Чіткість (ЛП) - Харінгтон Кім - Страница 20

- Це буде через одностороннє дзеркало. Якщо Джоел - вбивця, він не побачить її обличчя. Не має про що хвилюватися. А детектив Тоскано... ну, давай з цим розбереться мій батько. Це була його ідея.

Мушу визнати, мені цікаво було подивитися чи зможе мама витягнути щось корисне із Джоела.  І якщо вона не була в небезпеці...

- Гаразд. - непевно сказала я

Джастін залишився в холі, доки Гаррі Спелмен вів маму і мене в невелику кімнату із бетонними стінами і великим скляним вікном. Я опустилася на жорсткий стілець і озирнулася навкруги. Я бачила подібні кімнати у фільмах і кримінальних серіалах по ТБ, але ніколи у реальному житті. Я заглянула по ту сторону одностороннього скла, де підозрювані вишиковуються в лінію, і була здивованою невеличким трепетом у грудях. Працювати з поліцією було більш захопливо, ніж проводити читання протягом дня вдома.

Пан Спелмен покинув кімнату, щоб розказати план дій детективу із сумнівами. Підвищені голоси, які я почула майже одразу, підтвердило моє припущення. Ентоні Тоскано був проти цього. Він увірвався до кімнати, налякавши мою матір, яка прикрила рот рукою.

- Перепрошую, що налякав Вас, пані Ферн, - сказав Ентоні.

- Та нічого, детективе. - Вона зробила паузу і схилила голову в сторону. - І я згодна, я і моя дочка маємо схожу зовнішність.

Щоки Ентоні почервоніли. Він завагався, наче обдумував знову, потім обернувся до  пана Спелмена.

- Я буду мати справу з цим цирком лише за однієї умови.

- Якої? - запитав пан Спелмен, схрестивши руки на грудях.

- Не кажіть їй, хто наш підозрюваний.

- Ах, тест, - сказала мама.

- Немає необхідності витрачати час Старли, щоб вона слухала підставних осіб. - сказав пан Спелман, але мама перервала його, доторкнувшись до його руки.

- Усе добре, Гаррі. Я зроблю усе, про що попросить детектив. Я послухаю їх усіх.

Детектив Тоскано кивнув і висунув голову у коридор.

- Заводьте їх!

Парад п'ятьох хлопців промарширував до кімнати з іншого боку скла і повернулися обличчями дзеркала. Усі вони були 6 футів зросту і худорляві, з короткими стрижками. Один був особливо гарним на вигляд, з вигляду - поганий хлопець, з колючими волоссям, сережкою у вусі, і татуювання внизу на руках.

Мама повільно пройшлась кімнатою, зупиняючись то тут, то там, а потім закрила очі і прикрила губи. Через декілька хвилин вона сіла.

- Я назву номер два.

Номер два був гарненьким поганим хлопцем і з того погляну, яким обмінялись Гебріел і його батько, я можу сказати, що це був Джоел Мартеллі.

- Ви можете виділити лише одного з них? - спитав детектив Тоскано, тоном я-так-і-знав.

Мама кинула на нього льодяний погляд.

- Я не можу проникнути в їхні думки. Я можу лише чути, про що вони думають в даний момент. Тому, якщо б убивця думав: "Так, я вбив її. Я вбив і знову це зроблю" - у цей момент, я б почула це. Але ніхто з них не думав такого.

- Чому ж Ви обрали номер два?

- Він наляканий, бо врак автомобіль і думає, що саме за це його обвинуватять.

- І? - сказав Ентоні.

Мама зітхнула.

- Якби Ви вбили когось і вкрали автомобіль, то за який злочин більше б переймались, стоячи в лінії для упізнання?

- А що інші? Є щось від них? - спитав пан Спелмен.

- Нічого цікавого. Хоча номер чотири вважає, що в детектива Тоскано миленький задок.

Детектив Тоскано почервонів і вийшов з кімнати, бурмочучи щось про марнування часу. Пан Спелмен подякував нам за те, що ми прийшли і сказав, що ми вільні.

- Вибач, що не змогла більше допомогти, - сказала мені мама.

Я заспокоїла її.

- Ти багато зробила, мамо.

Хотілось, щоб вона вловила щось від Джоела, що б ми могли використати. Найкраще було б розкрити справу, вхопити вбивцю за баки і заспокоїти Пері. Але також і показати Гебріелю, що він помилявся на рахунок моєї сім'ї і не повинен був в нас сумніватись.

Дорогою назад ми пройшли повз детектива Тоскано, що згорбився над столом іншого офіцера. Вони тихо говорили між собою, але я почула, що він казав офіцеру. Перевірити автомобіль, на якому їздив Джоел.

Можливо моє бажання і не таке нездійсненне.

Глава 13

- Я і справді думала, що він винен, - сказала я набурмосившись, коли ми підіймались сходами до вхідних дверей будинку.

- Не переживай, - мама погладила моє плече. - Детектив Тоскано знайде справжнього вбивцю. Він - запальний. Він ніколи не заспокоїться, поки не отримає те, що хоче. О, привіт, милий. - сказала мама.

Пері стояв біля кімнати для читання з блідим обличчям і запавшими очима. Здається, сон таки не порадував його своєю присутністю.

- У нас відвідувач,  - сказав він. - Але я не дуже добре почуваюсь, тому не зміг, - його голос забринів.

- Не хвилюйся, - я підскочила до нього. - Наскільки я знаю, Гебріел мене не потребує сьогодні. Йди нагору, в ліжко. - Я підштовхнула Пері до сходів, щоб він вийшов з зони маминого радару.

- Ти не заперечуєш, сонечко? - спитала мама.

- Зовсім ні, - я ввійшла в кімнату для читання і побачила наших відвідувачів - двох красивих чоловіків середнього віку.

Звичним чином відрекомендувалась і привітала їх у домі родини Ферн. Вони обмінялись поглядами і всміхнулись мені.

- Вибачте, - сказав блондин, - ми не очікували, що Ви виглядатимете такою...

- Молодою, - підхопив темноволосий. - Ми думали, що Ви будете старою каргою.

- О, це моя мати.

Мої очі розширились, коли зайшла моя мама на підборах, а потім ми всі засміялись. Читання легко пройшли. Мама захопила їх телепатичними здібностями, а я здивувала відновленням деталей, про їх минулу поїздку сюди на Мис та про день, коли вони зустрілись. Вони заплатили і пішли радісними і розваженими. Якби лише кожне читання було таким.

Я вже збиралась зробити собі бутерброд на кухні, коли почула дзвін дверного дзвіночка, що сигналізував про наступного відвідувача. Мама була б щасливою і нарешті перестала перейматись Мадам Маслов.

Я поставила тарілку в шафу і повернулась до фойє.

- О, це ти.

- Звучиш розчарованою, - сказав Нейт. Він був вдягнений у широкі шорти і зелену сорочку, що привертала увагу до його очей.

- Я сподівалась на платоспроможного відвідувача, але завжди рада бачити Нейтстера, - я грайливо штовхнула його в руку.

Він вишкірився.

- Ось, що я люблю чути. Пері вдома? Я хочу витягнути його на ланч.

- Він спить. Не надто добре себе почуває. - обличчя Нейта наповнилось тривогою, тож я швидко додала - Я збиралась зробити бутерброд, але буду рада супроводжувати тебе до п'ятизіркового закладу, відомого як "Смакота". Якщо ти візьмеш мене. - Він посвітлів лицем. - Пері краще частіше хворіти! Поїхали.

Через півгодини мій шлунок отримав першу картоплю фрі і я відхилилась та посміхнулась. Я навіть не переймалась тим, що ми опинились не за окремим столиком.

- Це чудово. Я потребувала цього сьогодні.

- Важко працювати з детективом "Ням-ням"? - він вишкірився.

- На майбутнього детектива добре лише дивитись. Але працювати доволі погано. - Я зупинилась, щоб взяти ще картоплі. - Я переймаюсь справою. Думала, що ми схопили хлопця, але виявилось, що це не він. А як ти? чув щось новеньке?

Він похитав головою.

- Нічого вартого. Лише чутки та балачки.

- Які балачки?

Він зробив паузу.

- Ті, які ти не захочеш почути.

Я нахилилась вперед.

- Нейт Гаррік, ти знаєш мене ще змалку. Ти знаєш, що мене не можна так дражнити. Колись давай.

Він говорив м'яко, майже соромлячись власних слів.

- Я чув, що декілька людей підозрюють мера.

- Пана Спелмена? - прокричала я. Тата Джастіна? Я подумала. Не може бути.

- Цить. Не так голосно.

Я відхилилась і схрестила руки.

- Які мотиви були в нього, щоб вбивати звичайного туриста?

- Щоб стати для міста героєм. Вбити якого безрідного туриста, когось одинокого, без дітей. Арештувати когось за вбивство, врятувавши місто та його жителів, що будуть такими вдячними, що переоберуть його рекордною кількістю голосів у день голосування.