Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 41

«НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ, БО:

— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені… або ж їх назавжди замикають у гаражі…

— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі…

— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії…

НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ, БО:

— вони кудись від’їздять…

— незнайомі вмирають…

— знайомі так само вмирають…

— друзі вмирають…

— одні вбивають інших, як ото в книжках…

— і твої родичі теж можуть умерти». Отже…

Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби. Отже…

І дописав великими й жирними друкованими літерами:

«ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ… КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА… ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ… МАЮ…»

Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли.

«Усе одно я не можу зараз писати далі, — подумав Дуглас. — Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу — і край».

Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши уві сні, важко повалився на подушку.

Дуглас узяв банку з холодними згаслими комахами, і вони знов заблимали блідими вогниками, неначе тепло його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так, щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота, де лишилося дописати кілька завершальних слів. Але натомість пішов до вікна й відхилив назовні раму з протимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світлячки розправили крильця й полетіли геть.

Хлопець провів їх очима. Вони зникли, наче тьмяні клаптики останніх сутінків в історії вмирущого світу. Вислизнули з його рук, як останні дрібки згаслої надії, їх не стало — і його обличчя, і тіло і все його нутро враз затопила темрява. Він лишився геть спустошений, мов ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спробував заснути…

Так вона й сиділа день за днем і ніч за ніччю у своїй скляній труні, сиділа й чекала, і тіло її тануло в карнавальному сяйві літа, мерзло на жаских зимових вітрах, а з обличчя не сходила застигла широка усмішка, і гачкуватий восковий ніс усе так само нависав над блідо-рожевими зморшкуватими восковими руками, що навіки заклякли над розкладеною віялом колодою старовинних ворожильних карт. Чаклунка Таро. Яке дивовижне ім’я! Чаклунка Таро. Вкинеш у срібний проріз один цент, і десь далеко внизу, в потаємній глибині, рипне, скреготне машинерія, заклацають якісь важільці, закрутяться коліщатка. І тоді чаклунка в прозорому ящику підведе своє лискуче обличчя й засліпить тебе гострим, як голка, поглядом. Її невблаганна ліва рука сягне вниз і, дрібно здригаючись, ковзне по картах — по всіх тих загадкових черепах, чортах, повішених, пустельниках, кардиналах і блазнях, — а голова низько похилиться, видивляючись, що тобі судилося: горе чи вбивство, надія чи здоров’я, нове народження щоранку чи нова смерть щовечора. Потім чаклунка уривчасто поводить каліграфічним пером по звороті карти й упустить її в похилий жолоб, звідки вона випорсне тобі в руки. А сама чаклунка востаннє блимне на тебе вже пригаслими очима й знову застигне в чеканні у своїй вічній скляній оболонці — на тиждень, місяць чи рік, — аж поки нова мідна монетка відродить її до життя.

І ось тепер ця мертва воскова подоба з нехіттю дивилась, як до неї наближаються двоє хлопчаків.

Дуглас приклав долоню до скла.

— Ось вона.

— Та це ж просто воскова лялька, — сказав Том. — І чого ти привів мене дивитись на неї?

— Завжди в тебе «чого» та «чого»! — закричав Дуглас. — Того що того, ось чого!

Того що… Світло в Галереї розваг нараз потьмяніло… Того що…

Одного дня виявляється, що ти живий.

Вибух! Струс! Осяяння! Захват!

Ти радісно смієшся, танцюєш, кричиш.

Та невдовзі сонце заходить за хмари. Ясного серпневого полудня валить сніг, тільки ніхто його не бачить.

Минулої суботи в ранковому ковбойському фільмі на розжареному до білого екрані впав мертвий один чоловік. Дуглас аж скрикнув. За ті роки, що він себе пам’ятав, він бачив з мільйон разів, як убивають, вішають, спалюють, знищують екранних ковбоїв. Але тепер, той один чоловік…

Ніколи вже не буде він ходити, бігати, сідити, сміятися, плакати, не буде анічогісінько, думав Дуглас. Ось у цю мить він уже холоне… Зуби в Дугласа цокотіли, серце важко калатало в грудях. Він міцно заплющив очі, відчуваючи, як його всього судомить і трусить.

Довелось йому втекти від решти хлопців, яких не тривожила думка про смерть, і вони сміялися й тюкали на вбитого, так наче він був ще живий. А Дуглас і той мертвий чоловік уже пливли в човні не знати куди, тим часом як усі інші зосталися позаду на ясно освітленому березі й бігали, скакали, шаліли, і гадки не маючи, що човен з Дугласом та мерцем пливе, пливе і ось уже поринає в темряву… Похлинаючись слізьми, Дуглас побіг до пропахлої лимонним духом чоловічої вбиральні, і там його вивернуло трьома потужними, наче з пожежного гідранта, струменями.

Він чекав, поки минеться нудота, й думав: «Скільки людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрійлі — помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?.. Прабабуся — теж померла. Справді-насправді. І важить не тільки це, але й… — Він затнувся на цій думці. — Але й я!.. Ні, мене вони вбити не можуть!..» — «Ще й як можуть, — заперечив якийсь голос у ньому самому. — Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався, хоч би як кричав, тебе накривають величезним ручиськом — і все…» — «Я не хочу вмирати!» — безгучно заволав Дуглас. «Хочеш чи не хочеш, а доведеться, — не вгавав той голос, — усе одно доведеться…»

За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу, і Дуглас подумав, що тепер уже він таки повинен піти додому й докінчити отой останній рядок у своєму п’ятицентовому записнику: «…і я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти».

Хвилин із десять він усе не зважувався перейти вулицю, чекаючи, поки трохи заспокоїться серце, а на тому боці була Галерея розваг, і він бачив дивовижну воскову чаклунку, що сиділа, як завжди, у прохолодному запорошеному присмерку, тримаючи під рукою людські долі. Якась машина, проїжджаючи вулицею, кинула яскравий відсвіт у Галерею, там гойднулися тіні, і Дугласові здалося, що воскова жінка швидко кивнула головою, щоб він зайшов.

Він слухняно рушив на той поклик, а за п’ять хвилин вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре. Тепер, вирішив він, треба неодмінно показати чаклунку Томові…

— Зовсім як жива, — сказав Том.

— А вона й справді жива. Ось зараз побачиш. Дуглас проштовхнув у проріз монетку. Нічого не сталося.

Він загукав через усю Галерею до її власника, містера Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

— Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

— І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем «Страть себе за пенс»… — Він грюкнув кулаком по скляному ящику. — Гей, ти тамі Ану, оживай!

Чаклунка сиділа незворушно.