Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 67

— Ясна річ, — перервав мене Метью. — Ясна річ, що ти не думала. Бо не могла. Господи Ісусе! Діано, ще недавно ми були з тобою в забороненому шлюбі. Це не така вже й рідкість. Але зараз ти вагітна моєю дитиною. А це вже не лише унікальна ситуація — майже всі створіння гадають, що вона є неможливою взагалі. Ще три тижні, Діано. І ані хвилини довше. — Метью був невблаганний.

— За цей час ти можеш просто не встигнути знайти відьму, що погодиться мені допомогти, — наполягала я. — Особливо, зважаючи на те, що зараз коїться в Шотландії.

— А я що-небудь казав про відьму, яка «погодиться»? Про добровільність тут не йдеться, — посміхнувся Метью, і від тої посмішки у мене мурашки по спині побігли.

— Піду до вітальні, почитаю. — Я повернулася і пішла геть, не бажаючи бути з ним поруч. Але він уже чекав на мене на порозі, перекриваючи рукою прохід.

— Я не хочу втрачати тебе, Діано, — сказав він емоційно, але тихо. — Ані заради алхімічного манускрипту, ані заради іще ненародженої дитини.

— А я не хочу втрачати себе, — парирувала я. — Заради того, щоб задовольнити твою жагу над всім панувати і все контролювати. Спершу мені треба виявити, хто я така.

У понеділок я сиділа у вітальні, гортаючи «Королеву-чарівницю» і дуріючи від нудьги, як раптом двері до кімнати розчинилися. «Гості прийшли», — подумала я, швидко закриваючи книгу.

— Сумніваюся, що тепер мені коли-небудь пощастить зігрітися. — На порозі стояв Волтер, і з нього капала вода. Із ним були Джордж та Генрі — так само промоклі й нещасні.

— Привіт, Діано. — Генрі чхнув, поштиво вклонився мені, а потім підійшов до каміна, простягнув до нього пальці й аж застогнав.

— А де Метью? — спитала я, жестом запрошуючи Джорджа сідати.

— Із Кітом. Ми залишили їх у торговця книгами, — відповів Волтер, кивнувши рукою в бік собору Святого Павла. — Я голодний як вовк. Те тушковане м’ясо, що його Кіт замовив на обід, виявилося неїстівним. Мет сказав, що Франсуаза зможе приготувати нам що-небудь поїсти. — Хитра посмішка Рейлі видала, що він казав неправду.

Хлопці вже встигли ум’яти по другій тарілці харчів та випити по три келихи вина, як заявилися Метью та Кіт з оберемками книг та підстриженою рослинністю на обличчях — завдяки стараннями одного з тих магів-цирульників, про яких я вже так багато чула. Акуратно підстрижені вуса мого чоловіка тепер співпадали з довжиною його рота, а борода, згідно з найновішою модою, була маленька й мала гарну форму. Позаду йшов П’єр, несучи лляну торбу з паперовими прямокутниками й квадратами.

— Слава Богу, — сказав Волтер, — схвально показуючи на бороду. — Тепер ти, нарешті, став схожим на самого себе.

— Привіт, серце моє, — сказав Метью, цілуючи мене у щоку. — Ти мене впізнаєш?

— Так, незважаючи на те, що тепер ти став схожим на пірата, — хихикнула я.

— А й справді, Діано. Вони з Волтером тепер як брати, — погодився Генрі.

— А чому ти так вперто називаєш дружину Метью просто на ім’я, Генрі? Хіба господиня Ройдон уже стала твоєю служницею? Чи вона тобі сестра? Це можна пояснити лише одним: ти замислив спокусити її, — пробурчав Марлоу, падаючи у крісло.

— Не штрикай осине гніздо, Кіте, — з докором сказав йому Волтер.

— Я приніс запізнілі різдвяні подарунки, — сказав Метью, висипавши оберемок паперів переді мною на стіл.

Книги… Їхня очевидна новизна і свіжість бентежила: скрипіння тугих обкладинок, які наче протестували, коли їх уперше розкривали, запах паперу та ледь вловимий аромат чорнила. Я звикла бачити подібні фоліанти в потертому й затріпаному стані в читальних залах бібліотек, а не на столі, де ми зазвичай їли. Верхній фоліант був книгою з чистими сторінками, якій належало помінятися місцями з тією, що й досі ховалася в Оксфордській бібліотеці. Наступною книгою був молитовник у чудовій обкладинці. Його титульна сторінка була прикрашена зображенням згорбленої постаті біблійного патріарха Єсея. Із його живота росло розгалужене дерево. Я наморщила лоба: навіщо Метью приніс мені молитовник?

— Перегорни сторінку, — настійно попрохав він мене, ніжно обійнявши за талію своєю дужою рукою.

На звороті була гравюра із зображенням королеви Єлизавети, яка стояла навколішки і молилася. Кожну сторінку прикрашали скелети, біблійні персонажі та янголи, що уособлювали класичні чесноти. Книга становила сполучення тексту й ілюстрацій, як і ті алхімічні трактати, які я досліджувала.

— Це якраз така книга, яку мусить мати кожна респектабельна одружена пані, — пояснив Метью з веселою усмішечкою на обличчі. І змовницьким шепотом додав: — Це задовольнить твою жагу до чисто зовнішнього комільфо. Але не розчаровуйся. Бо наступну книгу аж ніяк не можна назвати респектабельною.

Я відклала молитовник і взяла товстий фоліант, який подав мені Метью. Він був непереплетений і мав зшиті сторінки та захисну обкладинку з товстого пергаменту.

У цьому трактаті обіцялося пояснити симптоми та ліки від усіх хвороб, на які страждало тодішнє людство.

— Релігійні книги є популярними як подарунки, і тому вони легко продаються. Книги ж із медицини мають обмеженішу аудиторію, і без комісійної винагороди їхні палітурки обходяться надто дорого, — пояснив Метью, коли я мацала м’яку палітурку. І подав мені ще один фоліант. — На щастя, мені вдалося замовити переплетений примірник цієї книги. Бо вона хутко розпродається прямо з-під преса і невдовзі стане бестселером.

Твір, про який ішлося, мав просту шкіряну обкладинку, прикрашену сріблястим тисненням. Це було перше видання «Аркадії» Філіпа Сіднея. Я розсміялася, пригадавши, з якою нехіттю читала його в інституті.

— Відьма не може жити одними молитвами та природними потребами, — лукаво посміхнувся Метью і поцілував мене, полоскотавши при цьому підстриженими вусами.

— Мені певний час доведеться призвичаюватися до твого нового обличчя, — розсміялася я, потираючи губи від неочікуваного нового відчуття.

Граф Нортумберлендський поглянув на мене, як на конячку, якій потрібен особливий режим утримання.

— Ці кілька книжок не зможуть надовго заволодіти увагою Діани. Вона звикла до більш розмаїтої діяльності.

— Як скажеш. Але навряд чи вона зможе походжати містом, пропонуючи уроки з алхімії, — іронічно зауважив Метью. Із кожною годиною його вимова та голос ставали дедалі більш відповідними тому часові, в якому ми опинилися. Він схилився наді мною, понюхав глек із вином і скривився. — Чи є тут щось попити, що не було б просякнуте конюшиною та перцем? Запах просто жахливий.

— Може, Діані сподобається компанія Мері? — запропонував Генрі, не почувши тиради Метью.

— Мері? — спитав Метью, витріщившись на Генрі.

— Здається, вони однакові за віком, темпераментом та ерудицією.

— Графиня не лише ерудована, вона ще й має схильність усе палити, — зауважив Кіт, щедро наливши собі у глечик вина. Він устромив у нього носа й глибоко вдихнув. Вино пахло так, як передбачав Метью. — Тримайтеся подалі від її дистиляторів та печей, господине Ройдон, якщо, звісно, вам не захочеться мати модну зачіску зі штучними кучерями.

— Мері? — мовила я. — «Хто ж це може бути?»

— А, зрозумів. Це графиня Пемброкська, — сказав Джордж, і очі його радісно заблищали від перспективи отримати нового покровителя.

— Тільки не це. — Компанії таких відомих літераторів, як Рейлі, Чепмен та Марлоу, мені вистачило б довіку. Графиня була відомою в Англії літераторкою і сестрою сера Філіпа Сіднея. — Я не готова до Мері Сідней.

— А Мері Сідней не готова до вас, господине Ройдон, але мені здається, що Генрі має рацію. Вам скоро надокучать друзі Метью, і ви почнете шукати собі подруг. Бо без них виникатиме схильність до байдикування та меланхолії. — сказав Волтер і кивнув Метью. — Тобі слід запросити Мері на вечерю.

— Життя у Блекфраєрсі повністю зупиниться, якщо на Вотер-Лейн з’явиться графиня Пемброкська. Значно краще було б відвезти господиню Ройдон до замку Бейнардс. Він неподалік, зразу по той бік міської стіни, — порадив Марлоу, бажаючи будь-що спекатися мене.