Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 19

— Антайтем, — озвався Джон Хафф. — Спитай його про Антайтем.

— Я там був.

Очі в хлопців заблищали.

— Булл-Ран, спитай про Булл-Ран…

— І там був, — тихо мовив полковник.

— А під Шайло?

— Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.

— Тоді про Шайло… А форт Самтер?

— Я бачив там перші клубки порохового диму, — замріяно сказав полковник. — Так багато всякого спадає на пам’ять, так багато… Пригадуються пісні. «В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять…» І далі пам’ятаю, аякже… «В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів». А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти «Пильнуй, пильнуй, Південний краю!». А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: «Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях». Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. «Славні воїни-південці, варта рідних берегів»… «Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми лаврами їх увінчаємо, брате»… Скільки було пісень! Співали й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ, то на південь. «Ми йдемо, наш батьку Аврааме, триста тисяч воїнів твоїх»… «Напнімо намети, напнімо намети, напнімо намети на бранному полі»… «Ура, ура, ура, святкуймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи»…

Голос старого помалу завмер.

Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Чарлі обернувся до Дугласа й запитав:

— Ну, скажеш, він не те?

Дуглас двічі глибоко зітхнув і відповів:

— Ні таки те. Полковник розплющив очі.

— Що там я «таки те»?

— Машина часу, — промимрив Дуглас. — Машина часу.

Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців. А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.

— То оце так ви мене називаєте?

— Так, полковнику.

— Так, сер.

Полковник повільно відхилився на спинку крісла, поглянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив очі в голу стіну над хлоп’ячими головами.

Чарлі підвівся.

— Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дякуємо, полковнику.

— Що?.. А-а, до побачення, хлопці.

Дуглас, Джон і Чарлі навшпиньки вийшли за двері. Полковник Фрійлі вже не бачив їх, хоч вони пройшли просто в нього перед очима.

І вже на вулиці вони аж здригнулись, почувши з вікна другого поверху:

— Гей!

Хлопці задерли голови.

— Що, полковнику, сер?

Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.

— Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.

— Еге, сер.

— І… таки ваша правда! Як це мені самому не спало на думку! Машина часу, справжня Машина часу, їй-богу!

— Атож, сер.

— До побачення, хлопці. Приходьте коли тільки захочете!

У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще махав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.

— Чах-чах-чах, — озвався Джон. — Іду в минуле, на дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!

— Еге ж, — мовив Чарлі, озирнувшись на тихий будинок позаду. — А от на сто років не заїдеш.

— Ні, — розважливо відказав Джон, — на сто не заїду. А ото справді мандрівка! Справді Машина часу.

З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім побачили попереду огорожу.

— Хто перестрибне останній, — сказав Дуглас, — той дівчисько.

Решту дороги додому Чарлі і Джон називали його Дорою.

Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.

— Дуг, що сталося?

— Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється, — на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці, — я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні, — я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого, — скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев’яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, — мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: «Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року». А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.

— Звучить чудово, Дуг. Але що воно означає? Дуглас знов заходився писати.

— Це означає, що вони справжні далекі мандрівники, і нам ніколи з ними не зрівнятися. Якщо пощастить, ми наберемо років сорок, сорок п’ять, ну, може, п’ятдесят, а для них це сущий дріб’язок. Ось коли ти набрав дев’яносто, дев’яносто п’ять, а то й сто — тоді ти справжнісінький далекий мандрівник.

Ліхтарик раптом згас.

Брати лежали в місячному світлі.

— Томе, — прошепотів Дуглас, — мені доконче треба помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що можна побачити. А найдужче треба навідувати полковника Фрійлі — раз, чи два, чи навіть три рази на тиждень. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить, а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі хочеться придивитися до всього навколо, все як є побачити. Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам’ятали кожну мить! Щоб запам’ятали кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навідувати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.

Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на Дугласа.

— Далекі мандри. Це ти сам придумав?

— Може, так, а може, й ні.

— Далекі мандри… — прошепотів Том.

— Тільки одне я знаю напевне, — сказав Дуглас, заплющуючи очі. — Від цих слів якось самотньо стає на душі.

Торох!

Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф шугнула вгору пилюка. Дві старі жінки чимдуж наважили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше замкнути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми головами раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здивовано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише панічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:

— Що ми накоїли! Бідолашний містер Квотермейн!

— Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й погнався за нами. Ану, гляньмо…

Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли собі дуби та в’язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тротуаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, дивлячись угору, ще раз поминув будинок.