Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 103

На цьому він скінчив. Глибока тиша панувала довкола. Хоч би які розмаїті й безладні були думки, що роїлися в цих буйних головах, зовні їх нічим не виказувано. Браві звикли сприймати голос свого синьйора як вияв його твердої волі, суперечити якій — марна справа, і цей голос, проголошуючи тепер зміну способу життя, звучав для них усе так само владно. Жодному з них навіть на думку не спало, що коли господар уже навернений, то йому можна заперечувати, як усякій іншій людині. Вони бачили в ньому святого, одного з тих святих, яких малюють із високо піднятою головою і з мечем у руці. Крім страху перед ним, вони відчували (головним чином ті, хто народився в його замку, а такі становили більшість) і свою залежність від нього, як васали; всі вони схилялись перед ним і в його присутності відчували, скажу просто, якусь ніяковість, що її відчувають навіть найгрубіші й найзухваліші люди перед тією людиною, чию перевагу вони визнають. І дарма, що слова, які вони почули з його вуст, були чужі для їхнього слуху, ці слова звучали правдиво й знаходили відгук у їхніх душах; а якщо декому й було не по собі, то через те, що він починав удумуватися в ці слова серйозно. Але й сам Безіменний відчував якийсь незрозумілий страх, який передавався іншим, тому вони, так, хто більше, хто менше, поволі опинилися на певний час під владою цього почуття. Опріч усього цього, ті з них, хто вранці був у долині, перші почули велику новину й на власні очі бачили все, а потім і самі розповідали іншим про радість і тріумфування народу, про любов і глибоку пошану до Безіменного, які заступили колишню ненависть, колишній жах перед ним. Тож у чоловікові, на якого вони звикли дивитися, так би мовити, знизу вгору, вони вбачали тепер якесь диво, ідола юрби; вони бачили його піднесеним над людьми, щоправда, інакше, ніж доти, але все ж так само високо,— як завжди, поза звичайними рамками, як завжди, на чолі.

Отже, вони стояли розгублені, непевні один одного і кожен самого себе. Хто злостився, хто укладав плани, куди б йому податися в пошуках пристановища і служби; хто розмірковував, чи зможе пристосуватися, щоб і собі стати порядною людиною; хто, зачеплений за живе словами Безіменного, відчував бажання наслідувати його приклад; хто, не приймаючи жодного рішення, збирався про всяк випадок обіцяти все, а поки що й далі їсти хліб, запропонований від щирого серця, такий цінний у ті дні, і цим виграти час. А коли Безіменний у кінці своєї розмови знову владно підняв руку на знак того, щоб вони розходилися, усі посунули з зали юрбою, ніби отара овець. Слідом за ними вийшов і він сам, спинився спершу посеред дворика і при слабкому присмерковому світлі дивився, як вони розходяться, прямуючи кожен на своє місце. Потім він зійшов нагору по ліхтар, знов обійшов дворики, коридори, зали, перевірив усі входи і, впевнившись, що все гаразд, подався нарешті спати. Атож, саме спати, бо сон змагав його.

Ніколи ще, за жодних обставин не було в нього стільки заплутаних і водночас невідкладних справ, як зараз, і все ж сон змагав його. Докори сумління, що не дали йому склепити очей минулої ночі, не тільки не вгомонилися, але, навпаки, їхній голос чувся чимраз гучніше, невблаганніше, суворіше,— і все ж сон змагав його. Весь лад, весь спосіб управління, встановлений ним у себе впродовж багатьох років з такими стараннями, з таким своєрідним поєднанням сміливості й впертості, він сам кількома словами поставив під сумнів. Безмежну відданість своїх спільників, їхню готовність піти на все, оцю вірність розбійників, на яку він так давно звик спиратися, він сам і похитнув. У його вчинках запанувала цілковита плутанина, в його замку оселилися збентеження й непевність,— і все ж сон змагав його.

Отже, він зайшов до своєї кімнати, наблизився до свого ложа, яке стало для нього таким тернистим минулої ночі, й відразу опустився навколішки, збираючись помолитися. І справді, в якомусь потаємному й затишному закутку своєї пам'яті він повіднаходив молитви, що їх його привчали проказувати ще в дитинстві. Він почав проказувати їх, і ці слова, які так довго лежали сховані, одне за другим пригадувались йому, неначе поступово розмотувався клубок ниток. Нез'ясовне, змішане почуття оволоділо ним: якась насолода від повернення до звичок невинного дитинства й мука від думки про ту прірву, яку він сам проклав між тим часом і теперішнім; полум'яний порив шляхом спокутування своїх вчинків прийти до нової свідомості, до нового духовного стану, найближчого до невинного дитинства, що до нього він уже не міг вернутися, і, зрештою, вдячність, надія на те милосердя, яке могло привести до такого стану і вже дало йому стільки знамень цієї своєї волі. Підвівшись, він ліг на ліжко й відразу заснув.

Так скінчився той день, про який багато говорили ще за тієї доби, коли писав наш анонім; і якби його не було, то тепер про цей день, принаймні про подробиці, ніхто б нічого й не знав; щоправда, вищеназвані Ріпамонті й Рівола знай повторюють, що такий славнозвісний лиходій після свого побачення з Федеріго в чудесний спосіб і назавжди змінив своє життя. Та чи багато таких, хто читав книжки обох цих авторів? Мабуть, їх іще менше, ніж майбутніх читачів нашої книжки. І хто знає, чи зберігся, в самій долині,— якби навіть знайшовся такий, хто мав би бажання й хист розшукати її,— бодай якийсь блідий і туманний переказ про цю подію? Адже відтоді їх сталося так багато!

Розділ двадцять п'ятий

Назавтра в селі, де жила Лючія, в усьому околі Лекко тільки й було розмов що про неї, про Безіменного, про кардинала та ще про одного чоловіка, котрий хоч би як любив, щоб його ім'я було у всіх на вустах, однак за даних обставин волів би, щоб про нього говорили якнайменше,— ми маємо на увазі синьйора дона Родріго.

Не можна сказати, щоб і раніше не говорили про його свавільні вчинки, щоправда, ті розмови бували уривчасті й велися спідтиха. Два співрозмовники наважувались торкнутися такої дражливої теми, якщо тільки вони надто добре знали один одного. Але й тоді не обговорювали подій з тим запалом, на який були здатні, бо ж, кажучи взагалі, люди, коли їхнє невдоволення може накликати на них серйозну небезпеку, воліють не тільки менше виявляти або й цілком приховувати свої почуття, але й самі їхні переживання бувають куди слабші. Тільки хто ж міг тепер утриматись від розпитів і балачок з приводу випадку, що набув такого розголосу, випадку, де було видно перст божий і де з такого хорошого боку показали себе два відомі чоловіки. Один, у якого палка любов до справедливості поєднувалась із високим становищем; другий, в якому саме насильство, здавалося, було остаточно подолане, неначе найманий убивця склав зброю й прийшов шукати миру. Порівняно з такими постатями синьйор Родріго робився надто непомітною особою. Тепер усі зрозуміли, що таке мучити невинну істоту, яку потім можна було зганьбити, переслідуючи її з нахабною настійливістю, з брутальною жорстокістю, з мерзотною підступністю. Завдяки цій нагоді було згадано й про чимало інших «доблесних» справ названого синьйора: тут уже всі висловлювали свої справжні почуття, підбадьорені кожен тим, що всі думали однаково. Люди перешіптувались, жахались, але все це відбувалося на безпечній відстані від замку дона Родріго з огляду на всяких браві, якими оточив себе цей синьйор.

Неабияка частка цієї загальної ненависті падала також на його друзів і спільників. Добряче дісталося синьйорові подеста, завжди глухому, сліпому й німому, коли йшлося про вчинки цього насильника, — щоправда, теж позаочі, бо ж якщо цей не мав під своєю орудою браві, то мав сбірів. З доктором Крутієм, у якого на думці були тільки плітки та доноси, а також із іншими, подібними до нього дрібними підлабузниками, панькалися набагато менше: на них просто вказували пальцями й поглядали скоса, тож вони визнали за краще якийсь час зовсім не з'являтися на вулиці.

Дон Родріго, вражений наче громом цією несподіваною новиною, такою несхожою на ту звістку, якої дожидав із дня на день, з хвилини на хвилину, цілісінькі два дні просидів розгніваний, замкнувшися в своєму палаццо в товаристві браві; на третій день він поскакав до Мілана. Якби не було нічого іншого, крім людського ремства, то він, напевне, зостався б удома, щоб дати відсіч і, скориставшися з випадку, провчити кого слід, а надто — крикунів; проте остаточно його спонукало до втечі отримане з найвірогідніших джерел повідомлення, що кардинал прибуде в їхні краї. Дядечко-граф, знаючи з усієї цієї історії тільки те, що йому розповів Аттіліо, певна річ, став би домагатися, щоб дон Родріго опинився в центрі уваги і був публічно прийнятий кардиналом якнайкраще. Чи міг дон Родріго тепер розраховувати на це, ясно кожному. А дядечко не тільки домагатиметься цього, а ще й зажадає найдокладнішого звіту про все, адже-бо трапилася така виняткова нагода показати, в якій пошані весь його рід у найвищих представників влади. Тим-то, щоб спекатись такої халепи, дон Родріго встав одного чудового ранку ще до схід сонця, сів у карету, оточив себе з усіх боків браві і, взявши з собою Грізо та наказавши, щоб і решта челяді згодом вирушила слідом за ним, поскакав, ніби втікач, ніби Катіліна[122], тікаючи з Рима (дозвольте нам дещо піднести дійових осіб нашої історії таким гучним порівнянням), задихаючись від люті й присягаючись незабаром повернутись, але за інших обставин, і відомстити кому належить.