Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 58

Упродовж вечора я час від часу поглядала на Метью та Філіпа. Вони стояли поруч, про щось перемовляючись чи жартуючи. Коли під час розмови їхні голови схилялися одна до одної, то в око мені впадала різниця в їхній зовнішності. Але в багатьох інших аспектах вони були схожі. Із кожним днем непохитний оптимізм і добрий гумор батька потроху обтісували декотрі з найгостріших рис вдачі мого чоловіка. Геміш мав рацію: тут Метью став іншим чоловіком. У чомусь навіть кращим. І, попри мої побоювання після Сен-Мішеля, він і досі був моїм.

Метью відчув мій погляд і запитально поглянув на мене. Я посміхнулася і послала йому через залу повітряний поцілунок. Вдоволений, він сором’язливо схилив голову.

Приблизно за п’ять хвилин до півночі Філіп зісмикнув покривало з якогось предмета, що стояв біля каміна.

— Господи Ісусе! Філіп присягнувся відремонтувати цей годинник, але я йому не повірив. — Сказав мені Метью, коли діти й дорослі захоплено заверещали й загукали.

Такого годинника мені ще не доводилося бачити. У різьбленому з позолотою ящику стояло барильце з водою. Із барильця тягнулася довга мідна труба, по якій вода стікала у трюм прекрасно виконаної моделі корабля, підвішеного на вірьовці, намотаній на циліндр. У міру того як корабель рівномірно ставав дедалі важчим від прибуваючої в нього води, циліндр обертався і водив циферблатом єдину стрілку, яка й показувала час. Уся ця споруда була приблизно як я заввишки.

— А що станеться опівночі? — поцікавилася я.

— Що б не сталося, воно матиме стосунок до пороху, про який він питав учора, — похмуро відповів Метью.

Продемонструвавши годинник із належною церемоніальністю, Філіп почав виголошувати шану друзям колишнім і нинішнім, родині колишній і теперішній — як і має бути на святі, де вшановується давньоримський бог Сатурн. Він назвав кожну істоту, яку втратила громада впродовж минулого року, включно з кошеням, улюбленцем Томи (про що йому принагідно нагадав цар Анархії та Безгосподарності) та Прюнелем, який загинув у результаті нещасного випадку. А тим часом стрілка продовжувала поволі рухатися до дванадцятої години ночі.

Чітко опівночі корабель оглушливо вибухнув. Годинник здригнувся й завмер у своєму розтрощеному дерев’яному ящику.

— Skata! От зараза! — Філіп із сумом поглянув на свій зруйнований годинник.

— Мсьє Фіне, хай спочине він у мирі, не сподобалися б ті зміни, які ти вніс у його конструкцію, — сказав Метью, розганяючи рукою дим. Він нахилився, щоб краще розгледіти годинник, що почив у Бозі. — Кожного року Філіп вигадує щось нове: то струмені води, то мелодійні дзвіночки, то механічну сову, що вигукує години. Він вовтузиться з цим пристроєм відтоді, як король Франциск програв йому його в карти.

— Ця гарматка мала стріляти іскорками і пихкати димом, звеселяючи дітей, — обурено пояснив Філіп. — Ти мені якийсь неправильний порох дав, Маттеусе.

Метью розсміявся.

— Судячи з руйнування — якраз правильний.

— Як жаль! — мовив Тома, скрушно хитаючи головою. Він присів навпочіпки біля Філіпа; корона на його маківці з’їхала набакир, а на обличчі застиг вираз дорослого занепокоєння.

— Та які проблеми! Наступного року кращий зробимо! — невимушено запевнив Філіп хлопця.

Невдовзі ми полишили мешканців Сен-Люсьєна з їхніми азартними іграми та веселощами. Поки я сиділа біля каміна, Метью задув свічки і забрався в ліжко. Склавши йому компанію, я задерла свою нічну сорочку і сіла верхи йому на стегна.

— Що ти робиш? — здивовано спитав мій чоловік, лежачи, придавлений мною, на спині й дивлячись знизу угору.

— Анархія і все навпаки були не лише для чоловіків, — відповіла я, провівши нігтями по його грудях. — Про це я читала в аспірантурі, і це називалося «Жінка верхи».

— Хоч ти й звикла верховодити, здається, ти мало почерпнула з тієї статті, серденько моє. — Метью невдоволено блиснув очима, коли я зсунула вагу свого тіла так, щоб надійніше затиснути його між стегнами.

— Не займайся дрібним підлабузництвом. — Кінчиками своїх пальців я провела по його струнких стегнах і добралася таким чином до живота, а потім — до м’язів плечей. Нахилившись над Метью і притиснувши його руки до ліжка, я дала йому можливість насолодитися видом мого тіла крізь широко розкриту на грудях нічну сорочку. Він аж застогнав.

— Ласкаво просимо до світу, де все догори ногами! — На мить відпустивши Метью, я зняла з себе нічну сорочку, а потім вхопила його за руки і опустилася на його груди так, що мої голі соски легенько торкнулися його грудей.

— О Господи! Ти мене задушиш!

— Не смій помирати, вампіре! — сказала я, направляючи його в себе і стиха погойдуючись, даючи розуміти, що головна насолода попереду. У відповідь Метью стиха застогнав. — Що, подобається? — пошепки спитала я.

Він підштовхнув мене, налаштовуючи на жорсткіший і швидший ритм. Але я навмисне стримувала свої рухи, щоб вони були неквапливими та плавними і давали змогу цілковито насолодитися гармонійним злиттям наших тіл. Фізична присутність Метью в моєму тілі була чарівним джерелом тертя, яке зігрівало мою кров. Коли він завершив, я глибоко зазирнула в його очі, побачила там неприховану емоційну відкритість і дитячу вразливість — і слідком за ним сама полетіла в безодню оргазму. Я безсило впала йому на груди, а коли спробувала знову піднятися, його руки не пустили мене, міцно оповивши мою спину.

— Отак і залишайся, — прошепотів він.

І я залишилася так, аж поки Метью не розбудив мене через кілька годин. Він знову покохав мене в тихі передсвітанкові хвилини, а потім тримав біля свого серця, поки я зазнавала метаморфози від вогню до води, потім — до повітря, і насамкінець знову поринула у царину снів.

У п’ятницю був найкоротший день року, коли святкується давньоскандинавське Різдво. Село тільки-но почало відходити від сатурналій, а тут іще Різдво було на носі, але Філіп непохитно стояв на своєму.

— Шеф зарізав свиню, — повідомив він. — Як же я можу його розчарувати?

Коли ненадовго видалася погожа днина, Метью пішов до села допомогти відремонтувати дах, що обвалився під вагою снігу, який випав напередодні. Там він і залишився — разом із іншим теслею заповзято стукав молотком, радіючи перспективі провести ранок за важкою фізичною працею та ще й на морозі.

Я зачинилася в бібліотеці, обклавшись кількома найкращими родинними книгами з алхімії і взявши кілька аркушів чистого паперу. Один із них вже був частково вкритий закарлючками та діаграмами, не зрозумілими нікому, окрім мене. Через те, що усе шато посилено готувалося до свята, я полишила свої спроби приготування винного спирту. Тома та Етьєн не хотіли допомагати мені з моїми науковими експериментами, їм хотілося натомість бігати зі своїми друзями, час від часу штрикаючи пальцями в крем, щойно приготований Шефом, і облизуючи їх.

— Здрастуй, Діано. — Філіп рухався так швидко, що встиг проскочити півкімнати, перш ніж помітив мене. — А я думав, що ти з Метью.

— Я не можу спокійно дивитися, як він вимахує молотком, видершись високо на дах, — зізналася я. — Бо це мені про дещо нагадує. — Філіп розуміюче кивнув.

— А чим ти займаєшся? — спитався він, зазираючи мені через плече.

— Та намагаюся вирахувати, який стосунок до алхімії маємо ми з Метью, — відповіла я, відчуваючи, як від постійного недосипання та тривалої відсутності розумової роботи у мене злегка паморочилося в голові.

Філіп кинув на стіл жменьку маленьких паперових трикутничків, квадратиків та сувій і підсунув до столу стілець. Поглянувши на аркуш, що лежав переді мною, він зауважив.

— Це — печатка Метью.

— Так, дійсно печатка. А ще це символ срібла й золота, місяця й сонця. — На честь сатурналій велика зала була прикрашена великою кількістю всіляких різновидів цих небесних тіл. — Я думала про це іще з понеділкового вечора. Мені зрозуміло, чому відьму символізує серпик місяця та срібло: і перше, й друге пов’язане з богинею. Але ж навіщо використовувати золото або сонце для позначення вампіра? — Це повністю суперечило розповсюдженим стереотипам.