Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 144

— Клопіт матимеш з многим полком. Тесть Самуїл з нами не ратний, а ще ж там і Ян Усмошвець, і Звенко Претич, і братко Любомир Вовк. Не бери більше сотні. Бо ще вчепишся з царем у рать — захочеш мститися за свого батька. Будь, княже, лише слом. Грек тепер і духу нашого мусить жахатися.

Стоячи віддалік, Доброчин слухав розпорядження небожа, вбрані в легкі ненабридливі слова, й був задоволений, що Володимир струсив із себе павутину байдужого півзабуття, яка обснувала була його минулої осені. Два дні тому Володимир йому сказав: «А я тепер і радий, що Василій торік не прислав сестру...»

Це не тільки тебе тішить, відповів тоді світлий князь, маючи в думці киян та всіх інших ратників, серед яких найбільше мусили радіти закупи та робітники. До почуття гордості, яке охопило сливінь усіх, долучилося ще сильніше почуття обіцяної волі. З розмов із Григорієм та іншими малими й великими священниками Доброчин знав, що християнська віра-проти холопства. Це його дивувало, й він питав попервах: «Але ж у вас десь там сказано, щоб холопам слухатися князів та бояр»? Архімандрит Грек Мудролюб витлумачив, що в писанні говорено не про обільних робітників, а про закупів та рядовичів, бо холоп робить з-під бича, закуп же та рядович самі себе підганяють до роботи, бо князь візьме за свою землю тільки певний урок, а решта лишиться рядовичеві й закупу. Над ними не треба стояти з батогом.

Але це розуміли далеко не всі князі та бояри. Бо як і справді відпустити на волю робітника, коли йому ще не вийшов строк і за нього можуть дати добрих п'ять гривних? Кожен дбав про сьогоднішній день. І Доброчин вирішив скористатися з цього. Якщо взавтра доведеться прийняти хрест, а пресвітери мулятимуть очі тим холопством, то чи не ліпше дати волю холопам тепер, до того ж власною рукою? Бо церква потім усі заслуги привласнить собі.

А з цим Доброчин ніяк не міг погодитися. Може, й доведеться визнати того їхнього Христа, але про рідних богів у людей має залишитися тільки добра пам'ять.

Дружинна челядь розбирала його шатро. Світлий князь вирішив переселитися з Володимиром у город, головним над станом залишався Ждан, а тмутороканського князя доводилося чекати назад щонайменше місяць. Греки не повинні були забувати про те, що кияни взяли їхній город силою.

Для князів приготували старий царський хором, зведений ще задовго до Василія Першого Македонянина. Світлиці були напівпорожні й лункі, вистелені барвистими килимами, а по кутках і на стінах висіло безліч ікон. Іншим разом Доброчин нізащо не згодився б сидіти в таких світлицях, але він зумисне вказав на царський хором. Царівна по приїзді мусила сісти бодай у трохи гіршому: хай цим сушить собі голову корсунський топарх, який цілий місяць не хотів здавати города. Це не була дріб'язкова мста.

Коли Доброчин і Володимир увійшли до царського хорому, в широченних сінях на них уже чекало повно людей. Київські князі проминули їх і пішли далі, а тлумач-корсунянии сказав:

— Просять ласки митрополит Артем і топарх Іраклій.

Доброчин повернувся до сіней:

— А хто інші?

— Усілякий дрібніший чин, світлий княже.

Топарха й митрополита Доброчин вирізнив ураз, але увагу його привернув невисокий немолодий воїн, який не зводив з нього очей.

— Це ти, Зігберне? — спитав Доброчин, упізнаючи й не впізнаючи Свенельдового сотника Лідулфоста.

— Я... — Зігберн Лідулфост покосував на тлумача й звернувся до світлого князя по-варязькому, прохаючи вислухати його.

Доброчин сказав тлумачеві:

— Впусти.

— А митрополита й топарха?

— Митрополита й топарха взавтра. Чи якогось іншого дня. — Доброчин завагався: — Що хоче топарх?

— Щоб ти дозволив торгувати з твоїми воями.

Доброчин сказав:

— Хай торгують, але в стані.

— А митрополит Артем...

— З ним узавтра. Впустиш тільки його. — Світлий князь показав на Лідулфоста.

Зігберн Лідулфост на старість іще дужче здрібнів, але був і досі міцним і жилавим, наче круто посолений огірок; уже геть посивіла борода його росла десь аж із шиї, бо вуса й підборіддя Лідулфост, як і замолоду, за варязьким звичаєм, голив. Це викликало і приємні, й неприємні спогади, й Доброчин спитав, що має сказати йому цей колишній Свенельдів сотник, який колись не мав собі рівного в мечній боротьбі.

Лідулфост нагадав князеві про ту стрілу й просив забрати з собою до Києва.

— Потягло на старі місця?

— Мене вб'ють корсунці, — відповів Лідулфост.

Доброчин спробував його заспокоїти:

— Хто ж знає про ту стрілу?

— Колись та довідаються...

Доброчин знав: Настає примусив цього старого варяга хитрістю, і все-таки не міг позбутися бридливого відчуття. Цей збрид виникав у нього кожного разу, коли Доброчинові доводилося стикатись із людьми, які доброхіть чи навіть під примусом пішли на зраду.

— Маєш семню, дітей?

Старий покрутив бородою. Це було те, що змушувало Доброчина завагатися. Тепер він твердо відповів:

— Не можу взяти тебе до Києва. Чув, як погинули Рюар і Кари? — Лідулфост удруге покрутив бородою. — Кияни спалили їх разом із хоромом у Перунь-день, — сказав князь. — Не просись до Києва, бо кияни потреблять і тебе. Їдь ліпше за Варязьке море. Мені якось мовив один розумний чоловік: печенігові любо жити серед печенігів. Отак і тобі. Якщо поїдеш, звідкіль прийшов, цебто за своє Варязьке море, — можеш дійти до Києва з моїм полком. А в Київ тобі не треба.

Ввійшов великий київський князь, який досі оглядав світлиці царського хорому.

— Скрізь темно, чимось тхне... наче церквою святого Іллі в Києві, — сказав він. Потім вийшов до сіней і повернувся з головним воєводою. — Оце Ждан рече, ніби братко Любомир приїхав.

Ждан потвердив Володимирові слова, Доброчин гукнув тлумачеві випустити Лідулфоста, потім спитав:

— З чим приїхав?

— Мовчать, — стенув плечима Ждав Будимирович.

— Давай боярина Вовка сюди.

Згодом увійшов Любомир Вовк і розглянувся. Певно, царські світлиці Любомирові не припали до смаку, бо він тільки хмикнув. Ждан Будимирович і Володимир стояли обабіч нього як вартові.

— З чим приїхав? — порушив мовчанку Доброчин.

— З голими руками, — відповів Любомир Вовк, навіть задля переконливості простяг вивернуті догори долоні. — Цар Василій рече, що наш полк більше йому не в надобі.

— А про ту «багрянорідну» що він рече?

— А нічого! Сказав ляше про полк. Мовляв, коромольного Фоку переможено, — йдіть під три чорти.

Доброчин почав міряти світлицю кроками, тоді наче натомився й став коло вікна, заскленого різнобарвними скельцями. Вів думав знову про те, що людині не може без кінця щастити. Свою міру Доля відмірює дуже скупо й рідко подає двічі вряд. Світлий князь хотів побути сам і вийшов. За воротом його огорнула тиша безлюдного двірця, засадженого рожевими й жовтими трояндами, які вже почали цвісти. Це нагадало світлому князеві, що сьогодні велике свято трійці й до оселі треба вносити зелене гілля й траву. За мурованими парканами двірця гомонів Корсунь, який не визнавав цих варварських свят, і в Доброчиновій душі збурювалась хвиля, ладна поглинути город і городян.

Пізнього вечора, коли небо всипали зорі й стало виразно чути морський прибій, що гуркотів з трьох сторін Корсуня, світлий князь слухав докладну розповідь свого гінця.

— Чи не намагався цар чинити кови тобі й Звенкові Претичеві?

— Чим би він їх учинив!

— А Звенко Претич сказав цареві, куди йде?

— Цар думав, що полк вертається на Русь. А Претич вийшов на Траянову путь і звернув до Самуїла в Македонію.

— Василій уже знав, що Самуїл обступив город Веррію?

— Увесь Царгород знав. Але вони позбулися Фоки й радіють.

— Коли Претич звернув на ту Траянову путь?

— У двадцять пятий день травня місяця, — сказав переяславльський посадник Любомир Вовк.

Доброчин здивовано глянув на переяславльця. В двадцять п'ятий день травня Лідулфост пустив оту Настасову стрілу. Доброчин нагадав про це Жданові й Володимирові, які мовчки слухали розповідь сина Вовчого Хвоста, але й нагадування не підняло загального настрою.