Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 126

З такими картинами то перед очима, то в думках і сподіваючись знайти щось схоже в себе вдома, наші подорожні нарешті дісталися до свого села і справді знайшли те, чого чекали.

Аньєзе попросила скласти свої речі в кутку дворика, який виявився найчистішим місцем у всій господі. Потім вона заходилася мести в будинку, збирати й чистити ту дещицю, що їй залишено. Покликала теслярів і коваля полагодити найзначніші пошкодження і, розглядаючи пару за парою подаровану їй білизну та перелічуючи нові цехіни, казала собі подумки: «Я ще щасливо відбулася; спасибі Господові Богу й Мадонні та ще цьому доброму синьйорові; отак просто й можу сказати, що відбулася щасливо».

Дон Абондіо й Перпетуя зайшли до свого будинку, не послуговуючись жодними ключами. З кожним їхнім кроком у коридорі отруйний сморід ставав чимраз дужчим, змушуючи їх сахатися, затуляючи носи; вони попрямували до кухонних дверей і ввійшли навшпиньках, вибираючи, куди ставати, щоб випадково не вступити в нечистоти, що вкривали підлогу. Кинули погляд довкола. Цілого нічого не видно; тільки рештки та уламки того, що колись стояло в різних місцях, видніли тепер по всіх закутках; пух і пір'я від Перпетуїних курей, клапті білизни, листки з календарів дона Абондіо, черепки від кухонних горщиків і тарілок — усе це валялося купками або порозкидане. На самому тільки вогнищі можна було бачити докази моторошного розгрому. То були рештки погаслих головешок, які явно свідчили, що колись вони були ручкою крісла, ніжкою стола, дверцятами шафи, клепкою барильця, де зберігалось вино, яке так цілющо діяло на шлунок дона Абондіо. Решту перетворено на попіл та вугілля; послуговуючись цими ж таки вуглинками, погромники, щоб трохи перепочити, понамальовували на стінах різні пики й прикрасили їх чотирикутними шапочками, тонзурами та глибокими зморшками, умудрившися в такий спосіб позображати священиків, намагаючись при цьому зробити їх якнайбридкішими й смішнішими,— намір, який, сказати правду, цим художникам легко вдався.

— От свині! — вигукнула Перпетуя.

— От шахраї! — вигукнув дон Абондіо; і обоє стрімголов кинулись у розчинені двері, що виводили в город.

Вдихнувши свіжого повітря, вони попрямували просто до фігового дерева, але ще здалеку побачили, що землю перерито, і обоє мимоволі скрикнули. Наблизившись, вони справді замість своїх закопаних скарбів знайшли тільки відкопану яму. Тут почалися докори: дон Абондіо накинувся на Перпетую за те, що та не зуміла все добре сховати. Гадаєте, Перпетуя змовчала? Накричавшися досхочу, обоє, простягнувши руки з вказівним пальцем в бік ями й буркочучи, усе так само вдвох подалися далі. І будьте певні, скрізь вони знаходили майже те саме. Уже й не знаю, скільки часу вони мучилися, прибираючи й чистячи будинок, тим паче що в ті дні важко було розраховувати на чиюсь допомогу. Не знаю, скільки часу їм довелося жити, як у таборі, пристосовуючись так або сяк, потроху лагодячи двері, купуючи меблі та начиння,— і все те за гроші, позичені в Аньєзе.

На додачу, це лихо спричинилося до цілого ряду інших неприємних сутичок. Річ у тім, що Перпетуї, шляхом усяких запитань та розпитів, вистежувань та винюхувань, вдалося дізнатися, ніби дещо з украденого або знищеного солдатами господарського начиння насправді було ціле й неушкоджене по будинках декотрих місцевих жителів. Вона почала чіплятися до свого господаря, щоб він не посоромився заявити про це й зажадав повернути своє добро. Вчинити більшу неприємність донові Абондіо було б, либонь, неможливо, адже його речі перебували в руках шахраїв, тобто людей, з якими йому найбільше хотілося жити в мирі й злагоді.

— Нічого не хочу знати про ці речі,— казав він.— Скільки разів мені повторювати вам: що з воза впало, те пропало. То як по-вашому — я повинен ще й мордуватися тим, що мій будинок розграбовано?

— Атож,— відповідала Перпетуя.— Ви дозволите й очі собі видряпати. Красти у інших — гріх, а у вас — гріх не красти.

— І хочеться ото вам молоти такі дурниці! — відказував дон Абондіо.— Замовкніть, прошу!

Перпетуя замовкала, але здавалася не відразу й використовувала усяку нагоду, аби завести розмову спочатку. Дійшло до того, що бідолаха вже й не жалкував уголос, якщо йому бракувало якоїсь речі саме в ту мить, коли вона була найпотрібніша, бо вже вкотре йому доводилося чути від Перпетуї: «Підіть самі й попросить її у того, в кого вона зараз, хіба б він став тримати її й досі, якби ви не такий роззява».

Інший і ще більший неспокій викликали в дона Абондіо чутки про те, що, як він і передбачав, кожного дня й далі проходять окремі солдати; тим-то йому повсякчас здавалося, що ось-ось один з них, а то ще й цілий гурт, з'явиться біля дверей його будинку, які він наказав полагодити насамперед і постійно тримав на засуві. Однак, хвалити бога, такого жодного разу не сталося. Проте не встигли ще минутися ці страхи, як прийшла нова біда.

Але ми покинемо нашого бідолаху. Мова тепер піде не про його особисті страхи, не про лиха кількох містечок, не про минуще нещастя. 

Розділ тридцять перший

Чума, що її вторгнення до міланських володінь водночас із бандами найманців так побоювався Санітарний трибунал, і справді з'явилась; так само відомо, що вола там не спинилася, а захопила й обезлюдила значну частину Італії. Тримаючись за основну ниточку нашої історії, ми переходимо до розповіді про головні епізоди цього громадського лиха,— зрозуміло, тільки в межах міланських володінь, і передусім у Мілані, оскільки мемуари цієї доби писано майже виключно про місто (добре це чи погано, але факт). І в цій розповіді, щиро кажучи, ми ставимо собі за мету не тільки змалювати те становище, в якому опиняться наші герої, але й водночас ознайомити читачів якнайкоротше й наскільки це виявиться нам під силу зі сторінкою вітчизняної історії, більше вікопомною, аніж добре вивченою.

Серед численних сучасних розповідей немає жодної, яка б сама по собі була достатня й могла дати про цю подію бодай якесь чітке й послідовне уявлення; також немає нікого, хто міг би допомогти створити його. У кожній з цих розповідей, а так само й написаній рукою Ріпамонті, який, проте, перевершує інших авторів кількістю й добором фактів, а ще більше — способом їхнього розгляду, замовчуються факти суттєві. У кожній подибуються фактичні помилки, які можна виявити й виправити, послуговуючись якимсь іншим описом або нечисленними уцілілими урядовими розпорядженнями, виданими й не виданими. Часто в одній розповіді наведено причини, що їх наслідки, ніби взяті з повітря, випадало знаходити в інших розповідях. Зате всюди панує дивна плутанина в часі й викладенні подій, таке собі безперестанне ходіння туди й сюди, ніби наосліп, без загального плану, без плану окремих місць,— між іншим, це одна з найзвичайніших і найочевидніших особливостей усіх книжок тієї доби, а надто книжок, писаних народною мовою, принаймні в Італії. Чи так само стоїть справа в решті Європи,— те знають люди вчені, а ми в цьому сумніваємось. Жоден письменник наступної доби не брався вивчати й порівнювати ці мемуари, щоб скласти з них безперервний ланцюг подій, послідовну історію чуми; тож звичайне уявлення про неї має бути, в усякому разі, дуже неточним і дещо плутаним — це неясне уявлення про великі лиха й великі помилки (а сказати правду, і тих і тих було більше, ніж можна собі уявити), уявлення, побудоване скорше на міркуваннях, аніж на фактах,— на деяких окремих фактах, нерідко відірваних від найхарактерніших обставин, без врахування особливостей доби, без розуміння причини і наслідків, тобто послідовності ходу подій.

Досліджуючи й порівнюючи з великою ретельністю всі друковані спогади й деякі не видані, а також окремі (беручи до уваги невелику кількість уцілілих) офіційні документи, ми прагнули скласти з усього цього хоч і не те, що нам би хотілося, та все ж дещо таке, чого досі не було зроблено. Ми не збираємося наводити всі публічні акти і навіть згадуватимемо не всі якоюсь мірою гідні пам'яті події. Ще менше ми претендуємо на те, щоб вважати читання оригінальних джерел непотрібним тому, хто хоче скласти собі повніше уявлення про цю подію: ми надто добре відчуваємо, яка жива, безпосередня і, так би мовити, невичерпна сила завжди міститься в таких творах, хоч би як їх задумано й побудовано. Ми тільки спробували з'ясувати й встановити найбільш загальні й важливі факти, розставити їх у послідовному порядку, скільки це дозволяє їхнє значення й характер, розглянути їхнє взаємовідношення й подати стислу, але правдиву й зв'язну розповідь про це лихо, поки хтось не зробить цього краще від нас.