Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 116

— У цьому безладі я ніколи їх не знайду! — вигукнув Метью, зриваючи свою злість на одній з моїх нижніх спідниць.

Нам довелося кілька тижнів жити з того, що містилося у наших спарених торбах та одній спільній валізі, а наші пожитки наздогнали нас через три дні після того, як ми зупинилися у високому й вузькому будинку, що примостився на крутій вулиці, котра вела до Празького замку. Вулиця мала назву Шпоренгассе. Мабуть, наші сусіди-німці назвали вулицю Шпорною через те, що лише за допомогою шпор можна було змусити коня видряпуватися угору.

— А я й не знала, що ти носиш червоні панчохи, — сказала я, випрямляючись.

— Ношу, — відповів Метью і почав порпатися в коробці з моєю білизною.

— Там їх немає, — зауважила я, підкреслюючи очевидний факт.

Вампір скрипнув зубами.

— Я вже скрізь перешукав.

— Зараз їх знайду, — пообіцяла я, пильно поглянувши на його бездоганно респектабельні чорні панчохи. — А чому червоні?

— Тому, що мені хочеться привернути увагу імператора Священної Римської імперії! — відказав Метью і пірнув в іще одну купу моєї одежі.

Криваво-червоні панчохи зроблять більше, аніж просто приваблять ліниві погляди, особливо з огляду на той факт, що чоловік, котрий збирався їх вдягнути, був височенним вампіром шести футів трьох дюймів на зріст, і більшу частину цього зросту складали ноги. Однак Метью вперто дотримувався свого плану. Я зосередилася, попрохала панчохи показатися на виду і почала стежити за червоними пасмами. Здатність відстежувати й знаходити людей та предмети була неочікуваним і сприятливим побічним ефектом мого ткацького відьомського ремесла, і я вже кілька разів мала змогу скористатися цим талантом під час нашої подорожі.

— А чи прибув посланець від мого батька? — спитався Метью, додаючи іще одну з моїх спідниць до сніжно-білої гори, що виростала поміж нами, і знову почав свої розкопки.

— Так. І він щось залишив — отам, біля дверей. — Я швидко перебрала вміст комода: рукавички, зроблені з залізних кружалець, щит із двоголовим орлом та якась вишукано вирізьблена штучка, схожа на ступку з товкачиком. Із переможним вигуком я підняла над головою довгі червоні «шланги». — Знайшла!

Та Метью вже забув про панчішну кризу. Тепер його увагою заволоділа батькова посилка. Я підійшла подивитися, що ж там його так зацікавило.

— Це що… Босх? — Я була знайома з творчістю художника Єроніма Босха через його химерне відтворення алхімічного устаткування в своїх полотнах та не менш химерний символізм. Свої панно він населяв летючими рибами, комахами, величезними хатніми й господарськими причандаллями та еротичними зображеннями фруктів. Іще задовго до того як психоделізм став модним, Босх побачив світ в яскравих кольорах та бентежно-несподіваних комбінаціях.

Однак, як і полотно Гольбейна в Старій Хижці Метью, цей твір був мені не відомим. Він становив триптих, складений з трьох дерев’яних панелей. Призначені для розташування на вівтарі, триптихи тримали складеними за винятком особливих релігійних свят. У сучасних музеях триптихи рідко виставлялися в розкритому вигляді. «Скільки ж цікавих та приголомшливих образів я могла пропустити!» — подумалося мені.

Зовнішні панелі митець покрив шовковистим чорним барвником. Дві передні панелі охоплювало засохле дерево, що поблискувало в місячному сяйві. У його корінні скоцюрбився маленький вовк, а на горішніх гілках примостилася сова. І сова, і вовк знаюче вдивлялися у глядача. Із темного ґрунту довкола дерева світилося іще з десяток очей, відокремлених від тіл і перелякано вирячених. А за сухим дубом виднівся гай з оманливо нормальних дерев із блідими стовбурами та райдужно-зеленими гілками. Той гай кидав додаткове світло на всю зображену сцену. І лише придивившись уважніше, я побачила, що на тих гілках ростуть вуха, які начебто прислухалися до нічних звуків.

— Що це означає? — спитала я, зачудовано витріщившись на твір Босха.

Метью пояснив, перебираючи пальцями застібки на своєму камзолі.

— Цей твір є своєрідною демонстрацією старого фламандського прислів’я: «Ліс має очі, дерева мають вуха; тому я бачитиму, мовчатиму й слухатиму». Ці слова чудово відображали потаємне життя, яке вів Метью, і нагадали мені про новітній девіз Єлизавети.

Інтер’єр триптиха становив три взаємопов’язані сцени: на одній панелі було зображення скинутих янголів, намальованих на тому ж оксамитово-чорному тлі. На перший погляд вони більше нагадували бабок із мерехтливими подвійними крильцями, але тіла мали людські; вони летіли униз, падаючи з небес, а їхні голови та ноги корчилися в муках. На протилежній панелі в Судний День піднімалися з гробів померлі, і була ця сцена набагато моторошнішою, аніж фрески в замку Сеп-Тур. Зяючі пащеки риб та вовків були входами до пекла, які всмоктували в себе проклятих, прирікаючи їх на вічний біль та вічні муки.

Однак у центрі містилося абсолютно нетипове зображення смерті: воскреслий Лазар спокійно вставав собі з могили. Із довгими ногами, темним волоссям та серйозним лицем, він вельми нагадував Метью. А по краях центральної панелі засохлі лози давали химерні плоди та квіти. Із деяких стікали краплі крові. Інші народжували людей та тварин. Але Ісуса ніде не було видно.

— Цей Лазар схожий на тебе. Недивно, що ти не хочеш, щоб цей триптих потрапив до Рудольфа, — сказала я, подаючи Метью його червоні панчохи. — Напевне, Босх також знав, що ти — вампір.

— Єроен, зазвичай відомий під ім’ям Єронім, побачив те, що не мав бачити, — загадково мовив Метью. — Я не здогадувався, що Єроен бачив, як я харчуюся, допоки на мої очі не трапився його ескіз, де я був зображений разом із теплокровною істотою. І з того дня він вірив, що всі створіння мають дуалістичну природу: частково людську і частково — тваринну.

— А інколи — частково овочеву, — зауважила я, придивляючись до жінки з полуницею замість голови та вишнями замість рук. Вона панічно тікала від диявола, який вимахував виделкою, а на голові замість капелюха у нього сидів лелека. Метью здивовано гмикнув. — А Рудольф знає, що ти вампір? Як знає це Єлизавета і знав Босх? — Мене дедалі більше непокоїло, як багато людей уже встигли прилучитися до таємниці Метью.

— Так. Окрім того, імператор знає, що я є членом Конгрегації. — Метью скрутив яскраво-червоні панчохи у вузол. — Дякую, що знайшла.

— А тепер скажи мені, чи маєш ти схожу звичку губити ключі від авто? Щоб мені не доводилося кожного ранку вислуховувати твої істерики, коли ти збиратимешся на роботу. — Я оповила руками його стан і притулилася щокою до серця. Його повільне розмірене биття завжди заспокоювало мене.

— Інакше ти зі мною розлучишся, еге ж? — Метью теж обійняв мене і прихилив свою голову до моєї, зливаючись зі мною воєдино.

— Ти ж обіцяв мені, що вампіри не розлучаються зі своїми дружинами, — піддражнила я його й ущипнула. — Коли ти вдягнеш оці червоні панчохи, то станеш схожим на мультиплікаційного персонажа. На твоєму місці я б вдягнула чорні панчохи. Ти й так помітний.

— Відьма, — резюмував Метью, відпускаючи мене з поцілунком.

І він пішов нагору до замку в строгих чорних панчохах та з довгим, скрученим у сувій посланням у руці. Те послання частково мало віршовану форму і пропонувало Рудольфу прекрасну книгу для його колекції. Повернувся він через чотири години з порожніми руками, віддавши послання якомусь імперському чиновнику. На аудієнцію з імператором потрапити не вдалося. Натомість Метью, разом із рештою іноземних послів, змусили довго й даремно чекати в передпокої.

— То було все одно, що потрапити до скотовоза — всі ці розпашілі тіла, що затиснули мене з усіх боків! Я хотів було піти деінде ковтнути свіжого повітря, але в сусідніх кімнатах було повно відьом.

— Відьом? — Я злізла зі столу, який підставила для того, щоб надійно сховати меч Метью на вершечку шафи напередодні приїзду Джека.

— Десятки, — відповів Метью. — Вони скаржилися на те, що коїться в Німеччині. — А де Гелоуглас?

— Твій племінник пішов купити яєць і знайти нам економку та кухарку. — Франсуаза навідріз відмовилася супроводжувати нас, за її висловом, до краю безбожних лютеран. І зараз вона вже знову була в Старій Хижці зі своїм коханим Шарлем. Гелоуглас виконував функції мого пажа та охоронця, допоки не прибуде решта. Він чудово володів німецькою та іспанською, і це робило його незамінним у справах, що стосувалися забезпечення нашого помешкання всілякими припасами.