Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна - Страница 105

«А що, як котрийсь з моїх хлоп’ят отак же потрапить колись у біду й ніхто не захоче допомогти йому?» — думала Саллі.

— Не одвозьте мене в лікарню, мем! Богом прошу, не одвозьте мене в лікарню! — канючив Педді.

— Гаразд, Педді, не одвозитиму, — пообіцяла Саллі.

Морріс страшенно розлютувався, коли Саллі сказала йому, що вирішила сама доглядати Педді і що Марі вже забрала до себе Діка та Тома. Саллі вважала, що Ларрі можна залишити вдома: до грудних дітей зараза майже ніколи не пристає, заспокоювала вона Морріса. Вона зуміє виходити Педді, казала Саллі, і вживе всіх запобіжних заходів, щоб ніхто в домі не заразився. Адже він, зрештою, лежить у бараці, а двох старателів, які там живуть, можна поки що переселити на веранду.

Весь час, поки хворів Педді, був для Саллі безперервним кошмаром, так вона змучилась і нахвилювалась. Але Педді все-таки вижив і за місяць зміцнів настільки, що вже зміг повернутися в свою халупу на руднику Золоте Перо. Хлопець був ще дуже блідий і кволий, проте страшенно задоволений з того, що вцілів. Він без кінця дякував Саллі за все, що вона для нього зробила, хоч, певне, не відчував ніяких докорів сумління, що завдав їй такого клопоту.

На думку Дінні та інших старателів, це було просто підло: знаючи, що в нього тиф, Педді нав’язався місіс Гауг, замість того щоб лягти до лікарні. Але Саллі не вірила, що хлопець зробив це умисне.

— Бідолаха був зовсім як хворе щеня, — казала вона. — Він сам не знав, що з ним коїться.

Однак, прощаючись з Саллі, Педді сказав їй таке, що страшенно і приголомшило, й обурило її.

— Ну що ж, мем, за позику — віддяка, я так гадаю, — кинув він зі своїм простодушно-нахабним виглядом. — Адже і я зробив вам неабияку послугу тим, що тримав язика за зубами. Думаєте, я не знаю, хто був з Фріско на балконі тієї ночі під Новий рік, коли хлопці шукали його по всьому будинку?

РОЗДІЛ LV

Кожного ранку Олф виходив з свого біленького будиночка, що ховався у затінку перцевих дерев, і прямував на рудник. Надшахтні споруди й хисткі опори копрів темніли на крутому схилові хребта, впинаючись у блакитне небо. Там, серед ветхих, перехняблених будівель, що ліпилися довкола головної шахти, стояв невеличкий сарайчик з гофрованого заліза, який Олф називав своєю конторою.

В цьому сарайчику Олф працював більшу частину дня. Сіра заяложена куртка та старий фетровий капелюх висіли на кілочку біля дверей і завжди були напохваті: він одягав їх, спускаючись у шахту. Ніколи не можна було знати наперед, коли треба буде полізти під землю, щоб перевірити, як іде проходка нового штреку, чи в якійсь іншій нагальній справі.

В залізному сарайчику було гаряче, немов у печі, за розчиненими навстіж дверима сліпила очі залита сонцем гола руда земля. Але Олф з головою поринав у підрахунки, звіти, листування, рішуче викреслюючи з своєї свідомості все, що не стосувалося безпосередньо рудника та видобутку золота. Коли робочий день закінчиться, він прийде додому, де на нього чекають Лора та Еме, — і в цьому його щастя! Більше йому нічого не треба, запевняв себе Олф.

В питанні про права старателів на розсипне золото він уже сказав своє слово і назад рачкувати не буде; про це він офіційно повідомив секретаря Спілки захисту старательських прав. Якщо хтось із старателів закілкує ділянку на мідасівському наділі, він змушений буде виконати вказівку компанії і зажадає від приїскового інспектора, щоб той вжив проти порушника відповідних заходів. Після сварки з Дінні Олфу нікому було пояснювати, чому він став на цей шлях.

Він уже не зустрічався з старателями, своїми давніми товашами; бачився з ними лише випадково, коли ходив у справах до міста або забігав до трактиру випити кухоль пива.

Здибавшись якось на вулиці з Дінні, Олф запросив його на чарчину, але Дінні відмовився пити з ним. Тепер Олф водився з промисловцями та управляючими: пив з Зебом Лейном, Галлаганом з Лейк-В’ю, Карлейлом з Айвенго та Доррі Дулеттом. Жоден з його колишніх друзів не хотів з ним знатися.

От Фріско — той якось примудрявся підтримувати добрі стосунки з старателями, хоч всім було відомо, що він тягне руку золотопромисловців. А втім, після перших арештів, коли пристрасті почали розпалюватись, Фріско гайнув на узбережжя і ціле літо купався в морі та плавав на яхті. Коли ж верховний суд став на бік старателів і заарештованих випустили з в’язниці, Фріско повернувся. Він разом із старателями святкував їхню перемогу і щедро сипав грішми, хоч усі розуміли, що боротьба не кінчилась, а тільки настало щось на зразок збройного перемир’я.

В ці дні Олф з гіркотою переконався, що всі давні товариші від нього відсахнулись.

— Вони ладні скільки завгодно шкірити зуби з Фріско, який весь час робить їм капості в них за плечима, а зі мною навіть вітатись не хочуть, — скаржився він Моррісу.

Морріс чудово розумів, чому це так. Чого, власне, могли сподіватися від Фріско його давні товариші? Вони знали наперед, що він стане на бік Айвенгівського синдикату та золотопромислових компаній. Фріско ніколи й не приховував, що його мета — нажива, а на все інше йому начхати. Інша справа — Олф. У нього вірили. Старателі пам’ятали чесного, щиросердого хлопця, пам’ятали доброго товариша, на якого завжди можна було розраховувати в біді. І ось тепер він перекинувся в табір тих, хто чинить по відношенню до старателів жорстоку несправедливість! Як могли вони примиритися з цим? Адже Олф сам колись був старателем. Тож чи можна його рівняти до отого вискочки і пронози містера де Морфе чи до банди іноземних капіталістів, які прагнуть хазяйнувати в країні і топчуть права австралійських робітників? Ні, старателі не могли простити Олфу Брайрлі його запроданства.

Те, що він робить, — підлість, казали вони. Мало того, що він виправдує все це свавілля, так ні, він ще й сам ладен кидати людей до в’язниці за те, що вони захищають свої права!

Олф якось одразу постарів і змарнів за ці дні. Він бачив, куди завела його ця боротьба. Люди, яких він звик вважати своїми друзями, зустрічаючись з ним, зовсім його не помічали: вони дивилися на нього так, ніби перед ними було порожнє місце. А дехто навіть презирливо спльовував, коли проходив мимо, і кидав йому вслід образливі репліки. Проте жодного разу в Олфа не стало духу обуритись. Він знав, що вони праві. Пригнічений і жалюгідний, плентався він вулицею, намагаючись не дивитися на людей, понуро буркаючи «добрий день», якщо йому зустрічався Дінні, і ніколи не дістаючи відповіді. З промисловцями він поводився замкнуто й холодно, ніби хотів показати, що не вони йому, а він їм робить честь, погоджуючись знатися з ними.

Морріс почував щиру приязнь до Олфа. Олф зробив йому чимало добра — дав притулок у себе після урагану, допоміг стати на ноги, — і, може, саме завдяки Олфу Морріс зумів узятись до діла, коли підскочила нагода з похоронним бюро. І взагалі серед усіх знайомих Олф був йому найближчою людиною, як і він — для Олфа. В ці тяжкі для нього дні Олф ще міцніше здружився з Моррісом, бо це була єдина людина, перед якою він міг вилити свою душу.

Морріс розумів його і, не криючись, говорив, що на місці Олфа зробив би те саме й ніколи не став би через це мучитись. Морріс захищав Олфа перед Дінні, перед Міком Меньйоном, Майком Берком, Меллокі О’Дуайром та іншими членами Спілки захисту старательських прав, які час від часу збирались у нього вдома, щоб обговорити з Дінні те чи інше питання.

Як ви не розумієте, казав він, що Олф не може ризикувати своєю роботою. Бо ж коли він піде супроти промисловців і ті переможуть, йому вже ніколи не бачити ніякої роботи. А він вважає, що промисловці переможуть, і, здається, має рацію. Фінансові тузи тримають у своїх руках і уряд, і поліцію. Вони натиснуть на всі пружини, щоб змінити приїскове законодавство так, як їм вигідно. Хіба вони вже не роблять цього? Старателі погоджувались, що Олф зробив саме так, як багато хто зробив би на його місці. Він став на бік свого класу і дбає про свої особисті інтереси. Все тут цілком ясно. Але ж Олф не може не бачити, що промисловці.утискують старателів, що правда на боці останніх. Олф сам був старателем і чудово розуміє, що станеться з ними, та з їхніми сім’ями, якщо їх позбавлять прав на розсипне золото. Та йому, бачте, тільки б урятувати свою власну шкуру, а доля тисяч людей для нього пусте.