Чіткість (ЛП) - Харінгтон Кім - Страница 18

- Я не думаю, що цих хлопців треба шукати тут. Між нами двома - ми повністю оглянули весь пляж. Я закінчую з ніччю і почну все з новими силами зранку. Вони повинні з'явитись.

Я погодилась, попрощалась і дивилась, як Гебріел йде. Але навіть такий хороший знак не покращив мені настрою. Я могла лише думати про обличчя Джастіна, коли він заходив тієї ночі. Він був такий радий мене бачити, з дурною посмішкою і сюрпризом в кишені. І мій дар зруйнував все.

На мить я подумала, а чи не було б краще, якби я не дізналась про його зраду. Це була п'яна помилка. Він жалкував про неї. Цього б не сталось знову. Якби я була звичайною дівчиною, а не екстрасенсорною потворою, я б не отримала видіння. Я б прийняла його каблучку. Ми б все ще були разом. Я була би щасливою. Ні, я просто обманювала себе.

Саме Джастін був винними. Він - зрадник. Якби я не дізналась екстрасенсорно, то Тіфані неодмінно сказала б мені, виплюнувши просто в обличчя. Нічого б не змінилось. Я б все ще була одна і зла.

Я почала прямувати додому, дотримуючись тіней на набережній, сподіваючись, що ніхто більше мене не перепинить, щоб поговорити. Мене дістали розмови, дістали думки. Я просто хотіла спати.

І саме тоді рука схопила мене за шию і потягнула під пірс.

Глава 11

Я вчепилась у волохату руку, навколо моєї шиї і зарилась підборами в пісок, але він був сильнішим за мене і все ще міг тягнути мене в темряву. Я хотіла вдарити його між ніг, але не змогла підняти так  високо ногу назад, тож просто розмахувала нею. Я перестала відтягувати його руку від шиї і двома ліктями дала йому в живіт. Він охнув і відпустив мене.

- Чекай, - сказав він, до того, як я змогла втекти. - Я не збивався кривдити тебе.

Незважаючи на темряву, що оточувала нас, я впізнала цей носовий голос.

- Френкі?

- Це вже вдруге за тиждень, коли твій лікоть врізається в мій живіт. Господи, Клер, я не збирався тебе лякати.

- Чому ж тоді кинувся на мене?

- Я не зробив тобі боляче! Це моя рука кривава від твоїх нігтів.

Я виштовхнула з-під пірсу, щоб могла бачити. Він був неголений, а волосся його розпатлане. Очі постійно оглядались довкола.

- Що відбувається? - вимогливо сказала я.

Моє дихання повернулось до норми, але серце все ще калаталось. Френкі метнувся назад в тінь, достатньо, щоб бути схованим.

- Я чув, що ти шукала мене. Я маю поговорити з тобою, але не хочу, щоб мене бачили.

- Ти - ідіот. Тобі повезло, що в мене немає нічого важкого в руках.

- Я сказав вибач! - його голос тремтів. - Чому ти шукаєш мене?

- Я шукаю Біллі.

Він зробив паузу.

- Я теж.

- Ти не знаєш де він?

- Ні. Я ніде не можу знайти його, тому хвилююсь.

- Коли ти востаннє бачив його? - спитала я.

Не можу повірити, але я стояла біля Френкі і говорила з ним про Біллі, ніби хтось з них був моїм другом. Якби Біллі не був ключем до справи, мене б не турбувало, де він був. А Френкі говорив зі мною, ніби я вперше стала для нього людиною, а не безсовісно знущався, як завжди. Але лише тому, що я була потрібна йому. Він думав, що я можу допомогти.

- Вчора, - сказав він, потираючи сліди моїх нігтів на його руці.

- Лише один день не бачивши його - тут нема про що хвилюватись.

Френкі енергійно захитав головою.

- Щось відбувалось. Коли я бачив його зранку, то він посміхався. Казав, що має великий козир в рукаві. Щось, що може змінити життя. Але коли я зателефонував йому в обід і спитав, що він таке має, то він повністю змінився.

- Як?

- Він був наляканий. А його не так легко злякати. А тепер він зник. Я думаю він втік.

Дідько. Що він бачив, що злякало настільки, щоб втекти? Хтось погрожував йому? Я подумала про Пері, який також зник і ненавиділа, як ці знаки могли бути пов'язаними.

- Хіба він не повинен був сказати тобі ,куди збирається? - спитала я. -  Ви ж, немов брати.

- Не знаю. Він не бере телефон. Я не можу його ніде знайти.

- Чому ж ти ведеш себе так непослідовно і тягнеш мене кудись, що поговорити з тобою?

- Я знаю, що кажуть всі в місті, - він перейшов на тоненький голос. - "У Біллі і Френкі одні мізки на двох".

- І що?

- А те, що той, хто так налякав Біллі, що він втік, міг подумати, що я разом з Біллі в тому, що він скоїв. Я буду ховатись. поки він не повернеться.

- А що як не повернеться? - спитала я, але громовий вибух заглушив мої слова.

Я підскочила і повернулась. Нічне небо осяяли фіолетові і блакитні кола, що супроводжувались оплесками і постійним "ох" і "ах". Я повинна перейти з Френкі в інше місце, щоб продовжити розмову, якщо ми хочемо чути один одного. Я повернулась.

Френкі вже не було. Я заглянула під пірс, але побачила лише темряву. Я більше не збиралась туди лізти. Тому Френкі втік від мене. Але лише тепер.

Я зателефонувала Гебріелю на мобільний і швидко переповіла йому все. Ми домовились зустрітись завтра. А тепер я хотіла лише спати.

Я проклала свій шлях назад через полчища людей, феєрверк вибухав над головою, і до того часу, коли я повернулася додому грандіозний фінал закінчився, і велика частина натовпу також збиралася додому. Я піднялася на ганок, і зупинилася.

Світло на ганку було вимкнене. Це було дивно. Я ніколи не забувала вмикати ліхтарі, і я була останньою хто йшов з дому. Увесь ганок був окутаний темрявою, він здавався інакшим, страшним. Я наказала собі подорослішати і продовжити йти. Мабуть я відволіклася на Гебріела і саме тому забула увімкнути світло при виході.

Я витягнула ключі і пильно вдивилася в темряву, аби не спіткнутися на сходах. Деревина скрипіла під моїми ногами. А потім я почула щось інше. Стійке, глибоке дихання. Я вдивлялася у тіні вздовж ганку. Особливо в одну тінь на веранді. Я ще більш примружилася, відчайдушно бажаючи більше світла, щоб побачити хто чи що там.

Тінь ворухнулася. Ледь-ледь, але достатньо аби зрозуміти, що там була людина. Простягнувши ключ, наче зброю, я закричала:

- Встань і скажи, що ти хочеш?

- Хаха! Що? Га?

Я посвюди впізнаю це бубоніння.

- Пері?

- Клер?

Я швидко вставила ключ в замок, відімкнула двері і ввімкнула зовнішнє світло. Загрозлива тінь перетворилась в знайому картинку брата, який сидів.

- Що відбувається? - спитав він.

- Це я повинна питати в тебе. Я була дуже близькою до того, що виколупати тобі око своїми ключами. Чому ти спиш на ганку?

Він пройшовся руками по волоссю.

- Вибач. Коли я пішов вранці, то не взяв ключів. Нікого не було вдома, тому я приліг, щоб почекати тебе або маму і, мабуть, заснув.

Мій кров'яний тиск піднявся.

- Де ти був весь день і всю ніч? Ти пропустив свої читання. Мама дуже розізлилась.

Пері підібрав фарбу, яка лущилась на ганку.

- Я не хотів, щоб вона чула мої думки. Щоб знала, що я був з Вікі у ніч, коли її вбили.

Я схрестила руки.

- Ти не можеш вічно переховуватись від мами. Вона досить швидко все дізнається. Вона могла вже вихопити це з моїх думок. Хто ж її зна.

- Ти права. - Він похнюпив голову. - Мені зараз важко через це. Я відчуваю себе таким... винним.

Моє серце пришвидшилось.

- Через що?

- Через смерть Вікі. Якби я не залишив її саму, то, можливо, міг би її врятувати.

Вина того, хто вижив - подумала я.

- Або і тебе би вбили - я постаралась бути вдумливою і сказати те, що правильно, в той же час всередині думаючи про те, чи правду він каже. Не могла повірити, що думаю таке про свого брата.

Я подивилась на місяць, який яскраво осяював ганок. Тоді ідея і сформувалась. Підскочив адреналін і моя енергія повернулась

Пері повільно встав.

- У всякому разі, вибач, що налякав. Я піднімаюсь нагору поспати.

- Чекай, - сказала я, хапаючи його руку. - Ти можеш загладити провину.

- Як?

- Ходімо зі мною в "Королівський двір", в кімнату Вікторії, спробуй з нею зв'язатись.