Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 137

— Тихше ви, тихше! — говорив нещасному Родріго його мучитель, тримаючи хворого притисненим до ліжка. Потім, повернувши обличчя до спільників, зайнятих грабунком, крикнув: — Агей, ви там, чиніть усе по-благородному!

— І це ти, ти!.. — рикав дон Родріго до Грізо, бачачи, як той, зламавши замок, цупив речі й гроші, ділячи все це на частини.— Ти! Ну постривай!.. Пекельний виродку! Адже я ще можу видужати, можу видужати!

Грізо відмовчувався і намагався навіть не дивитися в той бік, звідки чулися ці слова.

— Міцніше тримай його,— казав другий монатті,— він зсунувся з глузду.

Тепер це була правда. Видавши безтямний крик і зробивши останнє страшне зусилля, щоб випручатися, дон Родріго геть знесилів, упав у нестяму, але все ще дивився якимсь отупілим поглядом і час від часу то здригався, то стогнав.

Монатті взяли його — один за ноги, другий за плечі — й понесли до нош, покинутих в сусідній кімнаті. Потому один з них повернувся по здобич. Далі, піднявши свою жалюгідну ношу, вони понесли її геть.

Грізо лишився відібрати нашвидкуруч іще дещо, що могло йому стати в пригоді, і, склавши все в клунок, вийшов. Він весь час намагався не торкатися монатті й пильнував, щоб і вони не торкнулись його. Але в останню хвилину, коли Грізо, хапаючись, нишпорив скрізь, він усе ж підняв одежу свого господаря і, не замислюючись про наслідки, струснув її, щоб побачити, чи немає там грошей. Проте замислитись над цим йому довелось наступного дня, коли саме під час пиятики в одному шинку він раптом відчув, що його морозить; в очах потемніло, сили покинули його, і він упав додолу. Покинутий товаришами, він потрапив до рук монатті, які, позабиравши в нього все цінне, жбурнули його на воза. Тут він і сконав, не доїхавши до лазарету, куди перед цим віднесено його господаря.

Залишивши дона Родріго в тому пристановищі скорботи, ми маємо тепер розшукати ще одного чоловіка, чия історія була б, мабуть, ніколи не сплелася з історією цього синьйора, якби той не захотів домогтися цього силою. І навіть можна з певністю сказати, що тоді ні в того, ні в того не було б взагалі ніякої історії,— я маю на увазі Ренцо, якого ми покинули в другій прядильні під іменем Антоніо Рівольти.

Він попрацював там, якщо я не помиляюся, місяців п'ять-шість, після чого,— коли було оголошено про ворожі стосунки між республікою та королем Іспанії і через це зникала всяка небезпека, що міланська влада вимагатиме видати Ренцо або в якийсь спосіб турбуватиме його, — Бортоло поквапився забрати двоюрідного брата й знов став тримати його при собі; він зробив це частково через свою прихильність до родича, а частково й тому, що Ренцо, як хлопець здібний і спритний у ремеслі, був чудовим помічником майстрові, зовсім не претендуючи на його місце, бо через щасливу випадковість він не вмів тримати пера в руках. А що це міркування до певної міри входило в розрахунки Бортоло, то ми мусили спинитися на ньому. Може, ви віддали б перевагу не такому корисливому Бортоло? Не знаю, що вам і відповісти на це: тоді спробуйте придумати його собі самі. А вже цей був саме такий.

Відтоді Ренцо завжди працював при Бортоло. Кілька разів, а надто після одержання одного із злощасних листів від Аньєзе, в нього виникала навіжена думка піти в солдати й покінчити з усім. Можливостей було скільки хоч, бо саме в цей час республіка прагнула набрати якнайбільше солдатів. Для Ренцо ця спокуса ставала ще сильнішою, бо подейкували і про вторгнення в міланські володіння, отож, певна річ, йому здавалося, що непогано було б повернутися додому переможцем, знов побачити Лючію й врешті все з'ясувати. Але Бортоло щоразу якимсь вдалим ходом умів відвернути його від цього рішення.

— Ну, коли вже їм припече піти туди,— говорив вів Ренцо,— то вони обійдуться без тебе, а ти зможеш вирушити, коли тобі забагнеться. А якщо їм там намилять шию, то, мабуть, краще буде, що ти залишився вдома. Відчайдухів, готових пуститися на всі заставки, не забракне. І перш ніж вони встигнуть ступити туди ногою... Як на мене, то я в цих справах обережний: хай собі лаються, адже Міланська держава не такий шматок, який легко проковтнути. Тут-бо замішана Іспанія, синку! А тобі відомо, що таке Іспанія? Сан-Марко сильний удома, а тут потрібно зовсім інше. Потерпи трохи. Хіба тобі тут погано?.. Я відчуваю, що ти хочеш сказати, та коли вже судилося, щоб твоя справа вдалася, то будь певен, — вона вдасться навіть краще, якщо не коїти дурниць. Якийсь святий уже допоможе тобі. Повір мені, для тебе це затвердий горішок. То що, на твою думку, треба кинути намотувати шовк і йти вбивати? Що в тебе спільного з цією породою людей? Тут потрібні люди, створені саме для цього.

Часом, бувало, Ренцо приймав рішення вирушити додому тайкома, перевдягнутий і під вигаданим ім'ям. Але й від цього Бортоло щоразу вмів відрадити його, наводячи докази, що їх зовсім неважко вгадати.

А потім, коли в міланських володіннях і, як ми вказували, аж на кордоні з Бергамо спалахнула чума, вона дуже швидко проникла туди і... Не впадайте в розпач: я не збираюся розповідати вам історію ще й цієї чуми. Хто забажає знати її, то вона є і написана на офіційне замовлення таким собі Лоренцо Тірарделлі, — це, до речі, дуже рідкісна й маловідома книга, дарма що містить, либонь, більше фактів, ніж усі найпрославленіші описи моровиць разом узяті... Мало від чого залежить популярність книжок! Я тільки хотів сказати, що Ренцо також підчепив був чуму, але вилікувався самотужки, тобто нічого не роблячи; він стояв майже край могили, та його дужа натура перемогла хворобу, і за кілька день він був уже поза небезпекою. З поверненням до життя в його душі з новою силою повоскресали спогади, бажання, надії, задуми на майбутнє,— одно слово, він більше ніж будь-коли став думати про Лючію. Що з нею тепер, в час, коли залишитися живим — це просто чудо? І на такій близькій відстані нічого не знати про неї? І пробувати бозна-скільки часу в такій невідомості? І хай навіть, якщо ця невідомість згодом зникне,— коли мине всяка небезпека,— і йому вдасться дізнатися, що Лючія жива, то все ж існує ота, інша таємниця, ота заплутана історія з обітницею. «Піду, неодмінно піду й воднораз пересвідчуся в усьому,— казав він собі ще задовго до того, як міг стояти на ногах.— Тільки б вона залишилася жива! А знайти я її обов'язково знайду. Почую врешті від неї самої, що там за така обітниця, розтлумачу їй, що це нікуди не годиться, і заберу з собою і її, і бідну Аньєзе, аби тільки вони лишилися живі! Лючія завжди любила мене, і я певен, що любить і досі. А наказ про арешт? Ет, дурниці! Нині тим, хто зостався живий, доводиться думати про інше. Ось тут так само спокійнісінько походжають усякі люди, яким теж загрожує... Невже вільний перехід існує тільки для шахраїв? А в Мілані — всі кажуть — іще гірше сум'яття. Коли я пропущу таку гарну нагоду (цебто чуму! Ви тільки погляньте, як щаслива здатність керуватися в усьому нашими власними інтересами і все підкоряти їм часом змушує нас послуговуватися такими словами), то друга така випаде ще не скоро!»

Сподіваємося, любий мій Ренцо.

Щойно ставши на ноги, він розшукав Бортоло, який поки що зумів уникнути чуми й старанно берігся. Ренцо не зайшов до нього в будинок, але, гукнувши з вулиці, підкликав брата до вікна.

— А-а,— мовив Бортоло,— ти оклигав! Радий за тебе.

— Я ще, як бачиш, трохи нетвердо стою, на ногах, але небезпека ніби минула.

— Е-е! Хотів би я стояти на твоїх ногах. Колись, бувало, скажеш: «Почуваю себе добре»,— і цим усе висловлено, а нині це мало про що говорить. А ось коли декому пощастить сказати: «Почуваю себе набагато краще»,— ото вже справді чудовий вислів!

Побажавши своєму двоюрідному братові усього найкращого, Ренцо повідомив його про своє рішення.

— Цього разу — йди, і хай благословить тебе господь,— відповів той.— Постарайся уникнути правосуддя, як я намагаюсь уникнути зарази; і коли господь вволить послати нам обом удачу, то ми ще побачимося.

— Певна річ, я повернуся. І добре було б вернутися не самотою. Ну гаразд! Я не втрачаю надії.