Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 70

— Сподіваюся, нічого серйозного? — нахмурився Метью.

Обличчя графині знову вкрила хмарка суму.

— Усяка хвороба є серйозною, якщо вона вражає моїх дітей, — тихо мовила вона.

— Вибач мене, Мері, то я бовкнув, не подумавши. Мені просто хотілося запропонувати допомогти, чим зможу, — глухо сказав Метью з жалем у голосі. Розмова торкнулася якоїсь спільної для них теми, про яку я не знала нічого.

— Ти не один раз оберігав від зла моїх близьких. Я цього не забула, Метью. І неодмінно знову звернуся по твою допомогу в разі необхідності. Але в Анни всього-на-всього дитяча пропасниця. Лікар запевняє мене, що вона видужає. — Мері обернулася до мене. — Ви маєте дітей, Діано?

— Наразі — ні, — відповіла я, похитавши головою. Метью на мить зупинив на мені погляд своїх сірих очей, а потім відвернувся. Я знервовано смикнула край своєї жакетки.

— Діана раніш не була заміжньою, — пояснив Метью.

— Як? Ніколи не була? — графиня Пемброкська, ошелешена такою дивиною, розкрила було рота, щоб влаштувати мені допит, але Метью випередив її.

— Її батько й мати померли, коли вона була іще малою. І нікому було влаштувати її заміжжя.

Мері явно відчула до мене іще більшу симпатію.

— Це вкрай сумно, але, на жаль, життя молодої дівчини залежить від примх її опікунів.

— Та отож, — швидко погодився з нею Метью, зиркнувши на мене з-під вигнутої брови. Я могла собі уявити, що він подумав: на превеликий жаль, я була небезпечно незалежною, а Сара з Емілі були найменш примхливими створіннями у всьому світі.

Розмова перейшла до політики та поточних подій. Я певний час уважно прислухалася, намагаючись узгодити свої невиразні спогади зі шкільного курсу історії з хитро заплутаними плітками, якими обмінювалися решта троє присутніх. А говорили вони про війну, про можливе іспанське вторгнення, про прихильників католицизму та релігійну ворожнечу у Франції, але озвучені назви місць та імена часто були мені незнайомими.

У мансарді Мері було тепло, я розслабилася і, заколисана безперервним базіканням, почала дрімати.

— От і готово, леді Пемброк. Мій слуга Ісак принесе вам мініатюру наприкінці тижня, — оголосив Гілард, збираючи своє приладдя.

— Дякую вам, маестро Гільярд. — Графиня простягнула свою руку, що іскрилася коштовними камінчиками численних перснів. Художник поцілував руку, кивнув Генрі та Метью і пішов.

— Вельми талановитий митець, — сказала Мері, — змінивши позу у своєму кріслі. — Він став таким популярним, що мені ледь вдалося зробити йому замовлення. Її ноги мерехтливо заіскрилися у світлі каміна: то заблищали срібні прикраси її щедро оздоблених кімнатних черевичків, відбиваючи червоні, помаранчеві та золотисті відтінки. Мені стало цікаво: а хто ж вигадав такий витончений візерунок вишивки для цих черевичків? Якби я сиділа ближче, то спитала б дозволу помацати шви. Шамп’є зміг пальцями прочитати мою плоть. А чи може неживий предмет надати таку саму інформацію?

Хоча мої пальці й були далеко від черевиків герцогині, я побачила обличчя молодої жінки, що схилилася над аркушем паперу з контурами вишивки для черевиків Мері. Малесенькі дірочки вздовж ліній мережива розкрили таємницю того, як цей витончений візерунок було перенесено на шкіру взуття. Зосередившись на кресленні, я подумки зробила кілька кроків у минуле. І побачила Мері, що сиділа біля якогось чоловіка з квадратною щелепою та непоступливим виразом обличчя, а на столі перед ними повно екземплярів усіляких комах та рослин. Обоє пожвавлено говорили про коника-стрибунця, а коли чоловік почав детально описувати його, Мері взяла ручку і намалювала його контури.

«Значить, Мері цікавиться не лише алхімією, а й комахами та рослинами», — подумала я, шукаючи того коника у неї на черевиках. Ага, ось він, на п’ятці. Як живий. А бджола на великому пальці правої ноги виглядала так, наче ось-ось готова була полетіти геть.

У моїх вухах почулося слабке дзижчання — то сріблясто-чорна бджола таки відокремилася від черевика герцогині і злетіла у повітря.

— Ой, ні, — охнула я.

— Яка дивна бджола, — зауважив Генрі, відмахнувшись на неї рукою, коли вона пролітала повз нього.

Але я вже дивилася на змію, що сповзала з ноги Мері в очерет, розкладений на підлозі.

— Метью!

Він прожогом кинувся до змії й спіймав її за хвіст. Невдоволена таким грубим поводженням, вона висунула свого роздвоєного язика і засичала. Змахнувши кистю руки, мій чоловік кинув змію у вогонь, де вона зашкварчала, а потім зайнялася.

— Я… Я не хотіла… — почала було виправдовуватися я.

— Та все гаразд, серце моє. Ти нічого не могла з собою вдіяти. — Метью цьомкнув мене у щоку, а потім поглянув на графиню, яка сиділа, витріщившись на свої несиметричні черевики. — Мері, нам потрібна відьма. І терміново.

— У мене немає знайомих відьом, — квапливо відповіла герцогиня.

Метью здивовано підняв брови.

— Тобто немає таких, з якими я спокійно могла б познайомити твою дружину. Ти ж знаєш, я не люблю торкатися цієї теми, Метью. Повернувшись цілим та неушкодженим із Парижа, Філіп розповів мені, ким ти є насправді. Я була тоді дитиною і сприйняла цю розповідь як казку, не більше. І я хочу, щоб вона такою й залишилася.

— Однак ти все одно займаєшся алхімією, — зауважив Метью. — Це що — теж казка?

— Я займаюся алхімією, щоб зрозуміти Боже диво створення світу! — скрикнула герцогиня. — В алхімії немає… немає чаклунства!

— Слово, яке ти хотіла сказати спочатку, звучить так: «зло». Очі вампіра потемніли, а куточки губ саркастично опустилися. Мері інстинктивно відсахнулася. — А ти така впевнена в собі та своєму Богові, що можеш стверджувати, що читаєш Його думки?

Мері відчула виклик, але не збиралася здаватися.

— Мій Бог та твій Бог не є однаковими, Метью. — Мій чоловік зіщулив очі, а Генрі нервово посмикав край свого камзола. Графиня виклично підняла підборіддя. — Філіп мені й про це розповідав. Ти й досі вірний папі й католицизму. Він закривав очі на хиби твоєї релігії і те зло, яке вона несе простим людям. І я робила теж саме, сподіваючись, що одного дня ти прозрієш і станеш на шлях істинний.

— Дивно, ти знаєш істину стосовно таких створінь, як я та Діана, стикаєшся з нею кожного дня, однак все одно заперечуєш її? — обережно спитав Метью, підводячись. — Ми більше не будемо турбувати тебе, Мері. Діана знайде собі відьму інакше.

— А чому б нам не продовжити розмову, але більше не торкатися цієї теми? — герцогиня закусила губу і кинула на мене невпевнений погляд.

— Тому що я кохаю свою дружину і хочу, щоб вона була в безпеці.

Мері якусь мить уважно дивилася на нього, зважуючи щирість його слів. І, напевне, отримала ствердну відповідь.

— Діані не треба боятися мене, Мете. Але більше ніхто в Лондоні не мусить про неї знати. Те, що зараз коїться в Шотландії, вселяє в людей страх, і вони готові звинуватити кого завгодно у своїх негараздах.

— Мені дуже жаль, що я зіпсувала ваші черевики, — сконфужено сказала я. — Їх уже не відремонтувати.

— Забудьмо про це, — твердо сказала Мері, підводячись, щоб попрощатися.

Коли ми виходили з замку Бейнардс, ніхто з нас і слова не вимовив. Коли ми пройшли крізь сторожку, позаду нас із неї вийшов П’єр, насуваючи на голову шапку.

— Усе пройшло напрочуд добре, — озвався Генрі, порушуючи тишу.

Ми отетеріло озирнулися, не вірячи своїм вухам.

— Звісно, були деякі гострі моменти, — похапцем поправився він, — але інтерес та симпатія Мері до Діани не підлягає сумніву, як не підлягає сумніву і її незмінна відданість тобі, Метью. Ми мусимо дати їй шанс. Її так виховали, вона не може легко довірятися будь-кому. Саме тому її так турбують питання віри. — Він щільніше закутався у накидку. Вітер не вщухав, і вже почало сутеніти. — На жаль, тут я мушу вас покинути, бо моя мати зараз в Олдерсгейті чекає мене на вечерю.

— Вона вже одужала? — спитався Метью. На Різдво вдовиця-графиня скаржилася на задишку, і Метью непокоївся, що то, можливо, означало проблеми з серцем.