Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 154

Надвечір Ренцо прибув до Сесто. Злива, здавалось, і не збиралася вщухати. Проте юнак, хоч і промоклий до кісток, почував себе бадьоріше, ніж будь-коли; він знав, що тепер важко знайти притулок, та ще й маючи такий вигляд, тому він не став навіть і думати про ночівлю. Єдине, що його турбувало, це відчуття голоду, бо ж радісний настрій допоміг би йому легко перетравити не тільки убогий суп, яким нещодавно пригощав його капуцин. Він роззирнувся на всі боки, чи не видно поблизу пекарні, й побачив її. Після того як пекар, виконавши потрібні маніпуляції, подав йому щипцями два шматки хліба, Ренцо засунув один до кишені, другий — у рот і попростував далі.

Коли він проходив через Монцу, вже впала ніч. Але йому вдалося знайти ворота, які вивели його на вірну дорогу. Іти по ній було гидко й неприємно, бо можете собі уявити, в що вона перетворювалася під час злив. Прокладену між двома схилами (як і всі тамтешні дороги, про що ми, напевно, вже згадували в іншому місці), на взірець річкового русла, її тепер можна було б назвати коли й не річкою, то справдешнім стічним ровом. Щокрок траплялися такі ковбані, звідки ледь вдавалося витягати ноги, не кажучи вже про черевики. Та Ренцо порався з цим у міру своїх сил, не гарячкуючи, без лайки й досади, бо знав, що кожен крок, хоч би яких він коштував зусиль, просуває його вперед, і що злива колись та вщухне, і що в свій час неодмінно настане день, і що шлях, який він тимчасово долає, буде тоді вже позаду.

Скажу також, що він думав про це тільки тоді, коли вже був неспроможний думати про щось інше. Це йому правило за своєрідну розвагу, бо його думка, напружено працюючи, силкувалася пригадати події минулих сумних років: адже позаду лишилося стільки всяких утруднень, стільки завад, стільки хвилин, коли він уже був готовий покинути всяку надію і вважати все втраченим. І як противага цьому — мрії про зовсім інше майбутнє: зустріч з Лючією, весілля, влаштування господарства, взаємні розповіді про колишні злигодні і розмови про все подальше життя.

Що він робив, коли перед ним поставали дві дороги? Чи то якесь знання місцевості та слабке присмеркове світло допомагали йому весь час триматися правильного шляху, чи то він угадував його, йдучи навмання,— цього я не зможу вам сказати. Сам він, звичайно розповідаючи свою історію з докладними подробицями і навіть дещо задовго (це змушує нас припускати, що наш анонім чув її з його власних уст і, мабуть, неодноразово),— отож сам він, доходячи до цього місця, казав, що про ту ніч він згадує ніби крізь сон. Хоч хай там як, а наприкінці тієї ночі він опинився на березі Адди.

З неба лило, не вщухаючи, але в якусь мить злива перейшла в дощ, а потім заморосила дрібненька, тиха й рівна мрячка. Високі поріділі хмари вкривали все небо суцільною, але легкою й прозорою пеленою, а тьмяний світанок давав Ренцо змогу роздивитися довкола. Трохи далі мріло його село, і те, що він відчув, годі описати. Можу тільки сказати, що і гори, і недалеке Резегоне, і вся територія Лекко — все це зробилося для нього любим і близьким. Глянувши на самого себе, він пересвідчився, що має дивний вигляд. Щиро кажучи, він уже за своїм самопочуттям здогадувався, який у нього зараз вигляд: одяг перетворився на ганчір'я й поприлипав до тіла, з голови до ніг струменіли потоки, мов із ринви; від пояса до підошов усе злилося в суцільне брудне місиво. І якби він міг побачити себе в дзеркало в повний зріст, із розмоклими й обвислими крисами капелюха, з прилиплим до обличчя волоссям, то здався б собі ще смішнішим. Що ж до втоми, то, можливо, вона й була, але він її не відчував, а ранкова прохолода після свіжої ночі та дощової купелі тільки бадьорила його й спонукала йти швидше.

Ось він уже в Пескато; долає останній відтинок шляху понад берегом Адди, кидаючи сумний погляд на Пескареніко; переходить через міст; дорогами й полями швидко добувається до будинку свого гостинного друга. Той оце тільки прокинувся й, стоячи в дверях, дивився, яка надворі погода. Він звів очі на цю промоклу до нитки, всуціль заляпану багнюкою постать, скажімо просто, на цього замазуру, водночас такого жвавого й безжурного: в своєму житті друг жодного разу не зустрічав такого непоказного й такого щасливого чоловіка.

— Ого,— мовив він,— то ти вже тут? У таку негоду? Ну то як справи?

— Вона жива,— вигукнув Ренцо,— жива!

— Здорова?

— Видужала, і це набагато краще. До самої смерті дякуватиму за це Господові й Мадонні. Ну й справи, страшні справи! Потім тобі все розповім.

— Та й вигляд же в тебе!

— А що — гарний?

— Мабуть, як викрутити воду з твоєї верхньої половини, то можна вимити всю нижню. Ну, постривай, постривай, ось я зараз запалю вогонь.

— Що ж, я не проти. Знаєш, де мене заскочила злива? За самісінькими ворітьми лазарету. Та пусте! У погоди свої справи, а в мене — свої.

Друг пішов і повернувся з двома оберемками хмизу. Один він поклав долі, другий — в плиту і з допомогою залишених звечора вуглинок швидко розпалив жаркий вогонь. Тим часом Ренцо зняв капелюха й, струснувши ним двічі-тричі, кинув додолу. Не так легко було стягти з себе куртку. Потім витяг з кишені штанів ножа. Піхви виявились зовсім зіпсованими, ніби перебували тривалий час у воді. Він поклав їх на лавку й сказав:

— Їм теж добре дісталося, але зате який дощ, дяка творцеві! А я ж був от-от... Потім розповім тобі.— І Ренцо потирав руки.— Тепер зроби мені ще одну ласку. Пам'ятаєш, я залишив у тебе нагорі в світлиці клуночок? Сходи-но принеси його, бо ж доки висохне моя одіж...

Повернувшися з клуночком, друг сказав:

— Думаю, ти не проти й попоїсти. Щодо пиття, то, гадаю, цього тобі в дорозі не бракувало, а от їжі...

— Пізно звечора я встиг купити хліба, але, щиро кажучи, лише трохи під'їв.

— То я тобою займуся,— сказав друг. Він налив у казанок води, підвісив його на ланцюг і докинув: — Піду подою козу, а коли повернуся з молоком, вода якраз закипить, і ми приготуємо добру поленту. А ти тут поки що хазяйнуй сам.

Зоставшись наодинці, Ренцо з великим зусиллям познімав із себе решту одежі, яка просто-таки поприлипала до тіла. Добре обтершись, він перевдягся з голови до ніг. Тут повернувся друг і почав поратися біля казанка. Ренцо сів, чекаючи сніданку.

— Тепер я відчуваю втому,— сказав він,— та й добрячий шмат дороги я відміряв. Однак усе це пусте. Дня не вистачить, щоб розповісти, що зробилося з Міланом! Це треба бачити навіч, помацати власноручно. Від таких речей сам собі робишся огидним. Я навіть скажу, що ця купіль була для мене бажаною. І що ці синьйори там збиралися зробити зі мною! Почуєш, зачекай. Та якби ти тільки бачив лазарет! Є від чого розгубитися в тій безодні страждань. Але досить. Потім розповім тобі все... Вона живісінька, і приїде сюди, і буде моєю дружиною, і ти неодмінно повинен бути в свідках, і ми,— чума не чума,— бодай кілька годин повеселимося.

Між іншим, Ренцо дотримав даної своєму другові обіцянки й розповів йому про все бачене. Часу вистачало, бо дощ ішов не вщухаючи і друг просидів цілий день дома, то присідаючи біля гостя, то пораючись коло невеликого чану та барильця й займаючись усякими іншими роботами, пов'язаними зі скорим збиранням винограду. У всьому цьому Ренцо неодмінно допомагав йому, бо, за його власними словами, юнак належав до тих, хто стомлюється більше від неробства, ніж від роботи. Проте він, не втримавшись, сходив до будинку Аньєзе, щоб подивитися на заповітне віконце й потерти руки від задоволення. Повернувся ніким не помічений, відразу вклався спати. Встав удосвіта і, побачивши, що дощ ущух, хоч і не зовсім прояснилося, вирушив у дорогу до Пастуро.

Було ще рано, коли він прийшов туди: адже бажання чимскоріше добутися до кінця він мав не менше, ніж читач. Спитав про Аньєзе й дізнався, що вона здорова. Йому вказали на самотній будиночок, де вона жила. Юнак попрямував туди й з вулиці гукнув хазяйку. Зачувши його голос, Аньєзе притьмом кинулась до вікна, і, поки вона, розтуливши рота, збиралась вимовити чи то якесь слово, чи то вигук, Ренцо випередив її: