Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 29

— Estoy muy ocupada (Я зайнята), — відповіла Рима.

Даніель щось невдоволено буркнув, і в його бурчанні почувся глибокий скептицизм. Виходячи з кімнати, він обернувся і зиркнув на ящики. Верхній містив струхлявілу хутрову муфту й опудало королька, прикріплене до кедрової гілки. Даніель похитав головою, вражений тим, що вона воліє проводити час у товаристві мертвої пташки, а не з ним, живим чоловіком.

— Gracias, — пробурмотіла Рима, коли він виходив. Обережно закривши книгу, вона поклала її на свій стіл, де та лежала раніше.

Викладаючи речі з ящиків на сусідній стіл, Рима мимоволі глянула на книжечку в простій шкіряній обкладинці. Чи не стануть через чотириста років єдиними ознаками її існування на землі сторінка з календаря, список потрібних покупок та смужка паперу з рецептом медових пряників від її матері? І все це вкладене в теку під назвою «Анонімне, неважливе» й збережене в архіві, до якого ніхто не ходить?

Такі похмурі думки — не на добро. Рима здригнулася й торкнулася амулету Фатіми, доньки Пророка. Той амулет, виготовлений у формі руки, висів у неї на шиї на шкіряному мотузку і передавався від однієї жінки їхньої родини до іншої з незапам’ятних часів.

«Khamsa fi ainek», — прошепотіла вона, сподіваючись, що ці слова допоможуть їй прогнати злого духа, якого вона могла мимоволі викликати.

Розділ 2 Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн

8

— Куди тепер? Як і зазвичай? — тихо спитав Гелоуглас, відкладаючи весла й напинаючи одиночне вітрило. Хоча до сходу сонця й було іще чотири години, у темряві виднілися обриси інших суден. Я розгледіла тьмяний силует вітрила і ліхтар, що гойдався на жердині на кормі сусіднього судна.

— Волтер сказав, що ми вирушаємо до Сен-Мало, — озвалася я, приголомшено повертаючи голову. Рейлі супроводжував нас від Старої Хижки до Портсмута і керував човном, який перевіз нас до Гвернсі. Ми залишили його на причалі біля села Сен-П’єр-Пор. Їхати далі він не міг, зважаючи на ту обставину, що за його голову в католицькій Європі була призначена чималенька сума грошей.

— Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він — пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.

«Immensi tremor oceani», — прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною була його відповідь на запитання племінника: «Тремтіння неозорого океану». «Може, я чогось недовчила у латині?» — подумалося мені.

— Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, — продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. — У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.

— А потім ви нас покинете. — То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.

— Гаразд.

Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.

Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.

На світанку погода змінилася — довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

— Тримайтеся, — похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

— Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) — гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.

— Гелоугласе! — скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.

— Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі — іще довше, — спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось незбагненним чином ніс човна зробив іще один різкий поворот — і його корпус притулився бортом до плит неотесаного граніту. Високо вгорі показалися четверо чоловіків з гаками та вірьовками; вони швидко спіймали човен і зупинили його. Вода продовжувала підніматися з лячною швидкістю, і невдовзі ми опинилися на одному рівні з невеличкою кам’яною спорудою. Сходовий марш губився в тумані. П’єр скочив на майданчик і швидко й тихо заговорив, жестами вказуючи на човен. До нас ненадовго підійшли двоє озброєних вояків, але потім вони хутко подалися до сходів.

— Ми прибули до Мон-Сен-Мішель, мадам, — сказав П’єр, подаючи мені руку.

Я взялася за неї і вийшла з човна. — Тут ви відпочинете, а тим часом мілорд поговорить з абатом.

Мої знання про цей острів обмежувалися розповідями, що ходили поміж моїх друзів, котрі кожного літа ходили під вітрилом довкола острова Уайт: що він оточений при відпливі сипучими пісками, а при припливах виникають такі небезпечно швидкі течії, що човни часто розбиваються об його скелясті береги. Я зиркнула через плече на наше маленьке суденце і здригнулася. Це просто чудо, що ми й досі живі.

Поки я намагалася прийти до тями, Метью сказав, дивлячись на свого племінника, який непорушно сидів на кормі:

— Діана була б у більшій безпеці, якби ти пішов разом із нами.

— Якщо твої друзі не втягнуть її в якусь халепу, то твоя дружина цілком зможе сама за себе потурбуватися. — Гелоуглас поглянув на мене і посміхнувся.

— Філіп спитається про тебе.

— Скажи йому… — Гелоуглас замовк і утупився поглядом у далечінь. У блакитних очах вампіра відбилася глибока туга. — Скажи йому, що мені ще не вдалося забути.

— Заради нього мусиш намагатися пробачити, — тихо сказав Метью.

— Я ніколи не пробачу, — холодно відказав Гелоуглас. — І Філіп ніколи мене про це не прохатиме. Мій батько загинув від рук французів, і жодне створіння не наважилося виступити проти короля. Доки я не примирюся з минулим, я до Франції — ані ногою.

— Гуго пішов у небуття, дай, Господи, спокій його душі. Твій дід і досі з нами. Тож не марнуй на нього свій час. — Метью підняв ногу і виступив з човна. Без єдиного прощального слова він повернувся, взяв мене за лікоть і повів до жалюгідної купки дерев із голими гілками. Відчувши на собі холодний тягар погляду Гелоугласа, я обернулася і зустрілася з ним очима. Шотландський кельт підняв руку, мовчки прощаючись зі мною.

Коли йшли сходами, Метью мовчав. Я не бачила, куди вони ведуть, і невдовзі збилася з ліку, намагаючись їх порахувати. І натомість зосередилася на тому, щоб втримати рівновагу на їхній слизькій вичовганій поверхні. Із країв мого плаття падали крижані бурульки, а в моєму широкому каптурі свистів вітер. Перед нами розчинилися міцні двері, прикрашені важкими смугами металу, які від бризок солоної морської води вкрилися іржею та ямками.