Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 138

Той пильно поглянув на мене.

— Ваші ліки, вочевидь, допомогли, ваша величносте.

— Так. Ля Діоса повністю одужала. І має дуже гарний вигляд, — сказав Рудольф і, висолопивши свою й без того виступаючу нижню губу, втупився в мене поглядом. На мені було просте чорне плаття з білою вишивкою та чорна оксамитова накидка. Червоний рубін на саламандровому намисті, що висів, опускаючись у впадинку під моїм горлом, був єдиним яскравим предметом мого скромного вбрання. Ця чудова прикраса прикувала до себе увагу Рудольфа. Він нахмурився і кивнув слузі.

— Важко сказати, наскільки ефективно посприяв камінь-безоар імператора Максиміліана моєму одужанню, — сказала я, шукаючи поглядом підтримку у лікаря Гаєка, поки Рудольф про щось перешіптувався. Гаєк, що вже взявся за дичину, мало не подавився з переляку шматочком оленини і підвівся, щоб сказати своє слово.

— Гадаю, докторе Пісторіус, що найбільше допомогла лікарська кашка, — визнав він. — Я приготував її у чашці, зробленій з рогу єдинорога. Імператор Рудольф вважав, що це підсилить її дієвість.

— Окрім того, Ля Діоса споживала цю кашку за допомогою ложки, яка також була вироблена з рогу єдинорога, — сказав Рудольф, тепер зосереджуючи свій погляд на моїх губах. — Для більшого лікувального ефекту.

— А чи побачимо ми сьогодні цю чашку та ложку у вашій кунсткамері чудес, ваша величносте? — поцікавився Пісторіус. Атмосфера межи мною та відьмаком раптом ожила і аж затріщала від напруження. Ниті, що оточували лікаря-священика, вибухнули ядучими відтінками червоного та помаранчевого, попереджаючи мене про небезпеку. А потім він посміхнувся. «Я не довіряю тобі, відьмо, — подумки прошепотів він мені. — І твій потенційний коханець імператор Рудольф — він теж тобі не довіряє».

М’ясо вепра, яке я в ту мить жувала — чудова страва, приправлена розмарином та чорним перцем (котрі, на переконання імператора, розігрівали кров) — миттю перетворилося в моєму роті на кавалок глини, а моя кров, замість розігрітися, враз похолола.

— Що сталося? — спитав Гелоуглас, схилившись над моїм плечем. Він подав мені шаль, яку я не просила, бо не знала, що він її з собою взяв.

— Пісторіуса запросили нагору подивитися книгу, — сказала я швидкою англійською, щоб звести до мінімуму ризик того, що хтось зрозуміє сказане. Гелоуглас пахнув морською сіллю та м’ятою. То була тонізуюче і водночас заспокійливе сполучення. Мої нерви вгамувалися.

— Я візьму це на себе, — відповів він, злегка стиснувши мені плече. — Між іншим, тітонько, ви трохи світитеся. Було б краще, якби сьогодні ніхто не побачив зірок.

Зробивши свій попереджувальний постріл, Пісторіус звернув розмову до іншої теми і вступив у жваву дискусію з лікарем Гаєком стосовно лікувальних властивостей протиотрут. Рудольф займався тим, що кидав меланхолійні погляди у мій бік та гнівні — у бік Метью. Чим ближче підходив час нашої зустрічі з Ешмолом-782, тим гіршим ставав мій апетит, тому я вирішила поговорити з дворянкою, яка сиділа поруч. Лише після того як було подано іще п’ять страв, включно з процесією смажених павичів та справжньою виставкою тушкованої свинини та молочних поросят у хрусткій скориночці, бенкет, нарешті, завершився.

— Ти якась бліда, — сказав Метью, швидко забираючи мене з-за столу.

— Пісторіус підозрює мене. — Цей неприємний тип нагадав мені Пітера Нокса та Шамп’є, і цілком зрозуміло чому. Вислів «бандит-інтелектуал» чудово характеризував їх обох. — Гелоуглас сказав, що він візьме його на себе.

— Тоді недивно, що П’єр пішов за ним назирці.

— А що робитиме П’єр?

— Потурбується про те, щоб Пісторіусу вдалося вибратися звідси живцем, — весело відповів Метью. — Якщо залишити Гелоугласа без догляду, то він швидко задушить його і кине в Оленячий рів левам, щоб ті підхарчилися. Мій племінник має так само сильний інстинкт захисту й панування, як і я.

Рудольфові гості пішла за ним до його святая святих — приватної галереї, де він показував нам із Метью триптих Босха. Там нас зустрів Оттавіо Страда, щоб показати нам колекцію і відповісти на запитання.

Коли ми увійшли до приміщення, то побачили, що триптих, який подарував йому Метью, і досі знаходився посередині столу, вкритого зеленою накидкою. Для задоволення глядачів і з метою справити на них іще сильніше враження, імператор розклав довкола твору Босха інші предмети. Поки гості охали та ахали, вражені триптихом відомого майстра, я уважно обдивлялася кімнату. У ній були приголомшливі чаші з напівдорогоцінних каменів, символ імператорської влади на емальованому ланцюжку, довгий ріг, начебто від єдинорога, декілька статуеток та різьблені сейшельські кокоси — цікава суміш коштовностей, лікувальних засобів та екзотики. Але середньовічного манускрипту ніде не було видно.

— А де він? — просичала я, звертаючись до Метью. Та не встиг він відповісти, як я відчула дотик чиєїсь теплої руки на моєму передпліччі. Метью закляк мов укопаний.

— Я маю для вас подарунок, querida (мила) Diosa, — сказав Рудольф, дихнувши на мене цибулею та червоним вином. Мій шлунок стиснувся і забурчав на знак протесту.

Я обернулася, сподіваючись побачити Ешмол-782, але натомість імператор тримав у руках емальований ланцюг. Не встигла я заперечити, як він надів його мені через голову на плечі. Я опустила погляд і побачила зеленого уроборо, що звисав з кола червоних хрестиків, густо всипаних смарагдами, рубінами, діамантами та перлинами. Гама кольорів нагадала мені коштовність, яку герр Майзель подарував Беньяміну.

— Дуже дивний подарунок, як для моєї дружини, ваша величносте, — тихо зауважив Метью.

Він стояв позаду імператора, з огидою роздивляючись намисто. Це була вже моя третя подібна прикраса, і я розуміла, що за цим символізмом щось криється. Я підняла уроборо, щоб роздивитися емаль. То був не зовсім уроборо, бо істота мала лапи. Вона була більше схожа на ящірку чи саламандру, ніж на змію. А найважливіша відмінність полягала в тому, що хвіст був не в роті у створіння, а закручувався на шиї і душив його.

— Це — знак пошани, герр Ройдон, — сказав Рудольф, зробивши легкий наголос на прізвищі. — Колись це намисто належало королю Владиславу, а потім перейшло моїй бабусі. А емблема належала загону хоробрих угорських лицарів, відомих як «Орден переможеного Дракона».

— Дракона? — стиха перепитала я, поглянувши на Метью.

Утім, істоту на моєму намисті можна було з натяжкою визнати драконом, зважаючи на її товсті лапи. Але в іншому вона була навдивовижу схожою на родинну емблему де Клермонів, за тим винятком, що цей уроборо помирав повільною болісною смертю.

Я пригадала клятву герра Фукса — тобто клятву Беньяміна — убивати драконів скрізь, де вони трапляться.

— Дракон символізує наших ворогів, особливо тих, хто наважується втручатися в прерогативи нашої правлячої родини, — сказав Рудольф тоном цивілізованої людини, але насправді це було оголошення війни всьому клану де Клермонів. — Мені буде приємно бачити на вас це намисто, коли ви з’явитеся при дворі наступного разу. Палець Рудольфа торкнувся дракона на моїх грудях і завмер. — Тоді ви зможете залишити своїх маленьких французьких саламандр удома.

Очі Метью, якими він прикипів до дракона та пальця імператора, аж почорніли, коли Рудольф зробив свою зневажливу репліку про французьких саламандр. Я спробувала взяти приклад із Мері Сідней і придумати якийсь крок у відповідь, котрий був би доречним у даній ситуації і водночас вгамував би вампіра. А зі своїми ображеними почуттями фемінізму я розберуся пізніше.

— Носитиму я це намисто чи не носитиму — залежить від мого чоловіка, ваша величносте, — прохолодно відказала я, роблячи над собою зусилля, щоб не відступити крок назад від Рудольфового пальця. Хтось охнув. Хтось приглушено зашепотів. Але єдиним, чия реакція була мені не байдужою, був Метью.

— Я не бачу причини не носити його до кінця сьогоднішнього вечора, mon coeur, — сказав Метью схвальним тоном. Його більше не турбував той факт, що представник королеви Англії говорить, як французький аристократ. — Зрештою, саламандри та дракони — родичі. І перші, і другі йдуть у вогонь, щоб захистити тих, кого кохають. До того ж, імператор ласкаво погодився показати тобі свою книгу. — Метью озирнувся. — Хоча, здається, пан Страда так і не подолав своєї некомпетентності, бо цієї книги я тут не бачу. — За нами згорів іще один місток.