Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 104

— Тепер я бачу, в чім проблема. Діана неповністю присутня в даному конкретному моменті за винятком тих випадків, коли вона когось захищає або коли опиняється наодинці зі своїми страхами, — зазначила Кетрін. Вона завжди невпевнено розмірковує про минуле або так само невпевнено замислюється над майбутнім. А для того, щоб творити магію, відьма мусить бути повністю тут і зараз. — Мій дракон замахав крилами на знак згоди, погнавши кімнатою хвилі теплого повітря.

— Метью завжди вважав, що існує зв’язок між моїми емоціями, потребами та магією, — пояснила я.

— Інколи я дивуюся: чи той вер, бува, частково не відьмак? — сказала Кетрін. — Решта засміялися від одного припущення про те, що син Ізабо де Клермон має в собі хоча б краплину відьмацької крові.

— Гадаю, що ми можемо безпечно полишити вогнедишного дракона на самоті, і повернутися до питання Діаниного маскувального заклинання, — запропонувала Гуді Альсоп, маючи на увазі мою потребу приховувати надлишок вивільненої енергії кожного разу, коли я займалася магією. — Ну як, у тебе щось виходить?

— Я відчуваю, як довкола мене утворюються пасма вогню, — невпевнено відповіла я.

— Мусиш зосередитися на своїх вузлах, — зауважила Гуді Альсоп, утупившись поглядом на стрічки, що лежали в мене на колінах. У стрічках, що поєднували світи докупи, можна було знати кожен відтінок, а маніпуляція цими стрічками — скручування й зв’язування — творила сприятливу магію. Але спершу мені слід було дізнатися, якими стрічками користуватися. Я взяла пучок стрічок за вузол, яким вони були зв’язані докупи. Гуді Альсоп уже навчила мене, як слід легенько дмухати на стрічки і зосередитися на своєму бажанні. У результаті мали вивільнитися саме ті стрічки, які є необхідними для того заклинання, яке я хочу зіткати.

Я дмухнула на стрічки — і вони замерехтіли й затанцювали. Жовта і брунатна смужки вивільнилися й упали мені на коліна, а разом із ними упали червона, синя, срібляста й біла. Я провела пальцями по пасмам скрученого шовку довжиною дев’ять дюймів. Шість стрічок означали шість різних вузлів, і кожен складніший за попередній.

Я й досі в’язала вузли незграбно, але ця стадія ткання видалася мені на диво заспокійливою. Коли я вправлялася в скручуванні та переплетенні, тренуючись на звичайних стрічках, результат моїх зусиль чимось нагадував давній кельтський шнуровий орнамент. У вузликах був ієрархічний порядок. Перші два становили одинарні й подвійні прості затяжні вузли. Інколи їх робила Сара, коли творила любовні заклинання або щось інше, що зобов’язує чи приваблює. Але тільки ткалі здатні творити складні й витончені вузли, що містять аж дев’ять чітких переплетень і закінчуються двома вільними кінцями, які магічно поєднуються і утворюють нерозривне плетиво.

Я глибоко вдихнула і знову зосередилася на своїх намірах та бажаннях. Маскування та приховування було однією з форм захисту, і його кольором був пурпуровий. Але пурпурової стрічки я не знайшла.

Та враз блакитна та червона стрічки виокремилися, піднялися й сплелися так міцно, що в результаті стали схожими на оті цятковані пурпурові свічки, які моя мати часто ставила у вікнах у безмісячні ночі.

— Вузол зв’язали, заклинання почали, — стиха мовила я, протягуючи пурпурову нитку крізь простий затяжний вузол. Вогнедишний дракон замугикав, імітуючи мої слова.

Я поглянула на нього — на неї — і вкотре здивувалася її мінливій зовнішності. Коли дракониха видихала, вона зменшувалася й перетворювалася на розмиту хмаринку диму, а коли вдихала, то збільшувалася, а її обриси ставали виразнішими. Вона становила бездоганний баланс матеріальної речовини й духу, і жоден із цих компонентів не брав гору над другим. Чи вдасться й мені коли-небудь досягнути такої самої внутрішньої цілісності?

— Другий вузол в’яжеться — заклинання спрaвдиться, — сказала я, зробивши другий вузол на тій самій пурпуровій стрічці. Перебираючи в руці жовту смужку, я подумала: «А чи вдасться й мені стати сірою й непомітною, як той дракон, кожного разу, коли я цього забажаю?» Третій вузол став першим справжнім вузлом ткалі, який мені належало зробити. Це було непросто, попри те, що він містив лише три переплетення.

— Як третій вузол будe, заклинання вільно підe. — Я скрутила смужку трилисником, а потім стягнула його кінці докупи. І вони з’єдналися, утворивши нерозривний вузол ткалі.

Коли я, полегшено зітхнувши, поклала його собі на коліна, з мого рота вирвався сірий туман, легший за дим, і повис довкола мене ледь помітним покривалом. Я охнула від несподіванки — і знову видихнула химерний прозорий туман. Я підняла очі. Куди ж подівся вогнедишний дракон? Брунатна смужка стрибнула до моїх пальців.

— Четвертий вузол зробимо — енергію накопимо. — Мені сподобався четвертий вузол, своїми витіюватими звивистими вигинами схожий на крендель.

— Дуже добре, Діано, — прокоментувала Гуді Альсоп. Настав момент у моїх заклинаннях, коли через брак зосередженості все могло піти не так, як задумувалося. — А тепер не розслабляйся й залишайся тут і зараз. Примусь дракониху залишитися з тобою. Якщо вона того захоче, то сховає тебе від завидющих очей.

Сприяння дракона здавалося мені нереалістичним сподіванням, але я все одно взяла білу стрічку і зробила з неї вузол у формі пентаграми.

— П’ятий вузол — зав’яжись, заклинання — розростись! Дракониха стрімко спікірувала униз і притулилася крилами до моєї грудної клітки.

«Ти залишишся зі мною?», — подумки спитала я її.

Вогнедишна істота закутала мене в тоненький сірий кокон. Він притлумив чорноту моїх спідниць та жакетки, зробивши їх чорно-попелястими. Перстень Ізабо став виблискувати не так яскраво, як раніше, вогонь в осерді діаманту потьмянів. Навіть срібляста стрічка у мене на колінах — і та потьмяніла. Я посміхнулася, сприймаючи цю мовчазну відповідь вогнедишного створіння.

— Вузол шостий маємо — заклинання завершаємо, — сказала я. Мій завершальний вузол вийшов не таким симетричним, як я сподівалася, але все одно міцним.

— Ти — справжня ткаля, дитя моє, — резюмувала Гуді Альсоп, полегшено зітхнувши.

Коли я йшла додому, то мала прекрасне відчуття непомітності в своєму покривалі-невидимці, але знову ожила, щойно переступила поріг закладу «Олень і Корона». Там на мене чекав пакунок, а разом із пакунком — Кіт. Метью й досі проводив багато часу з цим непосидючим і діяльним демоном. Обмінявшись із Марлоу стриманими привітаннями, я почала було розривати захисну обгортку пакунка, як раптом хтось потужно заревів поруч зі мною. То був Метью.

— Господи милосердний! — Там, де якусь мить тому було порожнє місце, тепер стояв Метью, ошелешено витріщаючись на аркуш паперу.

— Що хоче цей Старий Лис цього разу? — невдоволено спитав Кіт, із силою встромляючи своє перо в чорнильницю.

— Я щойно отримав рахунок від Ніколаса Валена, ювеліра, що мешкає на нашій вулиці, — сказав Метью, скрививши кислу міну. Я поглянула на нього невинним поглядом, наче нічого не було. — Він виставив мені п’ятнадцять фунтів за мишачу пастку. — Тепер, коли я добре знала купівельну спроможність фунта, — і це при тому, що Джоан, служниця Мері, отримувала п’ять фунтів на рік — я чудово розуміла обурення Метью.

— А, он у чім справа, — мовила я, знову переводячи свою увагу на пакунок. — Це я попросила його зробити пастку.

— Ви замовили одному з найкращих ювелірів Лондона пастку? — спитав Кіт, не вірячи своїм вухам. — Якщо у вас завелися вільні кошти, пані Ройдон, то дозвольте я замість вас займатимуся всіма вашими алхімічними експериментами. І знаєте, що я робитиму? Я перетворюватиму ваше срібло й золото на вино в корчмі «Капелюх Кардинала»!

— Це пастка для пацюків, а не для мишей, — промимрила я.

— А можна мені поглянути на цю пацючу пастку? — спитав Метью спокійним, але лиховісним тоном.

Я зірвала залишки обгортки і подала йому предмет, про який ішла мова.

— Зі срібним покриттям. Та ще й з гравіюванням, — констатував Метью, крутячи пастку в руці. А коли придивився пильніше, вилаявся. — «Ars longa, vita brevis» — «Мистецтво тривале, а життя — коротке». І то правда.