Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 39

Вона визирнула.

«Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався…»

Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.

«Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога… Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба».

Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.

— Що там? — мовила тихо. — Що там таке? Що? У вітальні позад неї хтось прокашлявся.

— От чортівня, завжди вони все зіпсують!

— Та не переймайся ти так, Чарлі.

— А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого!

— Не знаю, як ти, Чарлі, — сказав Том, — а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.

— Це виходить — самого себе дурити.

— Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.

Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:

— Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його… І в яру я був, і тут був — скрізь, де все те діялося…..

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.

— А знаєш, — сказав Том, — я не вірю, що Нелюд і справді помер.

— Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?

— Звісно, що був, — відказав Том.

— Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

— А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?

— Та ні, але хай би там вискочила з дому, — побігла вулицею, кричала б: «Нелюд! Нелюд!» — а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті. до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.

— А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

— Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.

— Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?

— Та я… — почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.

— Оце-то так… — нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.

— Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, — збуджено сказав Чарлі. — Звичайний собі чоловік.

— Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно «Еліт».

— То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?

— Ну звісно!

— Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив, він повбивав.

— Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?

— Правда…

— Блідий з обличчя, так?

— Блідий, атож.

— І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?

— Еге ж, я завжди так казав.

— Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?

— Оце він достоту і є.

— Отож-бо, — чмихнув Том. — Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, — який він був?

— Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде… Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.

— Еге… — мовив Том і раптом замислився.

— Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз — і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..

І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.

А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.

— Ой-ой-ой! — прошепотів він. — І що ж це я накоїв! — А тоді обернувся до Дугласа. — Слухай, Дуг, що ж це я накоїв!

Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.

— Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його… і таки міг випити…

Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі — то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм’якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.

Та що ж тепер?..

— Бабуся… — тільки й чути було в домі. — Прабабуся…

Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. Її невтомні руки не знали спокою — то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м’ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок з тушкованим м’ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі — і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку, — усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.

— Ану, дай-но ще гляну, — сказала прабабуся, — дай-но гляну…

Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.

І знов по дому покотилося:

— Бабуся!.. Прабабуся!..

Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в’язів аж до краю зеленого яру.