Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 4

— Ось, помилуйся, — почувся злісний голос Марлоу.

З-за його спини визирав якийсь чорнявий демон. Своєю тендітною статурою та гострим підборіддям з так само гострою бородою він нагадував ельфа. Його волосся, схоже, вже кілька тижнів не знало гребінця. Гостро усвідомлюючи відсутність на мені нижньої білизни та прозорість мого пеньюара, я, прикриваючись руками, рвучко вхопилася за його перед.

— Ти ж бачив малюнки митця Вайта з Роаноука, Кіте. Ця відьма зовсім не схожа на мешканців Вірджинії, — розчаровано зауважив незнайомий демон. І раптом помітив Метью, який люто вирячився на нього. — Ой, доброго ранку, Метью! Дозволь мені покористуватися твоїм циркулем. Обіцяю, що цього разу я його ніде не загублю.

Метью притиснувся чолом до мого плеча і, заплющивши очі, невдоволено простогнав.

— Напевне, вона з Нового Світу або з Африки, — наполягав Марлоу, демонстративно відмовляючись називати мене на ім’я. — Вона не з Честера, не з Шотландії, Ірландії, Уельсу, Франції чи Імперії. Сумніваюся також, що вона з Голландії чи Іспанії.

— Доброго ранку тобі, Томе. А з якого це дива ви з Кітом вирішили дискутувати про місце народження Діани в моїй спальні? — спитав Метью, зав’язуючи мотузочку комірця мого пеньюара.

— Добре тобі вилежуватися в ліжку! Мабуть, ти збожеволів від лихоманки. Кіт каже, що ти, напевне, одружився саме в розпал пропасниці. Бо інакше як тоді пояснити оцю твою безглузду й безвідповідальну поведінку, — заторохтів Том як правдивий демон, проігнорувавши запитання Метью. — Дороги зараз сухі, тому ми добралися до тебе ще кілька годин тому.

— А вина вже немає, — поскаржився Марлоу.

«Ми? — подумала я. — Скільки ж їх іще має бути? Стара Хижка й без того забита так, що мало не лусне».

— Геть звідси! Мадам має помитися перед тим, як постати перед його світлістю. — До кімнати увійшла Франсуаза з мискою гарячої води в руках. Позаду, як зазвичай, плентався П’єр.

— Сталося щось важливе? — поцікавився з-за ширми Джордж. Він увійшов до кімнати без запрошення і таким чином завадив Франсуазі вигнати з кімнати чоловіків. — Граф Нортумберлендський змушений чекати сам-один у великій залі. Якби він був моїм покровителем, то я б до нього так не ставився.

— Хол читає трактат про конструювання терезів, який надіслав мені один математик із Пізи. Тому не треба ним перейматися — він цілковито задоволений, — сердито відрізав Том, сідаючи на край ліжка.

«Напевне, він мав на увазі Галілея», — захоплено подумала я. Бо в 1590 році Галілей був молодшим викладачем в Пізанському університеті. І його робота про терези ще наразі не була опублікована.

«Том. Граф Нортумберлендський. Це той, хто листувався з Галілеєм».

Від здивування я аж рота роззявила. Демон, який сидів біля мене на прошитій ковдрі, був, напевне, ніким іншим, як Томасом Гарріотом.

— Франсуаза має рацію. Геть звідси. Усі до одного, — сказав Метью так само сердито, як і Том.

— А що ж ми Холу скажемо? — спитав Кіт, кинувши в мій бік багатозначний погляд.

— Що я невдовзі спущуся вниз, — відповів Метью. А потім перекотився у ліжку й потягнув мене до себе.

Дочекавшись, поки друзі Метью вийшли з кімнати, я стусонула його в груди.

— За що? — вигукнув він, удаючи, наче йому боляче, хоча боляче було мені, бо я сильно забила об нього свій кулак.

— За те, що не розповів мені заздалегідь, які у тебе друзі!

Спершись на лікоть я подивилася на нього згори вниз. — Знаменитий драматург Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен, поет і науковець. Математик і астроном Томас Гарріот, якщо я не помиляюся. А внизу на нас чекає граф-чаклун!

— Уже не пам’ятаю, коли Генрі заробив це прізвисько, але його так ще ніхто не називає. — На обличчі Метью з’явився вираз веселого здивування, від чого я розлютилася іще більше. — Нам бракує лише сера Волтера Рейлі — і ми матимемо в себе «Школу ночі» у повному складі, — мовив Метью і визирнув у вікно, коли я згадала про цю легендарну групу радикалів, філософів та вільних мислителів. Томас Гарріот. Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен. Волтер Рейлі. І…

— А ти тут хто, Метью? — Я не здогадалася спитати його про це раніше, іще до нашої мандрівки у минуле.

— Метью Ройдон, — відповів він, злегка схиливши голову, немов представляючись. — Поціновувач поетичних талантів.

— Історикам про тебе майже нічого не відомо, — ошелешено сказала я. Метью Ройдон був найзагадковішою постаттю серед тих, кого пов’язували з не менш загадковою групою «Школа ночі».

— Тепер, коли ти дізналася, хто такий Метью Ройдон, тобі, мабуть, стане нецікаво.

— Моєї цікавості вистачить на все життя. Міг би й попередити мене, перш ніж отак взяти й несподівано занурити мене в це середовище.

— І що б ти зробила в такому разі? Нам і так ледь вистачило часу вдягнутися, а про якісь попередні дослідження й мови не могло бути. — Метью сів у ліжку і, змахнувши ногами, поставив їх на підлогу. Я пожалкувала, що часу на інтим у нас не залишилося. — Та не переймайся ти так, Діано. Вони просто звичайні люди, і все.

Та хоч що б там не казав Метью, але не було в тих чоловіках нічого звичайного. «Школа ночі» сповідувала єретичні погляди, глузувала з розбещених та корумпованих придворних королеви Єлизавети і насміхалася з інтелектуальних претензій церковних та університетських кіл. «Божевільна, нечестива й небезпечна для розуму» — ця фраза напрочуд добре характеризувала групу «Школа ночі». У ніч на Гелловін ми прибули не на милу ностальгійну зустріч старих друзів. Ми потрапили в самісіньке осине гніздо, де плелися інтриги Єлизаветинської доби.

— Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, — зауважила я. — Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі — алхімік.

П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.

— І Волтер із Томом теж алхіміки, — сказав Метью, почухавши підборіддя й проігнорувавши кинуту йому одіж. — Кіт також бавиться цим, але без особливого успіху. Спробуй не зациклюватися на тому, що ти про них знаєш, бо, скоріш за все, ці відомості все одно хибні. І будь обережніша зі своїми сучасними історичними ярликами. — Із цими словами він нарешті взяв свої бриджі і вдягнувся. — Вільям замислює «Школу ночі» на зло Кіту, але це станеться лише через кілька років.

— Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! — відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

— Звісно, що Віллі там немає, — відмахнувся Метью. — Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

— Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

— Про тебе? Скоріш за все, правду. — П’єр подав йому камзол — чорний, із вишуканою вишивкою — і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. — Скажу, що ти — подорожуєш у часі і що ти — відьма з Нового Світу.

— Правду, — мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» — подумала я.

— А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, — сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.

Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.