Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 25

Горпинка крикнула, що можна заходити. Звичайно, а кого їм боятися? «Добрим людям завжди раді, а недобрі з лихими помислами, переступаючи поріг нашої хати, зло залишають перед порогом», — то любила повторювати мама, а мамі дівчинка завжди вірила.

В хату несміливо зайшла перелякана і чимсь збентежена молода жінка. То була чужинка, бо всіх тутешніх сільських жінок Горпинка добре знала. Гарно вбрана пані, як у них кажуть — по-городському, бузковий плащик до колін, на ногах — черевички на високих підборах, на голові — веселі чорні кучерики, як то воно називається та зачіска, хімія здається, мило обрамляли тендітне личко. В карих оченятах сидів сум, під ними червоні плями, схоже на те, що пані плакала, бо й ніс почервонів. Через плече незнайомки висіла чорна шкіряна торбинка.

— Слава Богу! — привіталася жінка так, як то в селі прийнято. — То хата Коровайченків? — очевидно для годиться перепитала.

Горпина ствердно закивала.

— Дитинко, а чи можу я бачити пані Нату?

— Мами немає вдома. Вони поїхала в райцентр. Я — їх донька Горпинка. Але якщо маєте до них пильну справу, то можете зачекати, а коли поспішаєте — то приходьте іншим разом. Зачекати можна й тут.

Таке вже не раз бувало, що «зайдешні» люди, як їх називала мама, ніколи не говорячи «чужинці», просто залишалися у них, чекаючи, а Горпинка розважала їх розмовами. Жінка нерішуче стояла у дверях.

— Заходьте, заходьте, тітко, тобто пані. Е-е-е-е.

— Юля.

— Дуже приємно. Можете сісти на лаві або прошу до столу — Мала Горпинка показала жінці на крісло біля вікна.

Та жінка не наважилася підійти до столу, почувалася незручно. Тому сіла на лаву, що стояла біля вхідних дверей. Дівчинка нічого не розпитувала у неї, тільки спостерігала, як жінка закрила очі та, обіпершись спиною до стіни, наче відхекувалася чи збиралася з думками. Отак вони сиділи мовчки декілька хвилин — дванадцятирічна дівчинка та чимсь опечалена чужа тітка. Потім трішки поговорили. Розмова не клеїлася, говорили про погоду, про несподівану на порі травневу спеку, про школу. Сьогодні була неділя, а уроки Горпинка зробила ще вчора. Слава богу, прийшов час гнати на пасовисько корову і можна було залишити жінку одну, бо вже й не знала, про що з нею говорити. Дівчина подалася надвір. Коли вернула, то ще під дверима почула гучний мамин голос і плаксивий стогін чужинки.

— Пані, я ще раз вам говорю, таким не займаюся. Хто я така, щоб це називати гріхом, я ж не піп. Але ви подумайте, чи варто таке чинити? Я не стану вам оповідати, що то дітовбивство, думаю, ви й самі розумієте, бо зовсім не схожі на молоду та ранню петеушницю чи довірливу школярку. Одяг, що на вас, говорить геть інше. Ви і не з бідної родини, то чому так, скажіть, чому? Невже не прогодуєте маля?

— Я вам заплачу великі гроші за ту траву, ви за них зможете безбідно жити з вашою дитиною не один рік. Тільки продайте, мені казали, що найдужче в окрузі ви тямите в цьому, скажіть, що то не так. Шостий місяць вагітності — робити аборт запізно. Ви — моя остання надія. Знаю, сама в усьому винна, думала — він отямиться і повернеться. Та де там. Ви багатьом допомагаєте, про вас легенди ходять, ви про трави майже все знаєте.

— Я багато чого знаю, але не всім зі знаного користаю, бо не все пригоже Богу.

— Якому Богу? Тому, що дозволив поганцю зробити мені дитину, а потім лишив одну? Він обіцяв одружитися, а я… Через нього від мене відреклися рідні. Ви знаєте, хто мій батько? В партії за таке по голові не гладять… — решта слів потонули в голосінні жінки. Горпинка налякано вистрибнула з сіней на вулицю та всілася на призьбі.

Дитина розуміла, про що йшлося. Та пані не перша приходила до мами з подібним. Мама завжди відмовляла. Хоча вже навіть Горпинка знала, яке зілля могло у цьому зарадити. Але Горпинка знала й інше — так робити негоже. Дівчина чемно сиділа на призьбі під хатою, чекаючи, коли дорослі нарешті наговоряться та перестануть сперечатися. Ще хвилин п’ятнадцять тривала галаслива метушня, потім все стихло і з хати повільно вийшла заплакана чужинка, ледве перебираючи ногами. Мама сама зачинила за нею двері, голосно ними грюкнувши. Жінка опустилася поруч з дівчинкою, дістала з сумки сигарету і закурила. Здалося, вона її не бачить, не помічає. Горпинка не хотіла тривожити її і тому продовжувала мовчки сидіти, не в силі відвести очей під пальців жінки, які тремтячи струшували попіл з сигарети на траву. Пальці не просто тремтіли, їх кінчики були наче занурені в чорний туман. І тоді раптом, Горпина і зараз не знає, що то було, якийсь інстинкт чи наче хтось тоді силою шарпнув її за руку та поклав на живіт жінки. Дівчина від несподіванки зажмурилася. В голові намалювалася картинка — маленьке безпомічне тільце в утробі матері, прив’язане до неї ниточкою-шнурочком, було схоже на скрученого змія, безруке і безноге. Горпинка хотіла розгледіти в тому маленькому створіннячку хоч щось схоже на людину, та не могла. В дитинки була тільки голова і щось схоже на хвіст. Ось б’ється її серце, надто велика голова, маленькі вушка, носик і… немає зовсім очей, навіть того місця, де мали б вони бути, немає. Мала нажахано відсахнула руку від живота жінки, світ довкола загойдався, і вона втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, над нею стояла перелякана мама з горнятком і та жінка з потворою у животі.

— Боже, доню, як ти нас налякала! Що трапилося, серденько, ти певне сьогодні перетрудилася, золота моя. Не слід було на тебе лишати господарство, замала ти ще. Пробач мені, — мати погладила Горпинку по голівці, — випий водички, стане ліпше.

Жінка допомогла малій сісти, мама піднесла до уст горнятко з напоєм. Дівчинка пожадливо випила.

— Поспи, люба. А я цій пані постелю в сусідній кімнаті, вона вже на останній автобус не встигає, тож заночує у нас.

Натка заходилася поправляти на Горпинці ковдру, та перехопила її руку:

— Мамо, дайте тій пані те, за чим вона прийшла. — Мати здивовано дивилася на доньку (що вона таке каже?). — Я бачила страшну істоту в її утробі, то — не людина. Гірше, аніж у найстрашніших казках.

Міська пані стояла, перелякано дивлячись на обох. Тоді Горпинка переповіла мамі, як вміла, затинаючись та збиваючись, все, що з нею сталося на призьбі. Натка повірила своїй дитині й самостійно зварила чужинці трунок. Жінка жила у них ще два дні, поки не народила. На світ з’явилося насправді жахливе створіння, навіть страшніше за те, що його описала мала. Коли жінка їхала додому, мама не взяла з неї ні копійки.

— Пані Юлю, я маю вам дещо сказати, — мала Горпинка серйозно дивилася на красиву жінку, яка йшла від них. — Киньте курити, бо, якщо ви цього не зробите, вам доведеться через пару літ знову прийти до нас. Правда, вже з іншого приводу.

Жінка кивнула:

— Обіцяю і дякую тобі.

Мама печально дивилася вслід жінці, яка йшла сільською вулицею, не озираючись, тоді взяла Горпину за руку, подивилася пильно в очі:

— Ти не помилилася, доню, і той, хто відкрив твої очі, також. Потвор найчастіше народжуємо ми самі, як покарання чи божий докір. Ти отримала великий і страшний дар, дитино моя. Будь мудра, бо він тебе може вбити, будь обережна, бо тебе стануть спокушати ним, будь смілива, бо ним володіють тільки сильні.

Той дар мала її бабуся, вже пізніше, коли Горпина виросла, мама про це розповіла — торкаючись до людини, бачила її вади, не завжди тільки внутрішні. З того часу багато води спливло. Спокуси вона свої зуміла обійти, бо при кожній нагоді, так би мовити «впіймати жар-птаха за хвоста», не прагнула отримати наче задурно щось вагомо-матеріальне. Пам’ятала, просто так нічого нам не дається — ні добро, ні зло не минають безслідно. І їх не виміряти пачками грошей чи золотими цяцьками на пальцях рук. Часто вона згадувала свою маму і її слова: «Те, чого не купиш за всі скарби світу, то совість. Те, чого не об’їдеш найшвидшим та найпрудкішим конем, то мудра думка. Те, без чого не проживеш правдиво у світі людей, то честь. Те, що маєш найцінніше і що завжди при тобі, — твоя душа, не розгуби її, вона — і тендітна квітка, і міцний дуб. Та без сонця й води квітка не буятиме, а без сили землі дуб змарніє».