Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 127

— Місто повниться оповідками про те, як Схиблений Едвард літав над Малою Страною разом із дияволом. Цілком природно, я припустив, що там без тебе не обійшлося. — Цього разу в голосі Лева прослизнула нотка докору. — Габріелю, Габріелю, що ж скаже твій батько?

— Що мені слід було кинути його вниз, це однозначно. Мій батько не церемониться зі створіннями типу Едварда Келлі.

— Ти маєш на увазі схиблених?

— Я мав на увазі те, що мав, Махарале, — спокійно відказав Метью.

— На жаль, особа, яку ти збирався позбавити життя, єдина, хто може допомогти тобі знайти книгу твоєї дружини. — Рабі Лев зробив невеличку паузу, обдумуючи слова. — А чи справді ви хочете дізнатися про її таємниці? Бо життя та смерть означають велику відповідальність.

— Зважаючи на те, ким я є, ви не здивуєтеся, коли я скажу, що мені надзвичайно добре знайомий цей тягар, — сумно посміхнувся Метью.

— Можливо. Але чи зможе твоя дружина нести той тягар? Можливо, ти не зможеш увесь час бути з нею, Габріелю. А ті, хто бажатиме поділитися своїми знаннями з відьмою, не захочуть ділитися ними з тобою.

— Значить, в Гебрейському кварталі таки є ткаля заклинань, — сказала я. — Про це мені подумалося, коли я вперше почула про голема.

— Не відьма, а відьмак. Він уже давно чекає, щоб ти його розшукала. На жаль, він воліє зустрітися лише з відьмою-одноплемінницею. Мій друг боїться Габріелевої Конгрегації — і недаремно, — пояснив рабі Лев.

— Мені хотілося б зустрітися з ним, рабі Лев. — У світі було вкрай мало ткаль і ткачів, і вони були на вагу золота. Тому я не могла змарнувати можливість познайомитися з цим чоловіком.

Метью завовтузився, явно збираючись заперечити.

— Це дуже важливо, Метью, — зупинила я його, поклавши йому на плече руку. — Я пообіцяла Гуді Альсоп, що не буду нехтувати цією частиною моїх обов’язків, коли перебуватиму в Празі.

— У шлюбі слід прагнути єдності й цілісності, Габріелю, але він не може перетворюватися на в’язницю для жодного з членів подружжя, — сказав рабі Лев.

— Ідеться не про наш шлюб і не про те, що ти — відьма, — сказав Метью, підводячись. Його велика фігура заповнила собою майже увесь вільний простір у кімнаті. — Коли християнку побачать із гебреєм, це може бути небезпечно. — Коли я розкрила було рота, щоб заперечити, Метью похитав головою. — Не для тебе. Для нього. Мусиш робити те, що каже тобі рабі Лев. Я не хочу, щоб ані він, ані хто-небудь інший в Гебрейському кварталі постраждав — тим більше через нас.

— Я не зроблю нічого, що могло б привабити увагу до мене чи до рабі Лева, — пообіцяла я.

— Тоді йди й зустрінься з тим ткачем. А я почекаю тебе в Унгельті. — І не встигла я навіть щось подумати, а тим паче сказати, як Метью легенько торкнувся губами моєї щоки і вийшов. Рабі Лев закліпав очима.

— Для такого великого чоловіка Габріель є напрочуд моторним, — зауважив рабі, підводячись із крісла. — Він нагадує мені імператорського тигра.

— Котячі дійсно вважають Метью своїм, — сказала я, пригадавши Сарину кішку Табіту.

— Бачу, те, що ви вийшли заміж за звіра, вас не турбує. Габріелю дуже пощастило з вибором дружини. — Рабі Лев вдягнув свою темну накидку і гукнув своєму слузі, що ми йдемо.

І ми пішли, наскільки я могла судити, в протилежному напрямку, хоча напевне сказати було важко, оскільки вся моя увага зосередилася на щойно вкритих бруківкою вулицях, чого я не бачила жодного разу відтоді, як прибула до минулого. Я запитала рабі Лева, хто ж забезпечив такий рідкісний на ті часи комфорт.

— За бруківку заплатив герр Майзель, а також — за лазню для жінок. Він допомагає імператорові в незначних фінансових справах, наприклад, у його священній війні з турками. — Рабі Лев обережно обійшов калюжу. Лише тоді я помітила золоте кільце, вишите на накидці з боку серця.

— А що це таке? — спитала я, кивнувши на знак.

— Він застерігає невинних доброчесних християн, що я — гебрей, — саркастично пояснив рабі Лев. Я завжди вважав, що навіть найбільш нетямущі й так здогадаються, хто я такий — зі знаком чи без знака. Але власті наполягають на тому, що в цій справі не може залишатися ані найменшого сумніву. — Рабі Лев продовжив, стишивши голос: — До речі, цей знак є набагато зручнішим, аніж той капелюх, який колись змушували носити гебреїв. Яскраво-жовтий, схожий на шахову фігуру. Такий на базарі важко не помітити.

— Саме це й зроблять зі мною та з Метью звичайні люди, коли дізнаються, що ми живемо серед них, — зауважила я, здригнувшись. — Інколи краще сховатися.

— Саме цим і займається Конгрегація Габріеля, еге ж? Допомагає ховатися таким, як ви?

— Якщо так, то це в них погано виходить, — розсміялася я. — Фрау Губер вважає, що біля Оленячого рову вештається вовкулака. Ваші сусіди у Празі вважають, що Едвард Келлі вміє літати. Люди полюють на відьом у Німеччині та Шотландії. А Єлизавета Англійська та Рудольф Австрійський знають про нас усе.

— Самої лише толерантності інколи буває замало. Гебреїв толерують у Празі — наразі, але ситуація може змінитися в одну мить. І тоді ми опинимося на селі, де потерпатимемо від холоду й голоду. — Рабі Лев звернув до вузького провулку й увійшов до будинку, дуже схожого на ті будинки у таких самих вузьких провулках, повз які ми проходили, коли йшли сюди. Усередині, за столом, укритим математичними інструментами, книгами, свічками та паперами, сиділо двоє чоловіків.

— Астрономія забезпечить нам спільний ґрунт із християнством! — вигукнув німецькою один із чоловіків, посунувши своєму компаньйону аркуш паперу. Йому було близько п’ятдесяти років, він мав густу сиву бороду та важкі надбрівні дуги, які нависали над очима. Як і в більшості науковців, у нього були сутулі плечі.

— Та годі тобі, Давиде! — вибухнув другий чоловік. — Може, отой спільний ґрунт — це зовсім не та земля обітована, яку ми шукаємо.

— Аврааме, ця пані бажає з тобою поговорити, — сказав рабі Лев, перериваючи їхню дискусію.

— Усі жінки Праги згоряють від бажання побачитися з Авраамом, — іронічно зауважив учений Давид і підвівся. — Чиїй доньці знадобилося любовне заклинання цього разу?

— Тебе має цікавити не її батько, а її чоловік. Це — фрау Ройдон, дружина отого англійця.

— Та, яку імператор називає «Ля Діоса»? — Давид усміхнувся і ляснув Авраама по плечу. — Ну й поталанило тобі, друже мій! Ти потрапив у пастку поміж королем, богинею та nachzehrer. — Мое обмежене знання німецької все ж дозволило мені здогадатися, що останнє невідоме слово означало «пожирач мертвих».

Судячи з осудливого виразу обличчя рабі Лева, Авраам відповів щось непристойне й грубе на івриті, а потім, нарешті, зосередив свою увагу на мені. Ми з ним поглянули один на одного, відьма на відьмака, але не змогли довго витримати наші погляди. Я охнула й швидко відвернулася, а він скривився і прикрив рукою очі. Свербіла вся моя шкіра, а не лише ті місця, на які впав його погляд. Атмосфера між нами перетворилися на масу різноманітних яскравих кольорів.

— Це — та, на яку ти чекав, Авраам бен Елія? — спитав рабі Лев.

— Так, — відповів Авраам. Відвернувшись від мене, він уперся кулаками в стіл. — Однак мої сни не підказали мені, що вона є дружиною alukah.

— Alukah? — я поглянула на рабі Лева, чекаючи на пояснення. Це слово було явно не німецького походження, тому я не змогла розшифрувати його.

— Це означає «п’явка». Так ми, гебреї, називаємо створіння на кшталт вашого чоловіка, — пояснив він. — Як би там не було, Аврааме, а Габріель погодився на цю зустріч.

— І ти гадаєш, що я повірю хоча б одному слову потворного чудовиська, яке судить моїх одноплемінників зі свого високого місця в Кагалі, тим часом заплющуючи очі на тих, хто їх убиває? — скрикнув Авраам.

Я хотіла було заперечити, що це вже не той самий Габріель, не той самий Метью, але зупинилася. Те, що я могла зараз сказати, могло призвести до того, що через півроку, коли сюди повернеться отой, середньовічний Метью, всіх присутніх у цій кімнаті повбивають.