Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 120

Нарешті солдати йшли геть. Даленіли звуки барабанів і сурм. На кілька годин западала тривожна тиша. А потім знову клятий барабанний бій та звуки сурм сповіщали про новий загін. Не знаходячи вже більше здобичі, солдати ще розлюченіше розкидали всі рештки, спалювали барила, повипорожнювані їхніми попередниками, руйнували будинки, де вже не було чого брати, і, певна річ, з іще більшою люттю знущалися з жителів; отак щоразу було чимдалі гірше впродовж двадцяти днів — бо саме на стільки загонів ділилося військо.

Першим околом, на який напали ці дияволи, став Коліко. Відтак вони накинулись на Беллано. Потім вступили до Вальсассіни, розпорошилися по ній і вже звідти вийшли на територію Лекко. 

Розділ двадцять дев'ятий

Тут серед бідних наляканих людей ми й знаходимо наших давніх знайомих. Хто не бачив дона Абондіо того дня, коли відразу звідусіль поповзли чутки про вторгнення війська, його наближення та звички, той добре й не знає, що таке сум'яття і страх. Уже підходять... їх тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч... це дияволи, аріани[148], антихристи... вони розграбували Кортенуову... підпалили Прімалуну... спустошують Інтроббіо, Пастуро, Борсіо... вони вже в Балаббіо... завтра будуть тут,— переказувалося з уст до уст. І тут зчинилася паніка. Люди спиняли одне одного, почалися галасливі наради, нескінченні вагання — втікати чи залишатись,— жінки збирались гурточками, всі в розпачі хапались за голову. Дон Абондіо, який вирішив твердо й раніше за всіх накивати п'ятами, вишукував, однак, непереборні перешкоди та жахливі небезпеки на кожному кроці, хоч би куди він утік, усюди, хоч би де сховався. «Що діяти? — вигукував він.— Куди податися?» В горах, не кажучи вже про велику дорогу, було небезпечно: долетіли чутки, що ландскнехти, лазили по них, мов коти, тільки-но довідувалися, що там в чим поживитись. Озеро бурхало, віяв буйний вітер, а до того ж більшість човнярів, боячись, коли б їх не примусили перевозити солдатів і ношу, подалися зі своїми човнами на той бік. Човнів лишалося обмаль, та й ті потім повідпливали, попереповнювані людьми, і, як подейкували, їм щохвилини загрожувала загибель через надмірне завантаження і сильний вітер. Потрібно було також від'їхати чимдалі від дороги, якою мало пройти військо, та було зовсім неможливо роздобути воза, коня чи мула. Довго йти пішки дон Абондіо не міг і боявся, що його наздоженуть. До території Бергамо було не дуже далеко, і він міг би дістатися туди, рухаючись без передиху. Але стало відомо, що з Бергамо спішно вислано загін каппеллетті[149], щоб охороняти прикордонну смугу й тримати в послуху ландскнехтів. Ці каппеллетті — справдешні дияволи, нітрохи не кращі від ландскнехтів, і зі свого боку наробили стільки лиха, скільки могли. Бідолаха, охоплений жахом, бігав по будинку; витріщивши очі, ходив за Перпетуєю, щоб дійти з нею якогось рішення, але вона, саме вишукуючи різні речі, щоб сховати їх на горищі та по всіх закутках, моталася по будинку, засапана, заклопотана, вантажена всяким мотлохом і відповідала: «Зачекайте лишень, зараз закінчу, попереношу все до надійних місць, а тоді — як люди, так і ми». Дон Абондіо намагався спинити її й обговорити з нею подробиці втечі, але вона сама була налякана до смерті та й на господаря свого злилась за його боягузтво, — одно слово, виявилася за таких обставин куди незгідливішою, ніж завжди. «Викручуються ж люди, викрутимось і ми. Ви вже мені вибачте, але ви вмієте тільки заважати. То що, по-вашому, іншим не хочеться врятувати свою шкуру? Думаєте, солдати прийшли воювати з вами, чи як? Здавалось би, в таку хвилину ви б могли допомогти, а ви тільки під ногами плутаєтеся — пхинькаєте й заважаєте». Такими відповідями вона щоразу відганяла його, вирішивши подумки, коли скінчиться все оте метушливе сум'яття, взяти його, як дитину, за руку й потягти з собою кудись у гори. Полишений у такий спосіб сам на себе, дон Абондіо підходив до вікна, придивлявся і, забачивши якогось перехожого, кричав йому вслід напівплаксивим, докірливим голосом:

— Пожалійте бідного свого курато, знайдіть йому якогось коня, мула чи осла. Невже ніхто не хоче допомогти мені? Ох і люди! То хоч зачекайте на мене, щоб я теж міг піти з вами. Заждіть-но, збереться вас отак чоловік п'ятнадцять-двадцять, отоді всі мене гуртом й проведете. Тільки не кидайте мене. Невже ви хочете кинути мене на поталу цим псам? Адже ви повинні знати, що більшість із них — лютерани, і для них убити пастора — найсвятіше діло! А ви хочете покинути мене тут, щоб мене замучили. От люди, от люди!

Тільки ж до кого звертався він із цими словами? До селян, які проходили мимо, позгинані під тягарем свого злиденного скарбу, заполонені думками про покинуті будинки, підганяючи свою худібку, ведучи за собою дітлахів, так само вантажених понад усяку міру, та жінок, які несли на руках тих, котрі ще не вміли ходити самі. Дехто прискорював ходу, не відповідаючи й не підводячи голови. Дехто казав:

— Ой, синьйоре! Влаштовуйтесь, як собі можете. Ваше щастя, що вам не доводиться думати про родину. Допомагайте собі самі, умудріться вже якось.

— Бідний я! — вигукував дон Абондіо.— Що за люди, що за серця! Куди поділася любов до ближнього! Кожний опікуєтеся тільки сам собою, а про мене ніхто не хоче й думати.— І він знову кидався шукати Перпетую.

— До речі,— питала вона його,— а де ж грошенята?

— Навіщо вони вам?

— Давайте-но їх мені, піду закопаю у городі разом із столовим сріблом.

— Але ж...

— Це що за штучки? Давайте їх сюди, залиште про всяк випадок кілька сольдо, а в усьому іншому покладіться на мене.

Дон Абондіо послухався, підійшов до скриньки, дістав свої багатства й віддав Перпетуї, яка сказала: «Піду закопаю їх у городі під коренем фігового дерева»,— й відразу вирушила туди. Трохи згодом вона повернулася з корзиною, повною харчів, та з невеликим порожнім кошиком і заходилася квапливо складати на дно дещо з білизни, своєї та господаревої, пробурчавши при цьому:

— Хоч молитовники несіть самі.

— Але ж куди ми вирушаємо?

— А всі інші куди? Насамперед вийдемо на дорогу, а там послухаємо та подивимось, що нам робити.

У цю хвилину зайшла Аньєзе з невеликим кошиком за плечима і з таким виглядом, ніби мала важливу пропозицію.

Аньєзе так само вирішила не дожидати приходу непроханих гостей, оскільки була вдома сама та ще й з дещицею золота, дарованого їй Безіменним. Якийсь час вона сумнівалася щодо місця, де їй сховатися. І саме залишок тих цехінів, які в голодні місяці виявилися такими доречними, був головною причиною її тривоги й нерішучості, бо вона чула, що в захоплених селах саме ті, хто мав гроші, опинялись у найнебезпечнішому становищі: з одного боку, їм загрожувала жорстокість іноземців, а з другого — підступи односельців. Правда, вона нікому, навіть під секретом, не розповіла про дар милосердя, що впав на неї, як ото кажуть, з неба, крім дона Абондіо, до якого вона іноді заходила, щоб розміняти скуді, завжди залишаючи йому трохи дрібняків на роздачу тим, хто був бідніший від неї самої. Але сховані гроші, а надто у тих, хто не звик порядкувати великими сумами, змушують власника підозрювати, що інші також знають про них. Отож, поки вона намагалася якнадійніше порозтикати по різних місцях те, чого не могла взяти з собою, і думала про скуді, сховані в неї за пазухою, то згадала, що, приславши гроші, Безіменний великодушно пропонував їй свої послуги; згадала всякі розповіді про його замок, розміщений у такому неприступному місці, куди супроти волі його господаря могли дістатися хіба що птахи,— й вирішила шукати притулку там. Вона знай роздумувала про те, як би влаштувати так, щоб цей синьйор признав її. І відразу згадала про дона Абондіо, який після своєї бесіди з кардиналом завжди виявляв до неї щиру увагу, бо міг робити це, не компрометуючи себе ні в чиїх очах. Оскільки ж Лючія і Ренцо були далеко, то далеко була і можливість того, що до нього звернуться з проханням, яке може піддати його ставлення до Аньєзе тяжкому випробуванню. Добра жінка припускала, що в такому сум'ятті бідолаха мав би почуватися ще в більшій скруті й розгубленості, ніж вона сама, і що її пропозиція, мабуть, могла б виявитися дуже слушною й для нього. Отож, заставши його з Перпетуєю, вона висловила їм свою пропозицію.