Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 75

Санкціоноване цією вірою тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі та еластичні ноги у бездоганному взутті, своєю ходою проголошують, квапливо пояснюють плавним, блискотливим монологом ступання багатство цієї ідеї, пихато замовчуваної замкнутим обличчям. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно припасованих жакетів. У кав'ярні й театрі вони схрещують високо відкриті до колін ноги та промовисто ними мовчать. Лише стільки, мимохідь, про одну з дивовиж міста. Я вже згадував про місцеву чорну рослинність. Найдужче заслуговує на увагу певний ґатунок чорної папороті, величезні в'язки якої оздоблюють вази у кожному тутешньому помешканні та в кожному громадському закладі. Це майже жалобний символ, заповідаючий смерть герб цього міста.

Стосунки в Санаторії стають що день, то нестерпніші. Важко заперечити, що ми просто потрапили у пастку. Від часу мого приїзду, коли прибульцеві було виявлено деяку позірну гостинну запопадливість, управа Санаторію не завдає собі жодного клопоту, аби бодай створити нам ілюзію якоїсь опіки. Ми покинуті самі на себе. Нікого не турбують наші потреби. Я вже давно переконався, що дроти електричних дзвінків нікуди не провадять — вони уриваються одразу ж над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні та безмовні. У мене виникло доволі тверде переконання, що ми єдині клієнти у цьому Санаторії, а таємничі та делікатні міни, з якими покоївка прочиняє двері покоїв, входячи та виходячи, — звичайнісінька містифікація.

Іноді у мене виникає бажання широко порозчахувати двері усіх по черзі покоїв і залишити їх отак відчиненими настіж, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутали.

Однак, я не цілком певен своїх підозр. Інколи, пізно вночі, я бачу, як Д-р Ґотард поспішає кудись коридором у білому операційному халаті, з клістирною трубкою у руці, позаду за покоївкою. В такі хвилини важко обірвати його поспіх, аби приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторан і цукерня у місті, довелося б помирати з голоду. Досі я не зумів випросити другого ліжка. Про свіжу постільну білизну нема й мови. Однак треба зауважити, що загальне послаблення культурних навичок не поминуло й нас самих.

Лягти у ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, яко людині цивілізованій, річчю достоту неймовірною. А зараз я приходжу додому пізно, п'яний від сонливости, у покої панують сутінки, фіранки на вікні надимаються від холодного подмуху. Непритомний, валюся до ліжка і запорпуюся в перини. Я сплю так цілі пласти часу, днями чи тижнями, подорожуючи пустельними краєвидами сну, без угаву в дорозі, без угаву на стрімких гостинцях дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову важко видираючись прямовисною стіною хропіння. Сягнувши вершини, я охоплюю поглядом величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Певної миті, в незнаній точці, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Він лежить там, згорнувшись клубочком, малий, немов кошеня. Я засинаю знову з розкритими устами, і уся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично посувається повз мене.

У крамниці батько провадить жваву діяльність, укладаючи угоди, використовуючи усе своє красномовство для переконування клієнтів. Щоки його рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У Санаторії він лежить важко хворий, як в останні тижні вдома. І не можна приховати, що процес швидкими темпами наближається до фатальної розв'язки. Слабким голосом батько говорить мені: — Ти повинен частіше навідуватися до крамниці, Йосифе. Продавці нас обкрадають. Адже ти бачиш, що я не можу уже впоратися зі справами. Лежу тут кілька тижнів хворий, а крамниця марнується, покинута на Божу ласку. Чи не було якої пошти з дому?

Я починаю жалкувати, що затіяв усю цю справу. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, спокушені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… звичайно, звучить гарно, але чим він виявився насправді? Чи отримує тут людина повноцінний, правдивий час, ніби тільки-но розмотаний зі свіжого сувою, що пахне ще новизною і фарбою? Зовсім навпаки… Це до решти зужитий, зношений іншими час, час протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий, як сито. Нічого дивного, бо цей час ніби виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти, — час із других рук. Змилуйся, Боже!.. До того ж, уся ця маніпуляція з часом вкрай нетактовна. О, ці шахрайські шахер-махери, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання у його дражливих таємницях! Інколи хочеться гепнути кулаком по столі й закричати на все горло: — Досить цього, руки геть від часу, час недоторканий, часу не можна провокувати! Замало Вам простору? Простір для людини, у просторі можете ширяти донесхочу, перевертатись сторчака, стрибати із зірки на зірку. Але, на милість Божу, не чіпайте часу!

З іншого боку, чи можна вимагати від мене, аби я сам диктував умови Докторові Ґотардові? Яким би нікчемним не було батькове існування, але, що не кажіть, а я його все-таки бачу, ми разом, ми розмовляємо. Власне Докторові Ґотардові я мушу бути безмежно вдячним.

Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але Доктор Ґотард невловимий. — Пішов саме до ресторану, — повідомляє покоївка. Коли я прямую туди, вона наздоганяє мене, аби повідомити, що помилилася, Доктор Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, роздумуючи, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою, і дійсно — мене просять зачекати. Доктор Ґотард невдовзі вийде, він саме закінчив операцію, миє руки. Я уже мало не бачу, як цей невисокий чоловік поспішає великими кроками у розвіяному халаті анфіладою шпитальних зал. І що ж виявляється за мить? Доктора Ґотарда тут зовсім не було, тут роками не робили жодних операцій. Доктор Ґотард спить у своєму покої, а його чорна борода стирчить, задерта догори. Покій наповнюється хропінням, немов клубами хмар, вони ростуть, громадяться, піднімаючи на своєму скупченні Доктора Ґотарда разом з ліжком щоразу вище й вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і роздутої постелі.

Трапляються тут і ще дивовижніші речі, речі, які я приховую сам від себе, речі мало не фантастичні своєю абсурдністю. Скільки не виходжу з кімнати, а все мені видається, що хтось швидко віддаляється від дверей і скручує у бічний коридор. Або хтось іде попереду, не обертаючись. Це не санітарка. Я знаю хто це. — Мамо! — кричу тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя та якусь мить з благальною посмішкою дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку сіть я заплутався?

Не знаю, може це вплив пізньої пори року, але дні щоразу поважніють у барвах, похмурішають і тьмяніють. Стає так, немовби дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Весь краєвид — немов дно величезного акваріуму з блідим чорнилом. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що хвилюються як водорості на фоні чорнильної глибіні.

Околиці Санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, вони перебігають понизом у сутінках усі дороги й стежки, заглиблені у свої собачі справи, напружені та уважні. Собаки пробігають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, шпичасто нашорошивши вуха, з жалібним тихим скавулінням, яке мимоволі видирається їм з горлянки, сигналізуючи про велику схвильованість. Заклопотані своїми справами, завжди у русі, завжди в дорозі, завжди поглинуті до решти незрозумілою метою, вони майже не зважають на перехожих. Часом тільки глипнуть на них люто, і тоді крізь чорне й мудре зизування проглядає лють, тамована у своїх пориваннях єдино браком часу. Інколи, даючи волю своїй злобі, пси підбігають, похиливши голову, із зловісним гарчанням до ноги, але тільки для того, аби посеред дороги знехтувати своїм наміром і помчати далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але якого лиха управа Санаторію тримає на ланцюгу велетенського вівчура, страхітливу тварюку, сутого вовкулаку мало не демонічної дикости?