Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 87

— Ви мали рацію стосовно цих мініатюр, grand-mere.

Із телефону почувся самовдоволений вигук і жіночий голос спитав:

— Ну що, Маркусе, я повністю заволоділа твоєю увагою?

— Ні. І слава Богу, що ні. Тому що моя повна увага нікому не потрібна, бо ні на що не годиться. — Вітмор зиркнув на Фебу й посміхнувся. Феба з неохотою змушена була визнати, що цей молодик таки чарівливий. — Але дайте мені кілька днів відпочинку, перш ніж послати на нові побігеньки. Скільки ж ви готові за них заплатити, якщо не секрет?

— N’importe quell prix.

Ціна не має значення. Саме ці слова втішали й зігрівали душу працівникам аукціонних домів. Феба витріщилася на мініатюри. Вони й справді були дивовижні й оригінальні.

Щойно Вітмор встиг переговорити зі своєю бабусею, як його пальці знову забігали кнопками, передаючи текстове повідомлення.

— Гільярд вважав, що його портрети-мініатюри найкраще розглядати в приватній обстановці, — вголос подумала Феба. — Йому здавалося, що мистецтво художника-мініатюриста виставляє напоказ надто багато таємниць тих людей, яких він зображує. І тепер ви переконалися, чому. Схоже, що ці дві мініатюри зберігають дуже багато всіляких секретів.

— Тут ви маєте рацію, — стиха мовив Маркус. Обличчя хлопця було дуже близько, що давало можливість ретельніше роздивитися його очі. Вони були блакитнішими, ніж їй спершу здалося, блакитнішими навіть за збагачені азуритом та ультрамарином фарби, якими користувався Гільярд.

Задзвонив телефон. Коли Феба простягнула руку, щоб відповісти, їй здалося, що рука Маркуса наче ненароком торкнулася її талії. Буквально на якусь мить.

— Віддай цьому чоловіку його мініатюри, Фебо. — То була Сільвія.

— Не розумію… — забелькотіла дівчина онімілими губами. — Я не уповноважена…

— Він придбав їх відразу ж. Наше зобов’язання полягало в тому, щоб взяти за ці витвори мистецтва найвищу ціну. І ми її отримали. Тепер подружжя Тавернерів зможе спокійнісінько провести свою старість у Монте-Карло, якщо забажають. А Маркусу скажи, що коли я через нього пропущу danse de fete, то користуватимусь ложами їхньої родини під час усіх вистав наступного року. — Сільвія поклала слухавку.

У кімнаті запала тиша. Палець Маркуса Вітмора легенько й лагідно торкався золотої оправи, що обрамляла мініатюру чоловіка. То виглядало мов тужливий жест, як спроба поєднатися з кимось невідомим, хто давно помер.

— Я майже переконаний, що коли я з ним зараз заговорю, то він, можливо, почує мене, — задумливо мовив Маркус.

Щось тут було не так. Феба не могла встановити, що саме, але тут явно йшлося про дещо більше, аніж просто придбання двох мініатюр шістнадцятого сторіччя.

— Напевне, ваша бабуся має чималенький банківський рахунок, докторе Вітмор, якщо спроможна віддати кругленьку суму за дві анонімні мініатюри шістнадцятого сторіччя. Оскільки ви також є клієнтом фірми Сотбі, то тепер я можу вам відверто сказати, що ви за них явно переплатили. Якщо в кімнаті збереться відповідна публіка, то портрет Єлизавети Першої, написаний у тому ж історичному періоді, міг би піти за шестизначну цифру, але не ці мініатюри. При оцінці мистецьких витворів той факт, що особа зображеної людини є встановленою, має велике значення. А хто були ці двоє — ми ніколи не дізнаємось. Це неможливо після стількох сторіч неясності й невідомості. Отже, імена мають вирішальне значення.

— Саме це й каже мені моя бабця.

— Тоді вона має знати, що без прив’язки до конкретних осіб грошова цінність цих мініатюр навряд чи зросте.

— Якщо чесно, — відповів Маркус, — то моя бабуся не збирається заробляти на цих мистецьких творах і не вважає їх придбання вигідним капіталовкладенням. Більше того, Ізабо воліла б, щоб ніхто так і не дізнався, хто ці люди, зображені на мініатюрах.

Почувши таку дивну відповідь, Феба замислилася. «А його бабця що — гадає, що знає, хто то такий?»

— Мені було приємно мати з вами справу, Фебо, хоча ми зробили її стоячи. Цього разу. — Маркус замовк і чарівливо посміхнувся. — Ви ж не проти, щоб я називав вас Фебою?

Феба була проти. Вона збентежено почухала шию, відкинувши своє чорне, по плечі, волосся. Очі Маркуса затрималися на вигині її плечей. Коли вона нічого не сказала у відповідь, він закрив скриньку, взяв мініатюри і відступив від столу.

— Я хотів би запросити вас на вечерю, — лагідно сказав Маркус, явно не звертаючи уваги на те, що Феба чітко давала йому зрозуміти про відсутність інтересу з її боку. — Можемо відзначити удачу Тавернерів, а також пристойні комісійні, які ви розділите з Сільвією.

Розділити комісійні? Із Сільвією? Від несподіванки Феба аж рота розкрила. Шанси, що її начальниця піде на такий вчинок, були меншими за нуль. На обличчя Маркуса впала тінь.

— Це було однією з умов нашої угоди. Інакше моя бабуся на неї не погодилася б за жодних обставин. Ну як, ідемо обідати? — спитав він хрипким голосом.

— Я нікуди не ходжу з незнайомцями у таку пізню годину.

— Тоді я запрошую вас на вечерю завтра, після того як ми з вами пообідаємо. Після того як ви проведете за обідом дві години в моєму товаристві, я вже не буду вважатися незнайомцем.

— Та ні, ви все одно залишатиметеся незнайомцем, — пробурмотіла Феба, — до того ж, я не маю звички обідати поза офісом. Я їм за робочим столом. — Вона сконфужено відвернулася. Невже вона й справді сказала вголос останню частину фрази?

— Я зайду за вами о першій, — сказав Маркус, і посмішка його розширилася до вух. У Феби защеміло серце. Вона таки сказала це вголос. — І не хвилюйтеся. Ми далеко не підемо.

— А чом би й ні? — Невже він гадає, що вона боїться його або не встигатиме за його широкими кроками? Господи, як же це огидно — бути маленькою на зріст!

— Я просто хотів, щоб ви знали, що можете знову вдягнути оці туфлі й не боятися, що впадете від втоми й заб’єтеся, — невинним тоном пояснив Маркус. Його очі повільно рушили від пальців на її ногах до шкіряних туфель і затрималися на литках. — Бо вони мені подобаються.

Що цей чоловік собі дозволяє? Він поводиться наче гульвіса з вісімнадцятого сторіччя. Феба рішуче рушила до дверей, нарочито різко клацаючи шпильками об підлогу. Натиснувши кнопку, вона відімкнула замок і широко розчинила двері. Маркус задоволено мугикнув і широкими кроками рушив до неї.

— Мабуть, я надто відвертий. Моя бабця дуже цього не любить, а ще вона дуже не любить, коли її не втаємничують у деталі бізнесової оборудки, Фебо. — Вітмор нахилився, і його рот опинився в кількох дюймах від її вуха. — На відміну від чоловіків, які раніше запрошували вас на вечерю, а потім, можливо, сподівалися потрапити до вашої квартири за чимось більшим, — прошепотів Маркус, — ваша скромність та прекрасні манери аж ніяк мене не відлякують. Навпаки. І я увесь час уявляю собі, якою ви можете бути, коли розтануть крижані обійми самоконтролю, в яких ви себе тримаєте.

Феба аж охнула від такого нахабства.

Маркус взяв її за руку. Його губи притиснулися до її шкіри, і він сказав, дивлячись їй у вічі:

— До завтра. І не забудьте замкнути за мною двері. Бо матимете неприємності від начальства. — Доктор Вітмор позадкував із кімнати, іще раз сліпуче посміхнувся Фебі, а потім повернувся і, мугикаючи під носа якусь мелодію, щез із виду.

Рука Феби тремтіла. Отой чоловік — отой дивний чоловік без найменшого поняття про етикет і з приголомшливими блакитними очима — поцілував її. Прямо на робочому місці. І навіть дозволу у неї не спитав.

А вона не ляснула його по нахабній пиці, як це мала зробити гарно вихована донька дипломата, вдаючись до цього останнього захисного засобу від небажаних залицянь як у себе вдома, так і за кордоном.

От халепа!

21

— Я правильно зробила, що покликала вас, Гуді Альсоп? — спитала Сюзанна і, взявши руки в боки, занепокоєно поглянула на мене. — А я ж її мало додому не прогнала, — продовжила вона тихим голосом. — Якби я…

— Але ж ти не зробила цього, Сюзанно. — Гуді Альсоп була дуже стара і дуже худа — сама шкіра й кістки. Однак її голос був навдивовижу енергійний та емоційний як для такого кістлявого створіння, а очі іскрилися розумом. Їй могло запросто бути далеко за вісімдесят, але ніхто б і не подумав назвати її немічною.