Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 149

— Поему, — різко відповів Кіт і так само різко сів. Щось було не так. Демон був явно чимось знервований і сіпався.

Позаду нього на стіні висів гобелен, на якому була зображена золотоволоса дівчина, яка стояла на вежі, що бовваніла над морем. У руках дівчина тримала ліхтар і вдивлялася в темряву. Он воно що! Я враз усе зрозуміла.

— Ти пишеш про Геро та Леандра. — Я мовила це речення не як запитання. Вочевидь, Кіт сохнув за Метью і працював над епічною любовною поемою іще відтоді, як ми в січні місяці сіли на борт корабля в Грейвсенді. Кіт промовчав.

Через кілька секунд я процитувала відповідні рядки:

Кіт вибухнув, зірвавшись зі свого крісла.

— Що за відьомські коники?! Я роблю, що роблю, а тобі яке до цього діло?!

— Ніяких коників, Кіте. Хто зрозуміє тебе краще за мене? — обережно мовила я.

Кіт начебто взяв себе в руки, хоча руки його продовжували тремтіти.

— Я мушу йти. Мені треба декого зустріти на арені для турнірів. Подейкують про пишне видовище, яке влаштують наступного місяця перед тим, як королева вирушить у свою літню подорож. — Кожного року Єлизавета мандрувала країною з процесією фургонів із помічниками та придворними, висмоктуючи кошти з дворян і залишаючи після себе порожні комори та велетенські борги.

— Я неодмінно передам Метью, що ви сюди заходили. Він пожалкує, що проґавив вас.

Раптом очі Марлоу заіскрилися яскравим світлом.

— А, може, підете зі мною, пані Ройдон? Зараз гарний день, а ви й досі не бачили Гринвіча.

— Дякую, Кіте, — відповіла я, ошелешена такою швидкою зміною настрою. Утім, він усе ж був демоном. І сохнув за Метью. Хоча я й сподівалася відпочити, а пропозиція Кіта була мені відверто нецікавою, я таки зробила над собою зусилля в інтересах гармонізації стосунків. — А це далеко? Я дещо втомилася після подорожі.

— Зовсім недалеко, — вклонився Кіт, пропускаючи мене вперед.

Арена для турнірів у Гринвічі була схожа на великий легкоатлетичний стадіон із відгородженими мотузками зонами для атлетів, трибунами для глядачів та розкиданим приладдям. У центрі огородженої зони виднілися дві перегородки.

— Саме там і проводяться турніри? — Я уявила собі тупіт копит, коли лицарі мчать один на одного, притиснувши списи до ший своїх коней, щоб вдарити свого суперника в щит і вибити його з сідла.

— Так. Хочете краще роздивитися? — спитав Кіт.

На арені було безлюдно. То тут, то там виднілися встромлені в землю списи.

Я забачила щось бентежно схоже на шибеницю — вертикальну палю з довгим бічним брусом. Однак із шибениці звисало не людське тіло, а мішок з піском. Він був проколотий списом, і з нього тоненькою цівочкою сипався пісок.

— Мішень для удару списом, — пояснив Марлоу, показавши на пристрій. — Вершники націлюють на цей мішок із піском свої списи. — Щоб продемонструвати мені, як він працює, Кіт простягнув руку і штовхнув бічний брус. Він завертівся, роблячи з мішка рухому мішень, на якій лицарі відточували свою майстерність володіння списом. Марлоу окинув арену уважним поглядом.

— А чоловік, якого ви маєте зустріти, він тут? — поцікавилася я і теж озирнулася довкола. Але помітила лише одну людину: високу темноволосу жінку в розкішному червоному платті. До неї було досить далеко, і вона, вочевидь, прийшла сюди на якесь амурне побачення перед обідом.

— А ви не бачили іще одну мішень? — спитав Кіт, показуючи в протилежному напрямку, де до палі було прив’язане зроблене з ряднини та соломи опудало. Цей пристрій також скидався скоріше на якесь причандалля для екзекуції, а не на тренувальний засіб.

Раптом я відчула на собі холодний прискіпливий погляд. Не встигла я обернутися, як якийсь вампір схопив мене ззаду руками, які викликали у мене вже знайоме відчуття того, що мене немов схопили сталевими обценьками, а не руками з плоті та крові. Але це не були руки Метью.

— Ти диви, а вона навіть іще апетитніша, ніж я сподівалася, — сказала якась жінка, і я відчула її холодний подих, який змією оповив мою шию.

«Троянди. Цивета». Я відзначила ці запахи, намагаючись пригадати, де я раніше могла чути таку комбінацію.

«Сеп-Тур. Кімната Луїзи де Клермон».

— Щось є у її крові таке, проти чого вер не в змозі встояти, — хрипко сказав Кіт. — Я не можу збагнути — що саме, але, здається, навіть отець Габбард потрапив під вплив її чар.

Мою шкіру шкрябнули гострі зуби, хоча й не прокусили її.

— А з нею буде цікаво погратися.

— Ми планували не гратися з нею, а вбити її, — докірливо мовив Кіт. Коли з’явилася Луїза, він заметушився і засіпався навіть ще більше. Я ж мовчала, відчайдушно намагаючись здогадатися, яку ж гру вони грають. — І тоді все знову стане так, як було раніше.

— Спокійно, не метушися, — вгамувала його Луїза, вдихаючи мій запах. — Ти відчуваєш запах її страху? Він завжди загострює мій апетит.

Кіт зацікавлено підсунувся ближче.

— Щось ти якийсь блідий, Крістофере. Тобі ще зілля підкинути? — Луїза змінила хватку так, щоб мати змогу запустити руку в торбинку. Вона дістала з неї якусь липку таблетку і подала її Кіту. Той швидко взяв її і вкинув до рота. — Чудова штука, еге ж? Теплокровні в Німеччині звуть їх «камінці безсмертя», бо якимось чином їхні інгредієнти дають навіть найжалюгіднішому людському створінню відчуття значущості й божественності. Вони й тобі повернули силу.

— Це відьма відбирає у мене силу так само, як вона відібрала силу й у твого брата. — Очі Кіта оскліли, а його подих став притомно нудотно-солодким. «А, наркота», — подумала я. Недивно, що він поводиться якось неадекватно.

— Так це правда, відьмо? Кіт каже, що ти своїми чарами обплутала мого брата і заволоділа ним супроти його волі? — спитала Луїза, різко крутнувши мене до себе. Її красиве обличчя було втіленням кошмарних страхів кожної теплокровної істоти перед вампірами: блідо-порцелянова шкіра, темне, майже чорне волосся та чорні очі, теж затуманені опієм, як і в Кіта. Поблажливість злетіла з неї, як осінній лист, і в красивому вигині її бездоганних губ була не лише чуттєвість, а й жорстокість. Переді мною було створіння, яке переслідуватиме свою жертву й убиватиме її без найменшої тіні жалю й каяття.

— Я не зачаклувала твого брата. Я його обрала, Луїзо, а він обрав мене.

— Ти навіть знаєш, хто я така? — здивовано підняла вона брову.

— Метью нічого не приховує від мене. Ми — пара. Чоловік та жінка. І на нашому весіллі головував твій батько. «Дякую тобі, Філіпе», — подумала я.

— Ти брешеш! — заверещала Луїза. Вона враз втратила над собою контроль, і її чорні зіниці поглинули всю райдужну оболонку очей. Значить, мені доведеться мати справу не лише з наркотиками, а й з жагою крові.

— Не вір нічому, що вона каже, — застеріг Кіт. Він витягнув з камзола кинджал і схопив мене за волосся. Я скрикнула від болю, коли він сіпнув назад мою голову. Кинджал Кіта затремтів біля мого правого ока. — Зараз повиколюю їй очі, щоб вона більше не могла ними чарувати і не мала змоги провидіти мою долю. Вона знає, як і коли я помру. Це однозначно. Якби не її відьмацька проникливість, то вона не мала б над нами влади — і над Метью теж.

— Ця відьма не заслуговує такої швидкої й легкої смерті, — заперечила Луїза.

Кіт натиснув вістрям якраз під моєї бровою, і по моїй щоці скотилася краплина крові. — Ми так не домовлялися, Луїзо. Щоб розбити її чари, мені треба повиколювати їй очі. А потім ми прикінчимо її. Допоки ця відьма жива, Метью не зможе забути її.