Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 130

— Що сталося сьогодні вдень? — спитав Метью.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання.

— Не треба на мене тиснути. Не зараз, — застеріг Метью.

— А ти гадаєш, що мій день пройшов легко? — Атмосфера між нами потріскувала блакитними й чорними нитями. І кожної секунди ставала дедалі більш лиховісною й загрозливою.

— Ні, не думаю, — сказав Метью, відсовуючи своє крісло. — Але ти від мене щось приховуєш, Діано. Що там було у тебе з отим відьмаком?

Я отетеріло витріщилася на нього.

— Я чекаю відповіді.

— Можеш чекати, поки у пеклі не настане зима, Метью, бо я не твоя служниця. Я поставила тобі запитання. — Ниті стали пурпуровими й почали скручуватися й вигинатися.

— Я вигнав усіх, щоб вони не чули цієї розмови. Відповідай — що там у вас було? — Запах конюшини став просто задушливим.

— Я бачила голема. І його творця — гебрейського відьмака-ткача на ім’я Авраам. Він також має здатність оживляти неживе.

— Я вже казав тобі, що мені не подобається, коли ти граєшся з життям та смертю. — Метью налив собі вина.

— Ти граєшся з ним увесь час, і я сприймаю це як частину твого «я». І тобі також доведеться прийняти це як частину мого «я».

— А отой Авраам — хто він такий? — суворо спитав Метью.

— Господи, Метью, не будь ревнивим лише через те, що я зустрілася з іще одним ткачем.

— Ревнивим? Я вже дано позбувся цієї вади теплокровних, — відказав він і зробив добрячий ковток вина.

— Чим сьогоднішній вечір відрізняється від тих, коли ми нарізно через твою роботу на Конгрегацію та твого батька?

— Він різниться тим, що я відчуваю нюхом усіх до єдиного, з ким ти сьогодні контактувала. Шкода, що ти завжди маєш на собі запах Енні та Джека. Гелоуглас та П’єр намагаються не торкатися тебе, але нічого не можуть поробити: вони надто багато часу проводять біля тебе. Додаємо запахи Махарала, герра Майзеля та іще принаймні двох чоловіків. Єдиний запах, змішаний з твоїм, який я в змозі переносити, це мій запах. Але я не маю права тримати тебе у клітці, тому намагаюся терпіти все це, як можу. — Метью поставив келих, рвучко підвівся і відійшов від мене.

— Як на мене, то це дуже схоже на ревнощі.

— Ні. Із ревнощами я здатен впоратися, — розлючено відказав він. — Те, що я відчуваю зараз, — оце жахливе гнітюче відчуття втрати і несамовитий гнів через те, що я втратив здатність чітко бачити тебе в хаосі нашого життя, — я вже не в змозі контролювати.

Його зіниці збільшилися і продовжували збільшуватися.

— Це тому, що ти — вампір. Ти маєш сильний власницький інстинкт. Іншим ти не можеш бути, — спокійно сказала я, наближаючись до нього попри його лють. — А я — відьма. Ти обіцяв сприймати мене такою, як я є — світлу й темну, жінку й відьму, як особистість і як свою дружину. — А що, коли він передумав? Захотів внести в своє життя певний елемент непередбачуваності?

— Я дійсно сприймаю тебе такою, як ти є. — Метью простягнув руку і ніжно торкнувся пальцем моєї щоки.

— Ні, Метью. Ти просто терпиш мене, тому що гадаєш, що одного дня я підкорю тобі й мою магію. Рабі Лев застеріг мене, що терпіння може урватися, і тоді мені буде непереливки. Моя магія — це не щось таке, чим можна керувати. Моя магія — це я. І я не збираюся від тебе ховатися. Бо це вже буде не кохання.

— Гаразд. Більше не будемо ховатися.

— От і добре, — зітхнула я з полегшенням. Але йому не судилося тривати довго.

Одним чітко вивіреним рухом Метью підняв мене з крісла, притиснув до стіни і вперся своїм стегном поміж моїх. Не відпускаючи мене, він нагнув голову і притиснувся губами до краю мого корсажа. Я здригнулася. Він вже давно мене там не цілував, а відтоді як у мене стався викидень, наше статеве життя практично припинилося. Піднімаючи голову, Метью злегка торкнувся губами мого підборіддя і провів ними по венах моєї шиї. Я схопила його за волосся і відіпхнула голову.

— Не треба. Якщо не збираєшся продовжувати те, що почав. Досить із мене вибачливих поцілунків та спання нарізно. Мені це вже осточортіло.

Кількома запаморочливо швидкими рухами Метью розв’язав мотузки на своїх бриджах, підняв мої спідниці до талії і вскочив у мене. Уже не вперше мене брали отак біля стіни, коли дехто намагався таким чином забути про свої турботи й негаразди хоча б на декілька дорогоцінних хвилин. І в деяких випадках я сама до цього спонукала.

— Це стосується тебе й мене — і більше нікого й нічого. Не тої клятої книги. Не імператора з його подарунками. Цієї ночі в цьому домі будуть лише два запахи — твій та мій.

Метью обхопив мене за сідниці, і його руки були єдиним, що захищало мене від майбутніх синців, коли його енергійні поштовхи пришпилювали моє тіло до стіни.

Я обхопила Метью руками за шию і притягнула до себе його обличчя, спрагло бажаючи скуштувати його смак. Але Метью не збирався дозволити мені цілувати себе так, як хочеться мені, бо він творив статевий акт так, як хотілося йому. Його губи були пружкі та вимогливі, а коли я спробувала було робити так, як хотілося мені, він застережливо куснув мене за губу.

— О Боже, — охнула я, відчувши, як від його швидкого ритму мої нерви доходять до краю і ось-ось вибухнуть. — О-о-о…

— Сьогодні я не розділю тебе навіть із Ним, — сказав Метью, перериваючи поцілунком мій пристрасний крик. Одну руку він залишив на моїй сідниці, а другу занурив у мене між ногами.

— Кому належить твоє серце, Діано? — спитав Метью, і я відчула, як ніжне погладжування його великого пальця штовхнуло мене до межі, за якою починається безумство. Він увійшов у мене, зробив кілька сильних поштовхів і завмер, чекаючи на відповідь. — Кажи, — прогарчав Метью.

— Ти ж знаєш відповідь, — сказала я. — Моє серце належить тобі.

— Тільки мені, — мовив він, і зробив іще кілька енергійних поштовхів. Напруження, пружиною стиснуте в наших тілах, нарешті вивільнилося.

— Тільки тобі… назавжди… тобі, — охала я, відчуваючи, як тремтять мої ноги на його стегнах.

Метью важко дихав, притиснувшись своїм чолом до мого. Коли він опускав мої спідниці, в його очах блиснуло щось схоже на жаль і розкаяння. Він ніжно, майже цнотливо поцілував мене.

Наш статевий акт, хоч яким бурхливим він не був би, не вгамувало й не наситило те, що постійно спонукало Метью переслідувати мене, попри той беззаперечний факт, що я належала йому і лише йому одному. Я почала непокоїтися, що цю жагу вже нічим не можна буде вгамувати.

Моє довго стримуване невдоволення скипіло, забулькало і вихлюпнулося назовні у вигляді ударної хвилі, яка відкинула Метью від мене і притиснула його до протилежної стіни. Від такої різкої й несподіваної зміни положення і статусу очі Метью враз потемніли.

— А тепер відчуй те, що відчувала я, серденько моє. Ну, як тобі? Подобається? — тихо й спокійно спитала я. На його обличчі відбився неймовірний подив. Я клацнула пальцями, і повітряна хвиля відпустила його. Поновлюючи рухливість, Метью поворушив руками й ногами. А потім розкрив рота щось сказати. — Не смій виправдовуватися, — сердито наказала я. Якби ти доторкнувся до мене так, як мені не подобається, я б відмовила тобі.

Метью міцно стиснув губи.

— У мене все не йде з голови твій приятель Джордано Бруно: «Бажання підштовхує мене, а страх стримує». Я не боюся твоєї сили, твоєї влади — нічого, чим би ти сподівався мене залякати, — сказала я. — А чого боїшся ти, Метью?

Його губи винувато доторкнулися до моїх. Цей легенький поцілунок, а ще вихор, що гойднув мої спідниці, засвідчили, що Метью визнав за краще втекти, аніж відповісти на моє запитання.

30

— Заходив пан Габермель. Твій посібник — на столі, — сказав Метью, не відриваючи погляду від схематичного плану Празького замку, котрий він якимось чином роздобув у імператорських архітекторів. Упродовж кількох останніх днів Метью тримався від мене на поштивій відстані й усю свою енергію скерував на розвідування таємниць системи охорони палацу, щоб її здолати. Попри пораду Авраама, яку я належним чином передала своєму чоловікові, Метью все одно віддавав перевагу агресивній стратегії. Він хотів, щоб ми поїхали геть із Праги. Якомога швидше.