Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 45

Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.

— Провістити тобі долю, Томе?

— Авжеж.

Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.

— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! — Дуглас повернув карту до світла.- Чиста… Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.

— А що?

Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.

— Там буде написано: «Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам».

Том засміявся й труснув брата за плече.

— Ну-ну, Дуг, а ще що?

— Стривай, зараз скажу… А ще там буде написано ось що: «Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати… І крутитись, і вертітись, і співати «Гей-егей!» А далі: «Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться». І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно… ти чуєш, вічно!

— І все те на одній оцій карті?

— Усе як є, Томе.

У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.

— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.

І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:

— Гей-егей!..

Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:

— …дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять… Дуглас повільно рушив через лужок.

— Томе, що це ти там лічиш?

— …тринадцять, чотирнадцять… помовч… шістнадцять, сімнадцять… Цикади… вісімнадцять, дев’ятнадцять…

— Цикади?

— А чорт! — Том забрав руки від очей. — Чорт, чорт, чорт!

— Стережись, почують, як ти лаєшся.

— Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! — крикнув Том. — Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки разів сюркнуть цикади за п’ятнадцять секунд. — Він підняв свого дводоларового годинника. — Треба порахувати, додати тридцять дев’ять, і дізнаєшся, скільки в цю хвилину градусів тепла. — Він подивився на годинник, заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову зашепотів: — Раз, два, три…

Дуглас ліниво повернув голову й прислухався. Здавалось, у розжареному білястому небі здригався й бринів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у вуха ті пронизливі металічні звуки.

— …сім, — лічив Том, — вісім…

Дуглас поплентав на веранду. Болісно мружачи очі, зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на веранду й мляво гукнув Тома.

— Зараз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгейтом.

— …двадцять сім, двадцять вісім…

— Гей, Томе, ти чуєш?

— Чую… тридцять, тридцять один… Іди геть!.. Тридцять три, тридцять чотири…

— Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потрібні ніякі цвіркуни.

— Цикади!.. Тридцять дев’ять, сорок… Не цвіркуни!.. Сорок два…

— Вісімдесят сім градусів. Я думав, тобі цікаво знати.

— …сорок п’ять… це ж у домі, а не надворі!.. Сорок дев’ять, п’ятдесят! П’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три! П’ятдесят три плюс тридцять дев’ять буде… дев’яносто два градуси!

— Хто сказав?

— Я сказав! Не вісімдесят сім за Фаренгейтом, а дев’яносто два за Сполдінгом!

— Ну ти, а ще хто?

Том підхопився і став, звернувши розпашіле обличчя до сонця.

— Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один! Дев’яносто два, дев’яносто два, дев’яносто два за Сполдінгом — і край!

Обидва стояли й дивилися в нещадне безхмарне небо, що, мов зіпсований фотоапарат з розсунутим затвором, витріщалося на непорушне, прибите лютою спекою, напівживе місто.

Дуглас заплющив очі, і на внутрішньому боці рожевих просвічених наскрізь повік перед ним безглуздо затанцювали одразу двоє сонць.

— Раз… два… три… — заворушились його губи, — …чотири, п’ять, шість…

Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.

Від полудня до заходу сонця й від півночі до світанку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі двадцять шість тисяч триста сорок дев’ять жителів містечка.

Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

— Он їде містер Джонас!

— Он їде Нед!

— Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід — вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім’я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в’їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.

І ось з’являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:

Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд — так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові — старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів… А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня, — ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об’їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту, — возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: «Мені хотілося б оцей годинник» або «А отой матрац можна?» — і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.

Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.