Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 128

Обидва — і Тадіно, і Ріпамонті — неодмінно хотіли знати ім'я того, хто перший заніс чуму, та інші обставини, пов'язані з цією людиною і цим випадком. І справді, коли хочеш вивчити першопричину величезної смертності, при якій не тільки годі скласти списки жертв, а навіть підрахувати їх (хіба що приблизно, в тисячах), починає брати якась дивна цікавість дізнатися ці нечисленні перші імена — адже їх можна записати й зберегти. Це своєрідне відчуття, бажання докопатися до першопричини змушує вбачати щось фатальне й визначне як у самих жертвах, так і в їхньому оточенні.

Обидва історики кажуть, що це був італійський солдат, який проходив військову службу в Іспанії. В усьому іншому вони дуже розходяться, починаючи з імені. По Тадіно, це був такий собі П'єтро Антоніо Ловато, з військ, розквартированих на території Лекко; по Ріпамонті — такий собі П'єр-Паоло Локаті — з розквартированих у Кьявенні. Розходяться вони й щодо дня його прибуття до Мілана: перший називає 22 жовтня, другий — той самий день, але наступного місяця. І ні на того, ні на того посилатися не можна. Обидві ці дати пробувають у протиріччі з іншими, набагато вірогіднішими. Проте Ріпамонті, пишучи за дорученням Генеральної ради декуріонів, повинен був мати у своєму розпорядженні багато способів зібрати необхідні відомості, а Тадіно, за своєю посадою, міг бути обізнаний у цьому краще від усякого іншого. А втім, із порівняння інших дат,— вони, як ми сказали, здаються нам точнішими,— випливає, що це сталося до оголошення указу про перепустки, і, якби справа була варта заходу, то можна було б довести або майже довести, що це сталося в перші дні того самого місяця, але, звичайно, читач звільнить нас від цього клопоту.

Хоч хай там як, а цей нещасливий піхотинець і носій лиха ввійшов до Мілана з великим клунком одежі, купленої чи вкраденої у найманців. Він зупинився в будинку своїх родичів, у передмісті Східних воріт, неподалік від монастиря капуцинів. Прибувши, він відразу ж захворів. Його віднесли до лікарні. Нарив, що з'явився у солдата під пахвою, змусив чоловіка, який доглядав його, запідозрити, що то було насправді. На четвертий день хворий помер.

Санітарний трибунал наказав ізолювати й не випускати з дому нікого з його рідні. Його одежу і постіль, на якій він лежав у лікарні, було спалено. Двоє служителів, що ходили коло нього, і чернець, який напучував його, також позахворювали через кілька днів,— усі три чумою. Підозра щодо характеру хвороби, яка виникла в лікарні з самого початку, й ужиті в зв'язку з цим застережні заходи сприяли тому, що зараза тут далі не поширилась. Але солдат залишив її насіння поза лікарнею, і воно не забарилося прорости. Перший, до кого причепилася чума, був господар дому, де проживав солдат, такий собі Карло Колонна, гравець на лютні. Тоді за наказом Санітарного відомства всіх мешканців цього будинку відправлено до лазарету, де більшість із них захворіла, а невдовзі декотрі повмирали з видимими ознаками чуми.

Однак те, що вже було посіяно ними, їхнім одягом та речами, розкраденими ріднею, служниками, мешканцями і прихованими від конфіскації та спалення, приписаного трибуналом, а також нові вогнища зарази, виниклі в місті через недосконалість наказів та недбальство в їхньому виконанні,— усе це, поволі назріваючи, розповзлося повсюди наприкінці того року і в перші місяці наступного, 1630-го. Час від часу то в одному, то в іншому кварталі міста хтось заражався й помирав. А що ці випадки траплялися рідко, то ніхто й не здогадувався, що то насправді таке, і навіть навпаки, в народі міцніла безпідставна шкідлива певність того, що ніякої чуми немає, що її взагалі ніколи й не було. До того ж і численні лікарі, будучи ніби відлунням голосу народного (чи був він і в цьому випадку голосом божим?), висміювали зловісні передбачення й грізні попередження, висловлювані небагатьма. Лікарі мали завжди напохваті назви найзвичайніших хвороб для діагностування кожного випадку чуми, байдуже, які були наявні ознаки й симптоми.

Коли повідомлення про ці випадки й доходили до Санітарного відомства, то здебільше з запізненням і далеко не точні. Страх перед карантином і лазаретом штовхав людей на хитрощі: про хворих не заявляли, моґильників та їхнє начальство підкуповували, від молодших службовців самого трибуналу, посланих для огляду трупів, діставали за гроші фальшиві посвідчення. Проте, якщо трибуналові все ж удавалось виявити якийсь випадок, то він давав наказ спалювати речі хворих, запечатував будинки, відправляючи людей цілими родинами до лазарету. Звідси легко дійти висновку, якими мали бути гнів і ремство населення, «знаті, купців та простого люду»,— як каже Тадіно; адже всі були однаково певні, що все це — непотрібні й даремні прискіпування. Гнів упав насамперед на обох лікарів — на вищеназваного Тадіно й на сенатора Сетталу, сина головного лікаря,— і дійшов до того, що досить було їм з'явитися на площі, як на них накидалися з лайкою, а то й камінням. І створилося дивне, своєрідне, гідне, щоб його відзначити, становище, в якому впродовж кількох місяців перебували ці люди: побачивши наближення жахливого лиха, вони вибивалися з сили, щоб його усунути, але наштовхувалися на перешкоди там, де шукали завзятої підтримки, й водночас робилися мішенню для обурених язиків, діставши прізвисько ворогів батьківщини: pro patrie hostibus,— як каже Ріпамонті.

Ця зненависть частково поширилась і на інших лікарів, які теж були впевнені в реальності зарази; вони наполягали на всяких застережливих заходах і намагалися вселити іншим свою сумну певність. Обережніші люди звинувачували їх у легковір'ї й упертості. В очах усіх інших тут крився явний обман, зловмисні підступи, викликані бажанням нажитися на загальному страхові.

Головний лікар Лодовіко Сеттала,— на той час майже вісімдесятирічний дід, професор медицини в Павійському університеті, а потім моральної філософії в Мілані, автор багатьох найвідоміших у той час праць; прославився тим, що подіставав запрошення зайняти кафедру по інших університетах (в Інгольшгаті, Пізі, Болоньї, Падуї) і всі їх відхилив,— був, безперечно, одним з найавторитетніших людей своєї доби. До його слави вченого долучалася ще й слава його життя, а до захоплення ним — почуття величезної прихильності за його велике людинолюбство, виявлене при лікуванні хворих і в добрих справах. Але є одна обставина, яка засмучує нас і притлумлює почуття поваги, навіюване цими достойними рисами (а втім, ця обставина й тоді робила повагу до нього ще більше загального й глибокою): бідолаха поділяв найпоширеніші й найзгубніші пересуди своїх сучасників. Ясна річ, він був передовою людиною, але не відмежовувався від натовпу, а саме це й веде за собою всякі лиха і часто спричиняється до втрати впливу, здобутого іншими шляхами. Отож величезного авторитету, яким він тішився, виявилось у даному випадку, коли лютувала чума, не тільки не досить, щоб здобути перемогу над думкою тих, кого поети називають «темною черню», а директори театрів — «великошановною публікою», але він навіть не допоміг йому уникнути ворожості й обмов з боку тієї її частини, якій нічого не коштує перейти від осуду до наступу й дій.

Якось, коли Лодовіко Сеттала у ношах прямував до своїх хворих, його оточив народ, вигукуючи, що він — верховода тих, хто хоче завести чуму до Мілана. Він, мовляв, наганяє страх на все місто своїм похмурим виглядом, своєю страшною бородою, а все для того, щоб дати роботу лікарям. Натовп і його лють чимдалі зростали; носії, відчувши недобре, прихистили свого господаря в знайомому будинку, що випадково виявився поблизу. Усе це сталося з ним тому, що він ясно бачив лихо довкола, нічого не приховував і хотів урятувати від чуми тисячі людей. Зате коли він іншого разу своєю нещасливою порадою сприяв тому, що одну бідну, нещасну жінку взяли на муки, рвали розпеченими кліщами й спалили як чарівницю тільки за те, що її господар страждав якимись дивними болями в животі, а інший, колишній ЇЇ господар, безтямно закохався в неї[156], — мабуть, тоді він дістав за свою мудрість від публіки нові похвали і — що вже зовсім важко собі уявити — нове прізвисько: найдостойнішого громадянина.