Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 91

Той стримано кивнув, а пресвітер Григорій невідступно дивився на Доброчина.

— Ти мене питав, — сказав він до нього, — на скільки має передбачати князь. Чоловік передполагає, а господь розполагає. А я також чоловік, як і ти єси, світлий княже.

Доброчин уперто не відпускав його.

— Коли б ми вірили твоєму богові, — мовив він, — то й досі б тягли чортове ярмо варязьке. А я так і лишався б обільним робітником: ждав би віддяки на тому світі, чи є той рай, чи його нема. Наші боги справедливіші: ким був на землі, тим станеш і на небі. Отож на богів сподівайся, а сам про себе дбай.

Князь нарешті відпустив Григорія, і Претич аж по тому сказав:

— Бридко й гидко.

— Зате князям та боярам зиск! — Доброчин глянув на двері. До нього знову поверталось оте гнітюче й вельми неприємне почуття, коли хочеться звільнятись од настирливої липкої павутини. Щоб перебити його, він запитав у воєводи:

— Послав нарочитого до Вовчого Хвоста?

— Поїхав Муромець з моїми опричниками.

Спільний клопіт зблизив обох, але Доброчин і далі не міг позбутись неприємного осаду, неначе напився води після коня. І все-таки від розмови лишилося й щось щемне та піднесене, й Доброчин подумки повторив сам собі: час розкидати каміння й час каміння громадити...

З Києва рушили одночасно, з одних і тих самих Подільських воріт, навіть разом пливли до гирла Почайни. Потім Претич подався двадцятьма ладдями Дніпром далі вниз, а Вовчий Хвіст повернув свої десять насадів угору. Травневі хмарки над головою були схожі на отари білих викупаних овець, але Вовчому Хвостові стислося серце. Він і сам не знав чому. Білі вівці завжди приносили йому щастя, але цього разу він тоскно глянув назад. мовби прощався з київськими горами.

Він прожив тут велику частину життя, хоч народився й виріс у Переяславлі, й київські роки залишили на ньому свій незгладимий карб.

Вовчий Хвіст іще раз озирнувся. Теплий низовий вітер допомагав ненатомленим веслярам, надуваючи білі полотна, з яких на дружинників дивився сонячний бог. Воєвода вірив у сього полянського бога, хоч був родом чистісінький варяг: Дажбогові приносив жертви ще його батько.

Свенельд казав:

— Дограєшся з тими руськими богами. Найліпші ярли перейшли до Христа, а ти горнешся до чужого бога.

Батько не зважав. Свенельд нічого не міг удіяти своєму посадникові, який утримував многий опричний полк: п'ять добре навчених і зоружених сотень. Хоч, з іншого боку, це було Свенельдові з руки: Переяславль був під надійною засадою старого Ульвсванса, тобто Вовчого Хвоста.

Тепер уся опрична дружина перейшла його синові.

Дружина витяглася з Києва Юрового дня, Вовчий Хвіст уже чотири дні перебував у землях коромольних радимичів, а ще й в очі не бачив їхнього недолугого князька, який хтозна на що й сподівався. Князьок був ще зовсім молодий, і Вовчий Хвіст ніяк не міг запам'ятати його імені; це муляло йому цілу ніч. Ім'я випливло несподівано над ранок, і Вовчий Хвіст уголос проказав:

— Родя...

Сотник Покотило, який спав з воєводою в одному шатрі, прокинувся й підвів голову:

— Га?

Воєвода не обізвався. Його звичка думати вголос пантеличила багатьох, але Покотило знав її й лише перевернувся з лівого боку на правий.

Одначе вже займався день. Вовчий Хвіст вийшов із шатра й глянув на луки, якими слався тонкий рожевий туман. Воєводські коні звідси здавались теж рожевими. Коли сонце вигулькнуло з-за горба, Вовчий Хвіст побожно скинув шапку:

— Хорсе, боже наш...

Він і це, за звичкою, проказав уголос. Покотило міг почути його з шатра, та це з боку Вовчого Хвоста не було зумисним блюзнірством.

Усі дванадцятеро коней теж попідводили голови й вітали тихим іржанням сонячне божество, й воєводі вперше за останні дні стало на душі приємно й затишно.

— Теж Дажбожа творь...

Підійшов сотенний Покотило. Дружинники вже попрокидались і жували в'яленину та мочені сухарі, воєводські конюхи йшли до коней із сідлами, в одного попруга випорснула й тяглася по росяній траві, схожа на чорну гадюку. Покотило запитав:

— Рушаємо?

Насади стояли поприпинані линвами до беріз, і дружинник в насадах теж снідали.

— Перейшли радимичів з краю в край, — сказав сотник По котило, знизу вгору глянувши на високого Вовчого Хвоста, — І ще не бачили того шолудивого Родю, чи як там його... Дружина вже сміється, — засміявся й він, — буцім радимичі од вовчого хвоста втікають!

І в цей час почувся знайомий свисткий звук. Воєводи мимоволі втягли голови в плечі, а в траві під ногами забриніли дві стріли, оперені дрохвиним пір'ям.

— Що за тать? — крикнув Покотило, кинувшись до шатра по мечі й щити.

В насадах теж здійнялись крики, хтось болісно застогнав улучений стрілою, й поки Вовчий Хвіст і Покотило підбігли До човнів, невидимі таті вразили ще кількох дружинників. Усі поховалися під щити.

Стріляли з того берега Сожу. Лучники були верхи й цілилися з-за беріз. Покотило показав одну стрілу Вовчому Хвостові:

— Орда!

Якщо вірити оперінню, стріли справді належали печенізькій орді, але вершники здаля не були схожі на печенігів.

— Местиша... — подумав уголос Вовчий Хвіст. Якщо то справді не печеніги, майнуло йому, то такі стріли можуть бути в печенізького свата.

Вовчий Хвіст наказав перебратись п'ятьма насадами через Сож. Неподалік у Сож упадала річка Піщана з неприступним заболоченим берегом, і коли дві з половиною сотні переправилися на той бік, а супротивні вершники відступили за берези, неспроможні боротися проти піших серед дерев, переяславльський посадник звелів переправлятися й решті: сажнів за двісті від тих беріз.

«Добре вельми, — подумав він, — що я не став на ніч по той бік гирла Піщаної».

— Там сухі поля, — додав собі Вовчий Хвіст уголос. Боліт по той бік Піщаної справді не було, а якщо б йому тепер усміхнулася Доля, невідомі таті могли потрапити в злуччя між двох драговин.

— Гребіть ліпше! — озвався Вовчий Хвіст, і коли човни ввіткнулися носами в мулистий берег, він важко вистрибнув просто в мул, мало не до колін закалявши сині чоботи.

— Що то літа... — з прикрістю подумав Вовчий Хвіст і заходивсь обтирати халяви, нарвавши віхоть різучої осоки. Одна травинка полоснула його по пальці, виступила густа чорна кров, і він знову проказав сам собі вголос:

— І кров стала густа...

Поки що все виходило добре. Перші сотні ратилися десь по той бік беріз, але воєвода не бачив січі. Це його трохи непокоїло й змушувало прискорити крок.

— Важко, — згадав він свого коня, бо в поспіху ніколи було думати про коней.

Покотилова сотня вже вийшла з лісу на чистий луг, Покотило прислав дружинника сказати, що чужі комонці намагаються вийти з-між боліт, серед наших є вже чимало втятих, але стоять.

Вовчий Хвіст крикнув хрипко й протяжно:

— Бі-го-ом!

І махнув рукою в бік лугу.

Дружинники кинулись уперед, лишивши Вовчого Хвоста далеко позад себе. Він теж намагався бігти й спирався на меч. І тут його наздогнав конюх. Коли Вовчий Хвіст урешті сів на коня, в грудях йому пекло й боліло, але ніколи було самому собі скаржитися на свій вік. Він швидко наздогнав Покотила, якому теж устигли підвести жеребця, й звелів розтягти сотню широким цепом. За Покотиловою сотнею йшов ще один цеп, значно щільніший. Перші дві з половиною сотні помітили своїх, почулися переможні радісні крики, ворожі вершники відчули себе в пастці й почали відходити назад. Але дорога до сухих лугів була замкнена.

— Іди до тих! — сказав переяславльський посадник Покотилові. — Хай одходять у мій бік!

Покотило зострожив білого конягу.

— Дажбоже, поможи! — вголос подумав Вовчий Хвіст і доти дивився вслід сотникові, аж поки той підбіг до пішців і почав поволі спрямовувати їх сюди. Звідти долинали окремі варязькі слова й люта лайка. Вовчий Хвіст кивнув своїм власним думкам. Він уже не мав жодного сумніву, що несподівано натрапив на молодшого Свенельдового синка, й тепер тільки намагався вгадати, наставивши долоню козирком, котрий серед отих комонних мужів — Местиша Варяжко.