Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 98

— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.

— Просить плати?

— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор'я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.

А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.

Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже 'затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:

— Мене, бабо, люди засміють!

Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.

Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.

А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:

— Нащо він тобі здався?

Треба — кажу. А Григорій каже:

— Мене самого тепер не пускають і на поріг.

І мало не плаче. Каже мені:

— Я знаю, чого ти хочеш.

Кажу — чого?

Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.

Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!

А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.

Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:

— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.

Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина... Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:

— Я скоро стану веліїм жупаном.

Каже: то й що?

Кажу: допоможи мені й мому батькові.

— Чим?

— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.

Він питає:

— Як же ти хочеш оддячити мені?

А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.

— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.

Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?

Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:

— Може виказати.

Претич усе чисто чув.

Кажу: хай виказує.

Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?

Отак мені ще довго потім смоктало. Коли траплялася на очі стара, то я скоса зирив на неї. Нічого не каже, мовчить. Може, думаю, й не виказав. А тепер мислю собі так: Адальберт міг виказати, але стара мала своє на мислі про мого батька, мене та мою сестру, тож, може, тільки вдавала незнайчиху. Схоже на те.

А коли мене по тому зустрічав Претич, в очах його було щось таке, що змушувало мене потупляти голову. Якось я таки не витримав і кажу:

— А чого ж той Адальберт приходив до тебе? Ти ще його частував медом та вином.

А він мені одказує:

— Коли в домі гість, належить частувати, бо так велить закон. Але якщо ти мислиш, ніби хочу прийняти хреста, то про це й не думай: краще помру...

Нічого не було.

В літо 887-е. Помер Василій-цар, прозваний Македонянином, і сіли на столі батьковому Леон і Олександр.

В літо 888-е. Гукнув великий князь булгарський Борис обох синів своїх, так до Владимира й Симеона кажучи: «Оце вже помер грецький цар, мій заклятий ворог Василій Македонянин, тепер піду в монастир, маю-бо гріх на душі великий. Як скорив мене давнішній цар Михаїл, то мусив я зректися віри наших дідів і прийняти Христову віру, а мій брат і ваш дядько Радомир не прийняв її, й була межи нами рать велія, і многі його боляри та багаїни[23] полягли, я ж убив брата своєю рукою. Тепер я вже став старий, а кревний гріх не дає мені спокою. Піду замолювати його в монастир».

І віддав Борис великокняжу булаву синові старшому Владимиру, й натяг волосяницю та пішов у монастир.

В літо 889-е. Голод був на всій Руській землі, забирав-бо Ольг усе збіжжя на полянах і сіверянах, ішов-бо Ольг уперше в дань, і коли полянські та сіверські городи йому давали, він удруге йшов. І тільки Деревня земля перестала давати Ольгові, й була межи ними рать.

В літо 890-е. Вродивсь Ольгові син, і назвав Ольг сина Асмусом — в ім'я батька свого.

В літо 891-е. Ративсь Ольг на Деревній землі, й не змогли деревлян варяги, й пішли усп'ять.

В літо 892-е. Нічого не було.

В літо 893-є. Зібрав великий князь булгарський Владимир боїлів[24] та багаїнів і сказав: «Нелюба мені ця віра грецька, що прирівняла вас до слов'янських князів та бояр. Хочу вигнати з Булгарської землі священиків та єпископів, щоб усе стало як колись. Поборімося за дідню віру!»

Й підняли боїли та багаїни воїв-булгар, і почалася рать межи ними й слов'янськими князями та жупанами.

Й почув про це Борис, і вийшов з монастиря та взяв меч у руки, й велика січа під Плесковом-городом була, і переміг Борис боїлів та багаїнів, а сина свого Владимира закував. На великокняжому ж столі посадив молодшого сина Симеона. І княжив вісімнадцятилітній Симеон.

В літо 894-е. Нічого не було.

В літо 895-е. Була межи Ольгом та Нискином рать, і побігли Деревляни, й зачинилися в городах своїх, і кріпко боролися з Іскоростеня та Вручого.

В те ж літо була межи ними друга рать. Побігли варяги і гнали їх деревляни до передільного Ірпня.

В літо 896-е. Нічого не було.

В літо 897-е. Заратилися феєделем угорський Алмош та печенізький хан. І сказав хан Алмошеві: «Не паси коней на Дінці!» Одказав Алмош ханові: «Либедія — дідня угорська земля, тут пасли коней батько і його батько, куди подамся з дідньої землі!» Сказав хан до Алмоша: «Не дає мені пасти коня хазарський хакан. Хакан могутній, не сила мені впиратися хазарським полкам, піду на твоїх угрів!»

Була межи ними рать, і здолали печеніги. Й послав Алмош сла до Ольга й так тому сказав: «Подавав я тобі велику поміч, ходив на ворогів твоїх, коли ти кликав. А тепер споможи мені, вигнав-бо хан печенізький угрів з дідньої землі Либедії».

Сказав Алмошеві варяжин Ольг: «Дам тобі землю Білих Горватів, але потолочи землю деревлян». Одказав Ольгові феєделем Алмош: «Деревлян боюсь. Не зумів ти їх у дань примучити, як же примучу я? » Сказав Ольг до феєделема Алмоша: «Як не потолочиш Деревлянської землі, то сам приймеш смерть од печеніга. Бо вдарю тобі в тил!»