Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 135

Якби хтось один молов такі дурниці, то можна було б сказати, що в нього щось негаразд з головою, або, вірніше, й зовсім не варто було б говорити про нього; та оскільки таких було багато, мабуть, навіть геть усі, то це вже стосується історії людського духу і дає привід спостерігати, як стрункий ряд розумних думок може бути розладнаний іншим рядом думок, явно їм протилежних. А втім, цей Тадіно вважався одним із найавторитетніших людей свого часу.

Мураторі та Веррі, два знамениті й заслужені письменники, твердили, що кардинал Федеріго сумнівався в самому факті мазання. Нам хотілося б мати можливість віддати ще більшу хвалу його славній і дорогій пам'яті і показати доброго прелата вищим від більшості його сучасників у цьому, а так само й у багатьох інших відношеннях, та натомість ми змушені знову відзначити, що в його особі ми бачимо приклад згубного впливу загальноприйнятої думки навіть на найблагородніші уми. Нам уже відомо, принаймні зі слів Ріпамонті, що спочатку він справді сумнівався. Згодом він завжди висловлював погляд, що хоч у формуванні громадської думки велику роль зіграли легковір'я, невігластво, страх, бажання знайти собі виправдання в невживанні дійових заходів для боротьби з чумою,— що хоч у всьому цьому багато перебільшення, але водночас усе ж є якась крапелька істини. В Амброзіанській бібліотеці зберігається невеликий, писаний ним власноручно твір а приводу цієї чуми, і така точка зору прохоплюється там досить часто, а в одному місці її висловлено цілком недвозначно. «Панувала думка,— приблизно так каже він,— що ці мазі готувалися в різних місцях і що існувало багато способів їх застосування; деякі з них видаються нам правдоподібними, інші — вигаданими».

Були, між іншим, і такі люди, які аж до самої своєї смерті вважали, що всі ті мазальники — гра уяви. І ми знаємо про це не від них самих, бо нікому не вистачало сміливості відверто висловити погляд, такий протилежний загальновизнаному,— ми знаємо про це від письменників, що висміюють цей погляд, засуджуючи або відкидаючи його як відсталість декотрих осіб, як хибний погляд, що його не наважувалися ставити на відкрите обговорення. Знаємо також від тих, до кого це дійшло в переказах. «Я знайшов у Мілані людей,— каже добряга Мураторі,— які отримали від предків надійні відомості і не були впевнені в існуванні цих отруйних мазей». Як бачимо, істина потайки прохоплювалася назовні, її довіряли одне одному в тісному родинному колі. Здоровий глузд не зник, але йому доводилось ховатися через страх перед панівною думкою.

Службові особи,— а їх щодень меншало,— вкрай розгублені й збиті з пантелику, докладали всієї своєї, можна сказати, невеликої частки рішучості, на яку були здатні, щоб познаходити цих мазальників. Серед документів часів чуми, збережених у вищеназваному архіві, є лист (без будь-яких інших супровідних документів); в ньому великий канцлер цілком серйозно доводить до відома губернатора факт одержання ним сповіщення про те, що в одному позаміському будинку міланських дворян, братів Джіроламо і Джуліо Монті, виготовляється отрута в такій кількості, що en este exercicio[170] займаються сорок тисяч чоловік з участю кількох брешіанських синьйорів, які замовляють суміші para la fabrica del venono[171] у венеціанських володіннях. Він додає, що, тримаючи це в цілковитій таємниці, вжив усіх необхідних дій для вирядження туди міланського подеста і аудитора Санітарного відомства з тридцятьма кінними солдатами, але, на жаль, хтось вчасно попередив одного з братів, очевидно, сам аудитор, його приятель, тож той встиг замести сліди злочину, а аудитор вдався до різних відмовок, щоб не поїхати, однак, незважаючи на це, подеста з солдатами вирушив a reconocer la casa y a ver si hallara algunos vestigios[172], а також зібрати відомості й позаарештовувати всіх винних.

Слідів, мабуть, не знайшли, бо тогочасні твори, згадуючи про підозру, що впала на цих дворян, не наводять більше жодного факту. На жаль, в інших випадках такі факти були наявні.

Влаштовувані в зв'язку з цим судові процеси були, звичайно, не перші; їх також не можна розглядати як рідкість в історії юриспруденції. Тож, якщо навіть змовчати про старовину й відзначити дещо з часів, ближчих до того, про який ведеться наша розповідь, то в Палермо 1526 року, в Женеві 1530-го, і потім 1545-го, і знову 1574-го; в Казале-Монферрато 1536-го, в Падуї 1555-го, в Туріні 1559-го і 1630 року було влаштовано суди й позасуджувано до страти, здебільше дуже болісної, як окремих осіб, так і відразу багатьох нещасних, звинувачених у поширенні чуми з допомогою порошків, або мазей, або чарів, або всього цього вкупі. Справа про так зване обмазування в Мілані була не тільки найгучніша, але, мабуть, і найдоступніша для вивчення, або ж принаймні вона відкривала багато можливостей для всяких спостережень,— саме тому про неї позоставалися найдокладніші й найвірогідніші документи. І хоча один письменник, якого ми хвалили вище[173], зацікавився тією справою, проте він поставив собі за мету не стільки подати саму її історію, скільки взяти з неї підтвердження для своїх аргументів, через це нам здалося, що та історія може стати темою окремої праці[174]. Але в цьому випадку кількома словами годі відбутися, а тут недоречно викладати її так, як вона на це заслуговує. До того ж читач, затримавшись на всіх цих подіях, чого доброго, утратить всяке бажання дізнатися про те, що нам іще залишається розповісти. Тож, відкладаючи дослідження цих подій до іншого разу, ми остаточно повернемось до наших героїв, щоб уже не розлучатися з ними аж до кінця.

Розділ тридцять третій

Якось уночі, наприкінці серпня, саме в розпал чуми, дон Родріго йшов до себе додому в Мілані в супроводі вірного Грізо, одного з трьох або чотирьох живих з усієї його колишньої челяді. Повертався він після зустрічі з друзями, які звичайно пиячили цілим гуртом, щоб розігнати тогочасний загальний пригнічений настрій,— і щоразу серед бенкетувальників з'являлися нові обличчя, а старих уже недолічувались. Того дня дон Родріго був один із найвеселіших і, між іншим, викликав дружний сміх усього товариства своєрідним надгробним похвальним словом графові Аттіліо, якого забрала чума два дні тому.

Проте дорогою він відчув якесь нездужання, занепад сили, кволість у ногах, тяжке дихання, якийсь внутрішній жар. Йому дуже хотілося звернути все це виключно на вино, безсонну ніч, погоду. Дорогою він жодного разу не розтулив рота, і перше, що він мовив, прийшовши додому, був наказ Грізо присвітити йому й провести його до спальні. Коли вони зайшли туди, Грізо помітив, що обличчя господаря змінилося,— воно все палало, очі дещо витріщились і дивно поблискували. Тоді Грізо відступив чимдалі, бо ж за таких обставин, як кажуть, усякий негідник повинен мати досвідчене око лікаря.

— Я здоровий, розумієш? — мовив дон Родріго, прочитавши в порусі Грізо думку, що промайнула в того в голові.— Здоровісінький; але, розумієш, я перепив, і, здається, навіть занадто. Адже це була верначча...[175] Та досить тільки добре виспатися, і все минеться. Страшенно хочеться спати. Та забери ти врешті від мене це світло, воно мені ріже очі... і злить мене!..

— Це все від верначчі,— сказав Грізо, тримаючись на відстані.— Та ви скоріше лягайте в постіль, сон вас гарно підлікує.

— Твоя правда: мені б тільки заснути... Я, між іншим, почуваю себе добре. Постав лишень про всяк випадок ближче дзвінок,— може, вночі мені щось буде треба... тільки гляди не барися, коли почуєш дзвінок. А втім, нічого мені не буде потрібно... Та забери ти мерщій це кляте світло,— докинув він. І поки Грізо виконував наказ, уникаючи, скільки це було можливо, наближатися до господаря, той крикнув: — Якого дідька воно мене так бісить!