Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 31

Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.

— Ти, напевне, Із Сполдінгів, — мовила міс Луміс до Дугласа. — Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для «Кронікл», і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.

— І я вас знаю, — сказав Білл Форрестер. — Ви — Гелен Луміс. — Він завагався, тоді додав: — Колись я був у вас закоханий.

— Ну що ж, такий початок мені до вподоби. — Стара спокійно набрала ще ложечку морозива. — Він створює ґрунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не кажіть мені, де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговоримо іншим разом. А то ви відіб’єте мені апетит своєю балаканиною. Знаєте що? Зараз мені так чи так треба додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще від тих часів, коли воно було всього-на-всього факторією. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості. А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного джентльмена, з яким я водила дружбу сімдесят… атож, сімдесят років тому.

Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорнутої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих метеликів.

— Отак воно. — І міс Луміс підвелася. — То прийдете завтра?

— Неодмінно прийду, — сказав Білл Форрестер. Вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, дивлячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.

Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв місцеву інформацію до газети, потім устиг з’їздити за місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дрібних рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду, а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це — чи принаймні начебто не думаючи, — спіймав себе на тому, що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на широку заокруглену під’їзну алею, і як машина зупиняється біля повитого плющем ґанку. А коли вийшов з машини, то передусім завважив, яка вона в нього пошарпана й занедбана — достоту як і його старезна, пожована люлька, — це особливо впадало в око на тлі величезного зеленого саду та свіжопофарбованого триповерхового вікторіанського будинку. В дальшому кінці саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м’яких відсвітів срібного чайного сервізу, — вона сиділа й чекала на нього.

— Уперше в житті бачу, щоб жінка була готова вчасно й чекала, — сказав Білл Форрестер, підходячи. — Та й сам я, — визнав він, — уперше в житті з’явився на побачення точно в призначений час.

— А це чому? — спитала міс Луміс, відхилившись на спинку плетеного крісла.

— Сам не знаю, — щиро відказав він.

— Ну гаразд. — Вона взялася наливати чай. — Почнімо з такого запитання: якої ви думки про наш світ?

— Я нічого про нього не знаю.

— Як кажуть, це вже початок мудрості. Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли вона й у двадцять сім знає все, то їй так і лишилося сімнадцять.

— Ви, певно, багато чого навчилися за стільки років.

— Така вже перевага старих людей — вони нібито знають усе на світі. Та насправді це всього лише лицедійство, маскарад, як і всяке інше лицедійство. А проміж себе ми, старизна, підморгуєм одне одному й посміхаємось: мовляв, як тобі моя маска, моє лицедійство, моя самовпевненість? Адже життя — це гра, чи не так? То хіба не добре я граю?

Обоє тихо засміялися. Білл відхилився в кріслі й уперше за багато місяців сміх його звучав природно й невимушено. Потім міс Луміс узяла свою чашку обома руками й зазирнула в неї.

— А знаєте, це добре, що ми так пізно зустрілися. Я не хотіла б познайомитися з вами в двадцять один рік, коли була ще зовсім дурнятком.

— До гарненьких дівчат двадцяти одного року підходять з іншою міркою.

— То ви гадаєте, я була гарненька? Він потішено кивнув головою.

— Та звідки вам знати? — спитала стара. — Коли бачиш дракона, який щойно зжер лебедя, то де там уявити собі того лебедя з кількох пір’їнок, що лишилися навколо драконової пащі! А це ж бо справді так, і воно перед вами, те страховидло, все в зморшках та брижах. Дракон, що поглинув білу лебідоньку. Я вже багато років її не бачу. Не можу навіть пригадати, яка вона була з себе. А проте відчуваю її. Десь там усередині вона й досі жива, та лебідонька, і пір’їнки на ній не змінилося. Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу й назбираю суниць! Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца.

— Вам слід би книжки писати.

— Мій любий юначе, а я й писала. Що було робити іншого старій діві? До тридцяти років у мене вітер у голові гуляв, тільки й думала про втіхи та розваги, аж поки єдиному чоловікові, до якого мені було справді небайдуже, набридло чекати і він одружився з іншою. І тоді, озлившись на себе, що не пішла за нього, коли випадала щаслива нагода, я вирішила: так тобі, дурній, і треба! І подалася в мандри. Мої валізи вкрилися розмаїтими наклейками. Я побувала в Парижі, у Відні, у Лондоні, скрізь сама-одна і кінець кінцем дійшла висновку, що все це не набагато краще, ніж бути самій-од-ній у Грінтауні, штат Іллінойс. Річ-бо не в тому, де ти є, а в тому, що ти сама. Хоч, звісно, так ти маєш задосить часу думати, поліпшувати свої манери, вигострювати мову. Та іноді я лювлю себе на думці, що радо віддала б і дотепність, і вміння зробити гарний реверанс за те, щоб хтось приїхав до мене погостювати на кінець тижня та й лишився б років на тридцять.

Вони знов узялися до чаю.

— Ач який приплив жалю до власної персони, — добродушно мовила міс Луміс. — А тепер розкажіть мені трохи про себе. Вам тридцять один рік, і ви досі не одружені?

— Я можу пояснити це так, — сказав Білл. — Надто рідко трапляються жінки, що чинять, думають і говорять, як ви.

— Отакої! — поважно заперечила вона. — Та де ж би то молодим жінкам говорити так, як я! Це приходить з віком. По-перше, вони ще зовсім юні. А по-друге, коли чоловік помічає, що жінка має в голові сякі-такі мізки, він звичайно мерщій дає ходу. Певно, вам не раз траплялися розумні жінки, але вони вміло ховали від вас свій розум. Щоб знайти рідкісну комаху, треба добре пошукати. Позазирати в темні щілини.

Вони знову засміялися.

— Мабуть, з мене буде дуже перебірливий старий парубок, — сказав Білл.

— Ні, ні, не треба. Це було б неправильно. Ви й сюди даремно сьогодні прийшли. Ця вулиця нікуди не веде, вона впирається в єгипетську піраміду. І хоч піраміди самі собою гарні, проте мумії — навряд чи підхоже для вас товариство. Куди б ви хотіли поїхати, як розпорядитися своїм життям?

— Хотів би побачити Стамбул, Найробі, Порт-Саїд, Будапешт. Написати книжку. Викурити безліч сигарет. Упасти зі скелі, але на півдорозі вниз зачепитися за дерево. Бути обстріляним десь у Марокко, опівночі, у темному завулку. Покохати прегарну жінку.

— Ну, всього цього я надати вам не зможу, — сказала міс Луміс. — Але світу я таки побачила і маю що розповісти про багато з тих місць. А якщо ви сьогодні десь за годину до півночі завдасте собі клопоту пробігтися через мій лужок, я, може, ще не спатиму й охоче пальну по вас із мушкета часів Громадянської війни. Чи вдовольнить це ваше чоловіче поривання до пригод?

— Це було б просто чудово!

— Ну, а куди б ви воліли вирушити для початку? Я можу повезти вас туди, так і знайте. Можу наслати на вас чари. Тільки назвіть місце. Лондон? Каїр?.. Ага, на згадку про Каїр у вас спалахнули очі. Отож їдемо до Каїра. Забудьте про все навколо. Набийте свою люльку цим запашним тютюном, зручненько всядьтеся.