Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 147

Цю ознаку скіфських царів у Константинополі дуже добре знали.

В тих двох старших такої ознаки не було.

Царівна ще дужче розхвилювалася. Потім її охопив жах. Вона відчула, що переступила якусь незнану, не дозволену їй межу, хутенько підвелася з нош і вперше в житті глибоко вклонилася. Тоді з надією глянула на Володимира та на тих двох.

Цупкий Володимирів погляд змушував її схилятися. То був погляд наймогутнішого й найстрашнішого в світі царя, перед яким схилився навіть Константинополь.

Потім царівна глянула ще раз і не повірила сама собі. Жорстокість в очах її нового повелителя поволі танула, натомість зродився усміх на вустах. Тепер це був юний добрий велетень. Царівна відчула в собі приплив нових надій і нових сил. Це здавалося незбагненним.

Вона щиро подивилася в очі всім трьом. Ті стримано відповіли на глибокий уклін царівни, Ждан же знову ледь чутно прожебонів:

— Добра ознака. Пихата Візантія вклонилась Русі.

Царівну ввели у хором топарха, де вона мала витати до того дня, коли патріарх Николай обвінчає її з Володимиром і помаже Володимира імператором.

Ждан сказав:

— Думав побачити якесь опудало, а воно ще й нівроку дівка вдалась.

Сьогодні за всіх висловлювався Ждан Будимирович.

Пізнього вечора прибув Звенко Претич зі своїм полком.

Доброчин звелів йому після злюбу та коронації вертатися до Царягорода. Київ домігся свого — Київ міг бути великодушним і щедрим.

Та ледь після півночі Доброчин залишився сам, у нього знову з'явилось оте відчуття похорону, що посіло було його сьогодні на Чорній косі, коли погляди п'ятдесяти тисяч людей були спрямовані в море. Завтра чи позавтра мав нарешті відбутися так довго виборюваний шлюб. Уперше варварський архонт родичався з піднебесним імператорським домом: київський князь ставав рівним з грецьким царем.

А за це довелося сплатити дорогу ціну. Після шлюбу та вінчання Володимира на імператорство відбудеться найстрашніше: хрещення Русі. Похорон усього дотеперішнього, чим жили земля й люди протягом багатьох-багатьох віків, а може, й не одне тисячоліття, від батька до сина передаючи дідній уклад і закон. У раптовому пориванні Доброчин поклав руку на руків'я меча й моторошним шепотом, од якого по спині пробіг мороз, урочисто поклявся, що зробить усе-все, аби те переродження відбулось якнайлегше й найбезболісніше, щоб деревляни й поляни ніколи не забули й своїх давніх богів.

Боги живуть тисячами років, думав Доброчин, і все-таки ніщо в світі не буває вічним, усьому рано чи пізно має прийти кінець, навіть безсмертю небожителів. Колись постаріється й помре і цей грецький бог, який тепер лише входив у силу. А зараз відбувався похорон старих богів.

Хрестилася Руська земля. Заплакав многий люд київський, говорячи: «Настав кінець світу й кінець нашим богам!» І ходили кияни городом і Подолом і ревно голосили.

Котрі ж хрещені з давніх літ — ці співали й веселилися, кажучи: «Попалимо й поскіпаємо богів поганських на Священному горбі!» Я ж убоявся гніву невіголосів, викопав Дажбога золотого вночі, й пропустили мене через Подільську браму вірні люди, котрі шанувалв дідній закон, і поніс я Дажбога до Хрещатого яру, й вирив яму глибоку під кручами, й схоронив там, нема-бо нічого вічного під небом і на небі. Я дійшов цієї думки за довгий свій вік, і я також стомився. Віддамсь увечері хвилям священного Дніпра, сина великої Словути.

Пьсав Стан Велесь.

1975-1985 рр.