Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 79

Я не міг наситити очей оксамитовою, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою згашених сіростей плюшевих попелів, що пробігала пасажами приглушених тонів, зламаних натискуванням клявіша — той ноктюрн пейзажу. Щедре і фалдисте повітря облопотало мені обличчя м'якою плахтою. Воно мало в собі млосну солодкість відстояної дощівки.

Знову той повертаючий сам у себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють просторовища вже поза межею чутности! Я був на тильному дворикові Санаторію. Озирнувся на високі мури корпусу головного будинку, вигнутого підковою. Всі вікна були замкнені на чорні віконниці. Санаторій глибоко спав. Я минув браму з залізних штахетів. Біля неї стояла неймовірних розмірів псяча буда — покинута. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я йшов у темряві обмацки, мов би з заплющеними очима, на тихій глиці. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися контури будинків. Ще кілька кроків — і я був на широкому міському майдані.

Дивна, оманлива подібність до Ринку нашого рідного міста! Справді, як подібні всі Ринки на світі! Майже ті самі будинки і крамниці!

Хідники були майже пусті. Жалобний і пізній півблиск невизначеної пори порошив з неба нерішучою сірістю. Я з легкістю читав усі афіші й шільди, а проте, я б не здивувався, коли б мені сказали, що то глибока ніч! Тільки деякі крамниці були відчинені. Інші мали напівзасунуті жалюзі, їх поквапно замикали. Тужаве й буйне повітря, повітря п'янке і багате, подекуди поглинало частину круговиду, змивало, як мокра губка, кілька будинків, ліхтарню, шматок вивіски. Інколи трудно було підняти повіки, що опадали через дивовижне недбальство чи сонливість. Я почав шукати крамницю оптика, про яку згадував батько. Він говорив про це, як про щось мені відоме, мов би посилався на моє знання місцевої ситуації. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, в нього плуталося в голові. Але й чого можна було очікувати від батька, справжнього лише наполовину, батька, який жив таким умовним, релятивним, обмеженим стількома застереженнями життям! Неохота признаватися, що треба було багато доброї волі, щоб визнати за ним певний вид екзистенції. То був гідний уболівання сурогат життя, залежний від загальної поблажливости, від того «consensus omnium», з якого він черпав свої никлі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному поглядові крізь пальці, колективному приплющуванню очей на очевидні й разючі недомоги такого стану справ, ця жалюгідна видимість життя якийсь час могла утримуватись у тканині дійсности. Її могла б похитнути найслабша опозиція, найлегший подмух скептицизму звалив би її. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй цю тепличну атмосферу доброзичливої толеранції, вберегти її від зимних подмухів тверезости і критицизму? Варто було дивуватися, що при такому поставленому під загрозу, поставленому під питання стані справ батько ще так чудово виглядав.

Я зрадів, побачивши вітринне вікно цукерні, заповнене бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою «Морозиво» і увійшов у темне приміщення. Пахло там кавою і ванілею. З глибини вийшла панночка з обличчям, замазаним сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті після такого довгого чекання я зміг-таки досита наїстися прекрасними пончиками, які мачав у каві. У темряві, обтанцьований круговертливими арабесками присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається під повіки, хихотячи опановує моє нутро своїм теплим пульсуванням, мільйонним ройовиськом делікатних доторків. Потім лишень прямокутник вікна сірою плямою світився в повній темряві. Надаремно стукав я ложечкою по плиті стола. Ніхто не з'являвся, щоб прийняти те, що належалося за частунок. Я залишив срібну монету на столі і вийшов на вулицю. У книгарні побіч ще світилося. Крамівники були зайняті сортуванням книжок. Я запитав про крамницю батька. Це власне друге приміщення коло нас, — пояснили мені. Послужливий хлопчина побіг навіть до дверей, щоб мені показати. Порталь — скляний, вітринне вікно ще не готове, заслонене сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця була повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно послинюючи олівчик, сумував позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався той рахунок, схилившися над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і півголосно лічив. Решта гостей мовчки приглядалася. Мій батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи позицію, на якій зупинився: — Тут є для тебе якийсь лист, лежить на столі між паперами. — І знов занурився в рахування. Тим часом крамівники відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували шнурками. Полиці були тільки частково наповнені сукном. Більша частина ще пустувала.

— Чому батько собі не сяде? — спитав я тихо, зайшовши за ляду. — Батько зовсім на себе не вважає, а такий же хворий. — Він заборонливо підняв долоню, мов би віддаляючи мої наполягання, і не переставав рахувати. Вигляд мав дуже мізерний. Мов на долоні було видно, що тільки штучне піднесення, гарячкова діяльність підтримує його сили, ще віддаляє хвилину повного зламу.

Я понишпорив на столі. То був радше пакет, ніж лист. Кілька днів тому я писав до книгарні у справі одної порнографічної книжки, і ось мені її прислано аж сюди, вже знайдено мою адресу, а радше адресу батька, який щойно відкрив собі крамницю, без вивіски і фірми. По суті — подиву гідна організація розвідки, дивовижна справність обслуговування! І такий незвичайний поспіх!

— Почитати можеш собі ззаду, в контуарі, — сказав батько, посилаючи мені незадоволений погляд. — Сам бачиш, що тут нема місця.

Контуар за крамницею був іще порожній. Крізь скляні двері туди впадало трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамівників. Я відкрив листа і в слабкому світлі від дверей почав читати.

Мені сповіщали, що жаданої книжки, на жаль, не було на складі. Почали її шукати, але, не випереджаючи наслідку цих пошуків, фірма тим часом дозволила собі переслати мені, без зобов'язань, один товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора, що мав велику світляну силу і різні переваги. Зацікавлений, я видобув з конверту той інструмент, зроблений з чорної церати або штивного полотна, складеного пласкою гармошкою. Я завжди мав слабість до телескопів. Тож почав розкладати багатократно складений плащ інструмента. Фіксований тонкими прутиками, під моїми руками розбудовувався величезний міх далекогляда, витягаючий на довжину цілого покою свою порожню буду, лябіринт чорних комор, довгий комплекс оптичних темниць, всунутих одна в одну до половини. То було щось на зразок довгого авта з лакового полотна, якийсь театральний реквізит, що в легкому матеріялі паперу й цупкого дреліху імітував масивність дійсности. Я заглянув у чорну лійку окуляра і побачив у глибині ледь видні обриси подвірної фасади Санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше у тильну комору апарата. Тепер у полі зору люнети я міг стежити за покоївкою, що йшла з тацею в руці півтемним коридиром Санаторію. Повернулась і осміхнулась. Невже вона мене бачить? — подумав я собі. Нездоланна сонливість запливала в мої очі туманом. Я сидів, властиво, в тильній коморі люнети, наче в авті-лімузині. Легкий порух двигуна — і ось апарат почав шелестіти лопотом паперового метелика, і я відчув, що він рухається разом зо мною і звертає до дверей.

Як велика чорна гусениця, люнета в'їхала в освітлену крамницю — многочленистий корпус, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень на переді. Покупці з'юрмилися, сахаючись від того сліпого паперового смока, крамівники широко відкрили двері на вулицю, і я поволі виїхав тим паперовим автом, протокою між гістьми, які згіршеними поглядами відпроваджували той, правду кажучи, скандальний виїзд.