Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 81

1924 року Армію УНР і табори в Польщі було розформовано. Володимир Сінклер переїхав до міста Сосновєц у Шлезьку. Володіючи французькою мовою, влаштувався у французько-бельгійській копальні службовцем. Брав участь у громадсько-політичному житті української громади. Товаришував із професором Іваном Фещенком-Чопівським, міністром торгу і промисловості уряду УНР і головою Ради Республіки. Обидва були членами Українського національного об'єднання. Разом у березні 1945 року в Катовіцах і потрапили до СМЕРШу.

Фещенко-Чопівський і Сінклер були не такі обідрані, як Василь Прохода, бо до Лук'янівської в'язниці потрапили прямо з Катовіц, уникнувши «щастя» контактувати з блатним елементом.

«У генерала Сінклера було слабке серце, — згадував Василь Прохода. — Мені довелося лежати на підлозі поряд з ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: «Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може, й її ці «великодушні» переможці посадили також до в'язниці… Мабуть, скоро помру… А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі…» [97, с. 327].

Одного вечора у Сінклера стався серцевий напад. Помер він на руках у Василя, коли той допомагав генералові зручніше вмоститися.

Товариші по нещастю

У другій половині травня 1945 року з Праги до Києва літаком перевезли з півсотні українців. Серед них були професори Максим Славінський, Валентин Садовський, Микола Добриловський, лектор УГА Осип Безпалко, доктори Микола Ґалаґан і Борис Сухоручко-Хословський, інженери Володимир Хилецький та Микола Сіпко. З ними Василь зустрівся у камері для слабосильних. А старого знайомого підполковника Армії УНР Миколу Россіневича побачити не довелося — його в «нульовці» задушили вурки, коли він не погодився віддати свій одяг.

Чув Василь, що ще близько півсотні арештованих українських інтелігентів із Праги літаком перевезли до Харкова. Прохода дивувався, адже літаками в СССР в'язнів не транспортували. Можливо, Москва планувала влаштували показовий судовий процес над українською «буржуазною» еміграцією. Очевидно, і «полковник» Прохода, голова Товариства колишніх українських старшин у ЧСР, мав відіграти на тому процесі якусь роль, наприклад «англо-американського шпигуна»…

Так думав Прохода. Підстави для цього були, адже він якийсь час проходив в одній справі з діячами Українського національного об'єднання — Семеном Антоновим, Леонтієм Макаревичем, Степаном Свищем і Антоном Новицьким. Кілька слів про них…

Семен Семенович Антонов у 1916–1918 роках був лейтенантом австрійської армії, пізніше — старшиною Галицької армії та Армії УНР (з 1919). Брав участь у боях проти червоних за Жмеринку, Вінницю і Київ. На еміграції опинився 1920 року. Жив у м. Кутно (Польща). До Українського національного об'єднання вступив 1940 року, був секретарем філії, а з 1941 року — референтом культурно-освітньої секції. В лабети СМЕРШу потрапив 3 лютого 1945 року [25, арк. 113].

Леонтій (Лев) Пилипович Макаревич — підполковник царської армії та 2-ї піхотної дивізії Армії Української Держави (1918), старшина Армії УНР. Брав участь у боях проти червоних окупантів. На еміграції вступив на службу до Війська Польського. У званні майора командував батальйоном 15-ї піхотної дивізії. У вересні 1939 року брав участь у польсько-німецькій війні, під час якої потрапив до полону. Перебуваючи у старшинському таборі в містечку Люкенвальде, в липні 1940 року став членом УНО. Звільнившись, виїхав до Берліна, а звідти — в м. Бидгощ, де жила його родина. У жовтні 1942 року очолив філію УНО в Бидгощі. Вів активну роботу проти СССР, виступав із доповідями про необхідність боротьби з Москвою за створення Самостійної України. Арештований СМЕРШем 2 лютого 1945 року [25, арк. 112–113].

Антон Новицький був членом УНО з жовтня 1940 року. Жив у м. Жнин (Польща). Затриманий СМЕРШем 8 лютого 1945 року.

Степан Васильович Свищ (1908 р. н.) до Українського національного об'єднання вступив улітку 1940 року, а з січня 1942-го очолив у м. Кутно повітову філію УНО. У російські лабети потрапив 27 лютого 1945 року.

Слід зазначити, що особісти виловлювали кожне прізвище, що необережно вихоплювалося з уст Проходи. У протоколах допитів усі вони підкреслювались.

Невдовзі справу Василя Проходи виокремили і вже не пов'язували з іншими діячами української еміграції. Напевно, міркував кубанець, Москва вирішила «не популяризувати національно-культурну працю української еміграції, осередком якої була ЧСР, (а) залишити культурних працівників у тюрмах без зайвого галасу, звідкіль їх через рік-два за постановами «Особого совещания» в Москві без суду відправляли в табори примусових робіт подалі від України на Далекий Схід та Північ» [97, с. 324]. Так, очевидно, і було.

29 червня Василя викликали на допит. Це здивувало його — він вважав, що слідство вже закінчене. Виявилося, що головний прокурор УССР зацікавився його справою і доручив слідчому УББ НКВД УССР лейтенанту держбезпеки Арістову провести додаткове розслідування.

І почалося все знову.

— Ви далжни расказать всьо аткравєнно і правдіво про вашу жізнь і дєятєльность ат начала до канца.

Василь звернув увагу слідчого, що перед ним лежить справа, в ній тричі запротокольовано різними слідчими все, що він міг сказати.

— Нєт, всьо же раскажитє всьо сначала…

Як завжди, Василь почав з дитинства. Коли дійшов до 1917 року, знову чесно зізнався, що стояв «на позиціях Центральної Української Ради», брав участь у збройній боротьбі проти Красної армії. На питання, чи нічого він не приховав від слідства, Прохода згадав ще про один «злочин»: написання статей до журналу «Табор» та газет «Тризуб» і «Діло». Всього, як зафіксував протокол, підсудний написав близько 50 статей «антисоветского националистического содержания» [25, арк. 18, 102].

Лейтенант Арістов радісно повідомляв начальству: «По делу ведется глубокое следствие, направленное на разворот и выявление всех закордонных связей обвиняемого Проходы с националистическими деятелями в эмиграции» [25, арк. 117].

У кримінальній справі збереглися протоколи допиту кубанця від 8 серпня, 17 серпня, 20 серпня 1945 року. Але там нічого нового не було. Слідчий тупо ходив по колу, накресленому попередниками.

Прохода мусив зі слідчим спілкуватися російською мовою. Але думав він українською. Про це свідчать протоколи. Ось кілька українізмів із його тюремних показів: «Без разрешения централі… Они часто обращались с жалобами до начальства… Добился лиш того… Меня направили обратно до фирмы…» [25, арк. 137 зв., 138].

Паралельно Арістов допитував професора господарської академії в Подєбрадах Максима Антоновича Славінського і видатного науковця-металурга Івана Андріановича Фещенка-Чопівського.

Максим Славінський був родом зі Ставища Таращанського повіту. Наприкінці березня 1917 року він став членом виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді. В добу гетьмана Павла Скоропадського представляв український уряд у Пітері, а в червні 1918 року очолив політичну комісію української делегації на переговорах з РСФСР, був радником Міністерства закордонних справ Української Держави. За часів Директорії очолив Міністерство праці (1920) та українську дипломатичну місію в ЧСР.

Іван Фещенко-Чопівський народився в м. Чуднів Житомирського повіту. У квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі у Києві його обрали членом Центральної Ради. Очолював Київську губернську українську раду та департамент промисловості Генерального секретарства торгу і промисловості. У лютому 1918 р. став міністром народного господарства в кабінеті Голубовича, а 1919 року — заступником прем'єр-міністра Сергія Остапенка. У січні — серпня 1921 року був головою Ради Республіки.

І ось тепер Арістов помістив в невелику камеру усіх трьох: Проходу, Славінського і Фещенка-Чопівського. Слідчий виявляв «прихильне» ставлення: позбавив спілкування з вурками, дав на долівку солом'яні матраци, допитував тільки вдень. Поліпшилося і харчування. Одного разу слідчий навіть приніс пару пучків зеленої цибулі, мовляв, щоб у в'язнів не було авітамінозу. Вартовий поводився чемно.