Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 3

«Я справді живий! — думав він. — Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам’ятав!»

Він голосно вигукував це подумки ще і ще, разів із десять! Подумати лишень! Ось уже дванадцять років живе — і тільки збагнув! Тільки тепер, зчепившись із Томом, знайшов отут, під деревом, цей рідкісний хронометр, цей злотосяйний годинник з гарантією безупинного ходу років на сімдесят.

— Дуг, тобі не болить?

Дуглас дико зойкнув, обхопив Тома руками й покотився з ним по траві.

— Дуг, ти що, здурів?

— Здурів!

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.

— Дуг, ти не збожеволів?

— Ні, ні, ні, ні! І Дуглас заплющив очі й побачив плямистих леопардів, що м’яко ступали в темряві.

— Томе! — мовив він. А тоді тихіше: — Томе… Чи всі і люди на світі… знають, що вони живі?

— Та певне. Аякже! Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди вже не сягало око.

— Сподіваюся, що так, — прошепотів Дуглас. — Атож, сподіваюся, що знають.

Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і, взявшись руками в боки, сміявся. Їхні очі зустрілись, і Дуглас ураз нашорошився. «Тато знає, — подумав він. — Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сюди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе розуміє. І тепер знає, що і я здогадався».

Зверху спустилася дужа рука й підняла його в повітря Похитуючись на непевних ногах між батьком і Томом, подряпаний, розпашілий, усе ще вражений і сповнений побожного остраху, Дуглас обережно поторгав свої і мовби не свої лікті і вдоволено облизнув розбиту губу. Потім звів очі на батька й Тома.

— Я понесу всі відра, — сказав він. — Цього разу дайте мені самому.

Лукаво посміхаючись, вони віддали йому відра.

Дуглас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтягував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж. «Мені треба відчути все до кінця, — думав він. — Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра».

За ним линули бджоли, і дух ягід, і золоте проміння літа, а він ішов зі своєю важкою ношею, ніби сп’янілий, долоні його вкривалися втішними пухирями, руки затерпли, ноги спотикалися, так що батько зрештою схопив його за плече.

— Ні, ні, — пробурмотів Дуглас. — Мені не важко. Зовсім не важко…

Уже з півгодини його не покидало відчуття трави, коріння, камінців, замшілої колоди — так ніби все те залишило свої відбитки на його руках, ногах, спині, і лише тепер це відчуття почало притуплюватися. Дуглас ішов і розмірковував про нього, і воно дедалі тануло, розвіювалося, зникало, а тим часом брат і на диво мовчазний батько ступали слідом, даючи йому змогу самому вести їх крізь ліс до невидимої, майже нереальної дороги, якою вони мали дістатися назад до міста…

У місті — згодом того ж таки дня.

І знову збирання врожаю.

Дідусь стояв на широкій чільній веранді і, мов капітан, озирав по-літньому незворушний простір, що розлягався перед ним. Він звертався із запитанням до вітерцю, до неосяжного неба, до моріжка, де стояли Дуглас і Том, звертаючись із запитанням тільки до нього:

— Дідусю, а вони вже достигли? Справді?

Дідусь почухав підборіддя.

— П’ятсот, тисяча, а то й дві тисячі напевне. Атож, добрий буде ужинок. І збирати легко, тож не залишайте нічого. Даю по десять центів за кожен мішок, який принесете до преса.

— Ого!

Радісно усміхнені хлопці нахилилися над моріжком. Вони зривали золотисті квітки — квітки, що затоплюють цілий світ, перебираються з моріжка на бруковані вулиці, тихенько стукають у віконця підвалів і в своєму невтримному буянні виповнюють усе довкола сліпучим сяйвом розплавленого сонця.

— І отак щороку, — сказав дідусь. — Справжня навала. Та й нехай собі. Бач, заполонили все подвір’я, горді, мов леви. Якщо довго на них дивитися — і очі пропалять. Начебто звичайнісінька квітка, бур’ян, якого ніхто не помічає. А от для нас — благородна рослина, кульбаба.

Назбиравши повні мішки квіток, понесли їх у підвал. І підвальна сутінь одразу відступила перед квітковим сяйвом. Винний прес стояв відкритий, холодний. Золота злива квіток зігріла і його. Дідусь крутнув корбу, гвинт почав обертатися, і тоді гніт зрушив й легенько стиснув квіткову масу.

— Ану, ну… отак…

І ось по жолобу в дні преса потекла у глиняний глек спершу струминка, а там і буйний струмінь золотої рідини, що ввібрала у себе весь той прекрасний літній місяць. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовиння, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й поставлять ті пляшки лискучими рядами на полицю в темному підвалі.

Кульбабове вино.

У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане в пляшках літо. І тепер, коли Дуглас знав — достеменно знав, — що він живий, що на те він і ходить по землі, аби бачити й відчувати увесь навколишній світ, йому здавалося цілком слушним запечатати й зберегти бодай частку свого нового знання і цього особливого врожайного дня, — щоб десь у січні, зимової днини, коли валитиме рясний сніг, тижнями не прозиратиме сонце і, можливо, сьогоднішнє чудо трохи призабудеться, відкоркувати пляшку і враз усе пригадати. Адже це літо мало стати літом нежданих чудес, і йому хотілося всі їх зберегти й позначити, так щоб потім, як тільки забагнеться, він міг спуститися навшпиньки в цю вогку сутінь і сягнути рукою до полиці…

І там рівними рядами стоятимуть пляшки з кульбабовим вином, яке жеврітиме м’яким сяйвом, наче квіти на світанку, і з-під ледь припорошеного скла зблисне сонце нинішнього червня. Поглянеш крізь це вино на холодний зимовий день — і враз розтане сніг, зазеленіє трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на вітерці, мов сила-силенна метеликів, листя і цвіт. А похмуре сіре небо заясніє блакиттю.

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок (звісна річ, у манюсінький, у найменший, який є, щоб тільки крапелиночка вмістилася), а тоді піднесеш до рота, скуштуєш — і воно враз розтопить зимовий холод у твоїх жилах…

— Ну а тепер — дощової води!

Атож, ніяка інша тут не годилася б — тільки найчистіша вода з далеких озер та вмитих солодкою вранішньою росою зелених лук, яка здійнялася в розкрите небо і там, у холоднуватій високості, зібралася в чисто вимиті грона й мало не тисячу миль линула, гнана вітром, насичуючись небесною електрикою. А ще більше неба всотала вона в кожну свою краплину, коли пролилася на землю. Надихавшись східним і західним, північним і південним вітрами, вона зрештою обернулася на дощ, і сам дощ у заповітну годину цього перетворення був уже готовий до того, щоб стати вином.

Дуглас схопив кухля, побіг надвір і глибоко занурив його в бочку з дощовою водою.

— Несу!

Вода в кухлі була наче шовк, прозорий, ледь голубуватий шовк. Якби її випити, вона б пестливо торкнулася губів, горлянки, серця. Набравши кухоль і відро, її треба було віднести в підвал, щоб залити кульбабовий врожай живлющою вологою гірських струмків.

Навіть бабуся котрогось лютневого дня, коли надворі бурхатиме завірюха, забиваючи дух і заліплюючи вікна снігом, — навіть бабуся тихенько вислизне за двері и спуститься в підвал.

Нагорі, у великому будинку, кашлятимуть, чхатимуть, хрипітимуть, стогнатимуть, у дітей буде жар, дертиме в запалених горлянках, носи їхні стануть немов вишні в наливці, і по всіх кутках чатуватимуть підступні мікроби.

І тоді, наче богиня літа, з підвалу з’явиться бабуся, ховаючи щось під своєю плетеною шаллю. Вона обійде кімнати всіх недужих, і внизу, й нагорі, і кожному наллє в чисту склянку запашної прозорої рідини, щоб той випив її одним духом. Ліки інших часів, бальзам із сонця й дозвільних серпневих надвечір’їв, ледь чутне бряжчання візка з морозивом на брукованих вулицях, сріблясті стріли фейєрверка в темному небі й злива трави з-під газонокосарки, що суне мурашиними володіннями, — і все це, все в одній склянці.