Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 13

Рано-вранці познайомилася з Д. Ч. Після сходу сонця прибули Т. Г., Г. П., та В. Р. Усі — друзі мого чоловіка. Місяць уповні.

Який-небудь дослідник майбутнього може запідозрити, що ці ініціали стосуються представників «Школи ночі», особливо прізвище Ройдон на першій сторінці, але довести це буде неможливо. До того ж, у наші дні мало хто з дослідників виявляє інтерес до цієї групи інтелектуалів. Маючи витончену освіту доби Ренесансу, представники «Школи ночі» володіли здатністю з приголомшливою швидкістю переходити з давніх мов на сучасні. Усі вони знали Аристотеля вздовж і впоперек. А коли Кіт, Волтер та Метью починали розмови про політику, то через їхні енциклопедичні знання історії та географії ніхто не встигав простежити за ходом їхніх думок. Джордж та Том іще якось спромагалися час від часу несміливо вставити свої п’ять копійок, але заїкуватість та глухота Генрі цілковито унеможливлювали його повноцінну участь у хитромудрих дискусіях. Більшість часу він тихо споглядав своїх товаришів із сором’язливою шанобливістю, яка викликала до нього велику симпатію, зважаючи на те, що своїм соціальним статусом граф переважав решту присутніх у кімнаті. Якби їх не було так багато, то і я б могла брати повноцінну участь у дискусіях.

Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна — то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.

— Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, — зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.

— Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих, кого покидають, — відповів Метью. — Інакше ми б збожеволіли. Я й так мав більш ніж зазвичай, щоб їх пам’ятати: їхні слова, зовнішність. Утім, невеличкі деталі забуваються — вирази облич, особливості сміху.

— Мій батько постійно носив у кишені карамельки, — прошепотіла я. — І я про них ніколи не згадувала — аж до Ля-П’єра. — Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.

— І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду — навіть заради того, щоб позбутися болю, — лагідно мовив Метью.

Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.

Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.

Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.

Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.

Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру. Їй страх як не хотілося розпускати шви однієї напрочуд гарної сріблясто-чорної сукні, але Метью наполягав, щоб вона це зробила.

Перебуваючи серед представників «Школи ночі», я потребувала як офіційного вбрання, так і практичного повсякденного.

— Але ж пані Луїза в цьому платті виходила заміж, мій господарю, — не здавалася Франсуаза.

— Так, виходила — за вісімдесятирічного старця, у якого не лишилось жодного живого нащадка, зате були хворе серце й численні прибуткові маєтки. Я вважаю, що ця сукня сторицею окупила ті гроші, які родина витратила на її пошиття, — відказав Метью. — Вона личить Діані, і вона носитиме її, доки ти не пошиєш їй щось краще.

Звісно, я не занотувала цієї розмови в своєму записнику. Натомість намагалася ретельно добирати всі слова таким чином, щоб вони не значили нічого для інших, хоча в моїй уяві викликали яскраві oбрази людей, звуки та розмови. Якщо цій книжці судилося вціліти, то майбутній її читач не знайде в ній нічого, окрім сухих та стерильних уривчастих заміток про моє життя. Історикам часто доводилося нидіти над подібними документами в марному намаганні побачити багате, складне життя, сховане за простими й нехитрими рядками тексту.

Метью стиха вилаявся. Не одна я в цьому домі щось приховувала.

Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.

Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності — відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер — немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі — кожне з них неповторне, як відбитки пальців.

Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…

Щось у кутку знову впало мені в око — ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння — таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.

Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.

— Діано, як ти почуваєшся? — голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.

— Чудово, — механічно відповіла я.

— Ні, не чудово. — Метью кинув перо на стіл. — Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.

— Та ще зарано відьму приводити, — запротестувала я. — Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я — тутешня.