Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 73

Вітчизна[266]

Після багатьох перипетій та змінних колій долі, що їх не збираюся тут описувати, я врешті опинився за кордоном — у країні, за якою так гаряче тужив і про яку так мріяв замолоду. Здійснення давніх мрій прийшло запізно і в обставинах, цілком відмінних від тих, про які я марив. Я в’їхав туди не як переможець, а як життєвий недобиток. Та країна, що я її уявляв тлом для моїх тріумфів, тепер виявилася тереном жалюгідних, безславних малих поразок, від яких я втрачав одне по одному всі свої високі й горді прагнення. Я боровся вже тільки за саме життя і, геть виснажений, рятуючи як міг його нужденну окрушину, гнаний туди й сюди по змінних коліях долі, я врешті наткнувся на оте середнє завбільшки провінційне місто, в якому, згідно з моїми молодечими мріями, повинна була знайтися певна вілла, прихисток старого і славетного майстра супроти світового хаосу. Не зауваживши навіть іронії долі, що затаїлась у збігові ситуацій, я збирався тепер побути там якийсь час, десь зачепитися, перезимувати — можливо, й до наступного виплеску подій. Мені було все одно, куди занесе доля. Краса околиць для мене згасла безповоротно. Пригнічений та збідований, я прагнув лише спокою.

Але сталось інакше. Очевидно, я дійшов до якогось поворотного моменту мого шляху, до особливого повороту в моїй долі, й моє існування почало несподівано виправлятися. Я відчув щось таке, наче потрапив у якусь сприятливу течію. Всюди, куди я звертався, я натрапляв на ситуацію, що була ніби зумисне для мене створена, люди відразу ж відривалися від своїх занять, ніби тільки на мене й чекали, я спостеріг у їхніх очах такий мимовільний блиск уваги, таку невідкладну рішучість і готовність допомагати, наче йшлося про диктат якоїсь вищої інстанції. Звісно, це був самообман, викликаний тим, як справно складались обставини, як ланки моєї долі зручно пов’язувалися між собою під умілими пальцями випадку, що вів мене, мов у лунатичному трансі, від події до події. Часу на здивування майже не було, тож разом із тією щасливою вервечкою моїх успіхів мною заволоділи якийсь погідливий фаталізм, якась блаженна пасивність і довіра, що наказувала без опору піддатися притягальній силі випадку. Я встиг відчути це як задоволення віддавна непогамованої потреби, як глибинне втамування вічної спраги відкинутого і невизнаного митця: от урешті було оцінено й мої здібності. З кав’ярняного дармограя, що подовгу шукав хоч якогось заробітку, я швидко вибився на першого скрипаля міської опери; переді мною відкрилися замилувані в мистецтві ексклюзивні кола, і я, немов користаючи з давно набутого права, увійшов до найкращого товариства — я, що досі перебував у напівпідземному світі декласованих існувань, безквиткових пасажирів у трюмі суспільного корабля. Мої поривання, що досі животіли у глибинах душі життям пригніченим і невдоволеним, швидко легалізувались і самі собою почали втілюватися. Тавро самозванства і пустої претензії зійшло з мого чола.

Про все це я звітую у скороченій версії, зважаючи головним чином на генеральну лінію долі, без занурення в деталі цієї дивної кар’єри, позаяк усе викладене належить передісторії подій, про які тут йдеться. Ні, моє щастя не мало в собі зовсім нічого від ексцесу та розперезаності, як можна було би припускати. Мене лиш усього охопили спокій та певність, знак, за яким — привчений життям до чутливості на будь-які посмикування обличчя долі, досвідчений її фізіономіст — я з глибоким полегшенням вирішив, що цього разу вона не приховує жодних підступних намірів. Якість мого щастя була з категорії тривалих і ретельних.

Усе моє минуле блукальця і бездомна підпільна нужда мого колишнього існування відірвалися від мене й летіли навспак, ніби площина країни, навскоси перехилена у променях заходу сонця, ще раз виринувши понад пізніми обріями, в той час як потяг, яким я мчав, долаючи останню кривизну, стрімко ніс мене в ніч, набравши повні груди майбутнього, що било в обличчя, тугого, п’янкого, дещо пропахлого димом майбутнього. Тут доречно згадати про найважливіший факт, який замкнув і увінчав ту епоху щастя й успіху — про Елізу, що її я саме в той час зустрів на своєму шляху і після недовгих та пристрасних упадань пошлюбив.

Рахунок мого щастя замкнутий і повний. Моє становище в опері непохитне. Дириґент філармонійного оркестру, пан Пеллеґріні, цінує мене й цікавиться моєю думкою в усіх вирішальних моментах. Він дідок, що стоїть на порозі пенсії, і вже тихцем погоджено — між ним, наглядовою радою опери та міським музичним товариством, що після його відходу дириґентська паличка без довгих зволікань перейде в мої руки. Я вже не раз тримав її в руках — чи то дириґуючи на щомісячних філармонійних концертах, чи то заступаючи в опері прихворілого маестро, або й у випадках, коли добрий дідок не почувався на силі впоратися з чужою за духом новомодною партитурою.

Опера належить до найкраще облаштованих в усій країні. Моєї платні цілком вистачає на життя в атмосфері добробуту, не без позлітки деякого надлишку. Пару кімнат, у яких ми мешкаємо, Еліза обставила згідно зі своїм смаком, оскільки з мого боку немає жодних побажань чи ініціативи в цьому напрямі. Зате Еліза має дуже рішучі, хоч і досить змінні підходи, які реалізує з енергією, гідною чогось ліпшого. Вона вічно в перемовинах із постачальниками, зі знанням діла бореться за якість товару, за його ціну, і на цьому полі досягає успіхів, якими сильно пишається. На її заповзятливість я дивлюся з поблажливою ніжністю і водночас деякою обавою, ніби на дитину, що легковажно грається понад самою прірвою. Як наївно вважати, ніби борючись за тисячі дрібниць нашого життя, ми формуємо свою долю!

Я, котрий щасливо завернув у цю спокійну затоку, хотів би вже лише приспати її, долі, пильність, не кидатись їй в очі, непомітно притулитися до свого щастя і стати невидимцем.

Місто, в якому доля дозволила мені знайти настільки спокійну блаженну пристань, славиться своїм старим і поважаним кафедральним, що розташований на високій платформі, дещо за межею забудови. Тут місто раптово обривається, стрімко спадає бастіонами і схилами, вкритими шовковичними та горіховими гаями, — і відкривається вид на далекі краї. Це останнє й остаточне підвищення крейдяного масиву, що стоїть на варті над просторою і світлою рівниною провінції, на всю широчінь відкритою для теплих повівів заходу. Виставлене під цей лагідний приплив місто замкнулось у солодкому й тихому кліматі, що ніби утворює власний мініатюрний метеорологічний цикл у межах більшого й загального. Протягом усього року тут віють ледь відчутні лагідні повітряні струмені, які ближче до осені поволі переходять у єдиний ненастанний і медоплинний потік, різновид світлого атмосферного Гольфстріму, в повсюдне й монотонне вітровіння, солодке аж до стирання пам’яті і блаженного завмирання.

Кафедральний собор, шліфований протягом віків у коштовному мороці своїх вітражів, примножуваних без кінця і дозбируваних цілими поколіннями з клейнодів, навішуваних на клейноди, тепер притягує до себе юрби туристів з усього світу. Кожної пори року можна бачити, як із бедекерами[267] в руках вони проходять нашими вулицями. Це вони забирають левову частку місць у наших готелях, перетрушують наші крамниці та антикваріат у пошуках дивовиж і заповнюють наші розважальні заклади. Вони приносять із далекого світу запах моря, часом — політ великих проектів, широкий розмах підприємництва. Трапляється, що зачаровані кліматом, собором, темпом життя, вони осідають надовше, акліматизуються і лишаються назавжди. Інші, виїжджаючи, забирають із собою дружин — звабливих доньок наших купців, фабрикантів та рестораторів. Завдяки цим вузлам чужий капітал частенько інвестується в наші підприємства і розвиває наше виробництво.

Зрештою, господарче життя міста роками протікало без потрясінь і криз. Добре розвинута цукрова промисловість своєю солодкою артерією живить три чверті мешканців. Крім того, в місті є славетна фабрика порцеляни з гарною старою традицією. Вона працює на експорт, до того ж кожен англієць, який повертається від нас додому, вважає справою честі замовити один із отих сервісів зі стількох-то порцелянових виробів кольору слонової кістки з видами собору і міста, що їх виконали учениці нашої художньої школи.