Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас - Страница 6

Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сонцем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець — розпашілий, старий — з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття.

— Слухай, хлопче, — нарешті озвався він. — Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?

— Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати.

— Станеш ким захочеш, синку, — сказав старий, — неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.

Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркушику паперу якийсь список. Тим часом Дуглас узув і зашнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.

Старий подав йому список.

— Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконатидо вечора. Зробиш усе — і ми з тобою квити, і ти мені більш не слуга.

— Дякую, містере Сендерсон! — І Дуглас порвався бігти.

— Стривай! — гукнув старий.

Дуглас спинився і обернувся до нього.

Містер Сендерсон перехилився через прилавок.

— Ну, як вони на нозі?

Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс його геть з міста. Тоді звів погляд на старого — очі його палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.

— Антилопи? — запитав старий, переводячи погляд з обличчя хлопця на туфлі. — Газелі?

Дуглас подумав, повагався, тоді швидко кивнув головою. І майже в ту ж таки мить зник. Щось прошепотів, рвучко повернувся — і наче й не було його. І за дверима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тропічній спекоті, шурхіт підошов.

Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні створіння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляючись і лишаючи по собі тільки легку луну.

— Антилопи… — мовив містер Сендерсон. — Газелі…

Він нахилився й підняв з підлоги покинуті хлопцем зимові черевики, важкі від уже забутих дощів і давно розталого снігу. Потім, легко, м’яко і неквапливо ступаючи, вийшов із сліпучого осоння й знов опинився у світі цивілізації…

Дуглас дістав п’ятицентовий записник у жовтій обкладинці. Дістав жовтий олівець «Тайкондерога». Розгорнув записник. Лизнув олівця.

— Слухай, Томе, — сказав він. — Ти зі своїми підрахунками та записами напровадив мене на одну думку. Тепер і я так робитиму — вестиму облік різних подій. Ось чи думав ти, приміром, що ми кожного літа знов і знов робимо те саме, що робили й торік, і позаторік?

— Це ти про що, Дуг?

— А про те, що ми кожного літа робимо кульбабове вино, купуємо нові тенісні туфлі, пускаємо перший фейєрверк, робимо лимонад, витягаємо з ніг скабки, збираємо лісові ягоди. Щороку те саме й так само, ніякої переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина літа, Томе.

— А друга?

— Друга — це те, що ми робимо вперше у житті. — Як от їмо маслини?

— Ні, я про важливіші речі. Ось, приміром, якби раптом виявилося, що дідусь чи тато знають не все на світі.

— Та ти що! Вони ж знають геть усе, що тільки можна знати!

— Не сперечайся, Томе. Я вже записав це у свої «Відкриття і одкровення». Вони знають не все. Але це не такий уже й гріх. І це я теж відкрив.

— А які ще дурниці ти там записав?

— Що я живий.

— Ха, оце відкриття! Та всі ж знають…

— Те, що я думаю про це, усвідомлюю це, — ось у чому відкриття. Отак живеш собі, щось робиш — і сам того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу, я роблю те й те, — і це справді уперше в житті. Ось я й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спочатку в мене йдуть «Звичайні справи і події». Вперше Цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві. Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо.

А отут, у другій половині, будуть «Відкриття і одкровення». Чи, може, краще «і осяяння» — теж гарне слово, — чи «усвідомлення», га?.. А загалом так: коли робиш щось уже відоме й звичне — ну, розливаєш у пляшки кульбабове вино абощо, — то це йде у «Звичайні справи і події». Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурнівони там чи ні, записуєш у «Відкриття і одкровення». Ось що я записав про кульбабове вино: «Кожна його пляшка — це закоркована й збережена про запас частка літа дев’ятсот двадцять восьмого року». Ну як воно тобі, Томе?

— Та я вже давно за тобою не встигаю.

— То я прочитаю тобі ще. Отут, у «Звичайних справах і подіях», у мене записано: «Вранці двадцять четвертого червня уперше цього літа посперечався з татом, і мені добре перепало». А у «Відкриттях і одкровеннях» я написав про це так: «Дорослі й діти не можуть жити, мирно тому, що це два різні народи. Вони не такі, як ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи — «і ніколи цим двом не зійтись»[1]. Зарубай це собі на носі, Томе!

— А таки правда, Дуг, твоя правда! Так воно і є. Оце ж тому ми й не миримо з мамою і татом. Завжди все негаразд, з ранку до вечора. Ну й голова ж у тебе, хлопче!

— Отож тепер, як побачиш за ці три місяці щось таке, що вже робилось і робиться знов, скажи мені. І що ти про це думаєш, теж скажи. А на День праці[2] ми прочитаємо все, що набереться за літо, і побачимо, як воно вийшло.

— А я хоч зараз можу тобі щось сказати, Дуг. Бери олівця… Так от, на світі п’ять мільярдів дерев. Про це я вичитав у книжці. І під кожним деревом лежить тінь, правда ж? Виходить, звідки береться ніч? А ось я тобі скажу. Ніч — це і є вся ота тінь, що розповзається з-під п’яти мільярдів дерев! Поміркуй сам! Можна сказати, тінь затемнює повітря, неначе бруд воду. Отож якби придумати такий спосіб, щоб затримати її під тими п’ятьма мільярдами дерев, то не було б і ночі, і нам не доводилося б лягати спати! Оце ж воно і є, Дуг, — щось відоме, звичайне, і щось нове.

— Справді, тут є і відоме, і нове. — Дуглас лизнув свій жовтий олівець «Тайкондерога», який страшенно подобався йому оцією своєю назвою. — Ану, повтори те, що ти сказав.

— На світі п’ять мільярдів дерев, і під кожним лежить тінь…

Атож, літо складалось із звичних обрядів, і кожен обряд мав свій час і своє місце. Час і місце робити лимонад, або чай з льодом, або кульбабове вино, купувати літнє взуття чи бігати босоніж; і, нарешті, невдовзі по всьому тому наставав час урочисто чіпляти на веранді гойдалку.

Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь виходив на веранду й наче знічев’я починав роздивлятися два порожні кільця під стелею. Тоді повагом підходив до балюстради, заставленої вазонами з геранню, мов капітан Ахаз[3], що оглядає пильним оком ясний погідний день і ясне небо, слинив палець, щоб перевірити, чи немає вітру, й скидав піджак — чи не холодно буде цієї призахідної години в самій сорочці. Потім поважно кивав головою, відповідаючи на вітання інших капітанів, що також повиходили власними персонами на свої заквітчані веранди подивитися на тихе: лагідне надвечір’я, полишивши своїх дружин цвірінькати чи сердито дзявкати на манір болонок за темними протимоскітними сітками в розчинених дверях.

— Гаразд, Дугласе, будемо чіпляти. Вони відшукували в гаражі й переносили на веранду запорошене сидіння на ланцюгах, яке могло б правити й за парадне сідло для слона і на якому так добре було розкошувати тихими літніми вечорами, і дідусь чіпляв його на кільця під стелею.

Дуглас, як легший вагою, сідав на гойдалку перший. А вже потім і опасистий дідусь обережно вмощувався поруч нього. І вони, мовчки всміхаючись і киваючи один До одного, помалу погойдувалися вперед-назад, вперед-назад.