Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 34

Що розумниця Птаха могла знайти в такому, як Стриб, темнішому поміж найчорніших? Це питання Посолонь ставив собі не раз. Скільки довкола достойних чоловіків, з відкритими та чистими душами. Бери — володій. Кожен вважатиме за честь, якщо вона зверне на нього увагу. А вона вибрала його, з запаскудженою душею, зумівши щось світле в отих потемках розгледіти. Ох, жіноче серце — то дивна книга, яку перечитуючи ще раз розумієш: іще менше второпав, ніж коли читав уперше.

Крутнув невдоволено головою. Не може не думати про цих двох, не може. Посолонь дивився через величезні круглі вікна Храму. Сонце стояла над Південною брамою. Час починати.

Хтось боязко торкнув його за плече. Озирнувся.

— Він пішов з Ярово-о-орота, як ви і казали. — Розгублений і збентежений Дуж говорив поспіхом, ковтаючи букви. То був один з його учнів, з тих, хто отримав Перемінника, як син світлих безсмертних, і, звісно, мав силу, але та сила й досі спала всередині хлопця і ніхто не знав, коли вона прокинеться, та й чи прокинеться взагалі. — Чуте, Вчи-елю, Стриб-б-б таки пі-ов. Але як ви з-зали, що він нава-иться? Що-но при-ігав його служ-а. Він довів Стриба до Західної бра-ми, і Рарог прос-о випус-ив його. Ал-л-ле чому, Учителю, ви дали Рарогу такий наказ?

Розмову ненароком почув Китоврас, він підвів свої очі на Дужа:

— А ти й не мусиш розуміти, Дуже. Заспокойся, хлопче! То не для твого сплячого розуму загад. Учитель Посолонь знає, що робить. Мудрість людська не тут, хлопче, — і він постукав Дужа по голові, — а зовсім в іншому місці.

Вчитель кивнув. Чи він був мудрим, чи просто вірив своїй донечці Птасі? Вона для нього стала донькою, ніколи вголос то не казав, але всі й так знали, що любить він її як рідну і рівну. Як там вона написала у листі: «…Мій відхід — це постріл у голову, сподіваюсь що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене навчитися жити без тебе, а тобі — без мене». Хай Стриб спробує, це колись мало трапитися, і чому не зараз? «Авжеж, таки вдалий момент!» — саркастично сказав сам собі. Опустив очі долі, на вчетверо складеного листа Птахи. Дуж трохи почекав, сподіваючись на якусь відповідь Учителя. Той, здається, вже й забув про нього. Тоді Дуж ніяково стенув раменами і пішов до виходу.

Посолонь знав, куди подався Стриб. Західні ворота ведуть тільки в один бік. Варганами темні не користуються, інструмент їх просто не слухає. Так, ворота. Прошепотів ледь чутно: «Благословляю тебе, синку! Не схиб!»

Учитель погладив рукою складений аркуш паперу і журно усміхнувся. Йому пригадалася маленька Птаха.

Смертне дитя в сім літ, надто рано, зазвичай то стається після сімнадцяти, отримало власний Перемінник. Мара то спеціально зробила, рятуючи дівчатко, бо якби не Перемінник, то смертне тіло семирічної дитинки не витримало б мук тілесних — поламані ребра, пошкоджений хребет, побита голова, попечене тіло. Мара тоді самостійно вирішила, кому належатиме ця безсмертна. Принесла йому дитя, передала з рук в руки, не сказавши ні слова. Та він й так усе зрозумів, прийнявши майже бездиханне тіло. Птаха замешкала в його хатинці, як його донька, стала вчитися різних премудростей. Найдужче любила гратися з такими ж дітьми, як вона. Ніколи не робила різниці між собою і між смертними, яких не так багато було в городищі, та все ж зустрічалися. Зазвичай то діти врятованих смертних чи тих, що прийшли з власної волі сюди, відшукавши серцем ворота.

Птаха на льоту схоплювала всі настанови — ліпшого учня годі бажати. Найбільше подобалися їй трави, вона розмовляла з ними, іноді Посолоню здавалося, що і він у відповідь чув якийсь шепіт, але переконував себе в іншому: то листя шарудить чи вітер дме. В дванадцять років Птаха почала робити власні обереги, несмілі для початку і переважно для смертних, але з часом вони вдосконалювалися. Навіть у нього є травний оберіг від Птахи, набір травичок, зібраних у певні дні чи ночі в певних світах, які супроводжувалися правильно сказаними заклинаннями, висушені в певному правильному місці і загорнуті в тканину, яка також не була звичайною конопляною, а вимочена у трав’яному соці. Посолонь переконався, помічнішого оберега годі шукати, коли сумніви роз’ятрюють душу. Птаха наче знала, що настане такий момент, коли той оберіг стане в пригоді.

Птаха була диво-дитиною. Пригадався буденний випадок, коли Птасі виповнилося дванадцять. Юрба малюків з цікавістю розглядала калиновий кущ. Там серед гілок павук мав свою хатинку. Павуки в Яровороті мешкають незвичайні — великі та дужі, вони плетуть такі міцні сіті, що люди часто використовували її в господарстві, як нитки або як шнурки. Так от, випадково в одну з таких павутинних пасток втрапив яскравий жовтий метелик. Він шарпався, бив крилятами, та від того ставало ще гірше — пастка лиш міцніше огортала його. Діти радилися — як допомогти барвистому. До них підійшла і Птаха. Коли найстарший серед малих, то, здається, був той самий Дуж, вже намірився взяти метелика за крила та визволити з халепи, його руку перехопила Птаха. Дівча мовчки витягло з-за пояса ножа, який завжди при ній, це для зрізання трав, та розтяла пута, які тримали метелика. Той пару разів натужливо шарпнувся, махнув крилятами і, зрозумівши, що вільний, полетів. Дуж ображено протестував, виправдовуючись перед товаришами, що то він мав врятувати жовтокрилого, але «те прикре смертне дівчисько вічно пхає носа не у свої справи». Птаха ж нічого не відповіла — зухвало хмикнула, запхала ножа за пояс і пішла собі. Посолонь уважно спостерігав за цією картиною. Увечері він запитав свою улюбленицю, чому вона так вчинила. Та серйозно відповіла:

— Якби я дозволила Дужу вхопити метелика за крила, то він би їх пошкодив своїми незграбними пальцями. Ви ж знаєте — без пилку на крилятах метелик не зможе літати. Загине. Хіба це правильно — врятувати від павука для того, щоб задушити у своїх обіймах?

Посолонь тільки посміхався на слова Птахи і слухав її далі:

— Так, мені було шкода гарної хатки павучка. Та він її до завтра відбудує, а крилята метелику за ніч не відростити, та й не вдалося б це йому — вік цих чарівних створінь надто короткий.

Тоді йому хотілося додати, «як і вік людський». Та він промовчав. Його Птаха і так все розуміла, докопуючись до істини самостійно, бо вміла слухати, чути та бачити. А зустрівши Стриба, навчилася ще й кохати.

Учитель Посолонь думав про жовтокрилого метелика, про Стриба і про ту, яка певне знала, що зробила, і певне знає, що робить.

2. Без вибору

— Хлопче, ану припни свого язика! — Завжди спокійний та врівноважений Посолонь підвищив голос, прикрикнувши на співрозмовника, тоді додав трохи спокійніше: — Благаю, хлопче, не роби того, про що жалкуватимеш.

У Храмі Сонця, якраз перед вівтарем Чотирьох Сонць, стояло двоє. Сердитий Стриб і не менш сердитий Посолонь.

— Учителю, я ніколи нічого у вас не просив. Ви знаєте, де вона, я це відчуваю. Тільки натякніть. Прошу вас один-єдиний раз заради мене порушити правила. Будь ласка, один раз, один разочок. Світлий світ від цього не завалиться, а ви… — Стриб жалібно дивився на Вчителя, — ви, ви врятуєте не одну душу.

Стриб вхопив сивочолого бороданя за руки:

— Вибачте, що розгнівив вас зараз думкою та словом, я в розпачі — не можу ні їсти, ні пити, ні жити без неї. Вже три місяці пройшло, як вона пішла і для мене від неї ані вісточки.

Стриб винувато опустив очі. Він добряче розсердив Учителя, щойно наговоривши йому дурниць. Сам навіть не пам’ятає добре, що казав, бо коли скаженів чи лютився, темна пелена затуляла розум.

Учитель говорив спокійно:

— Я не можу, Стрибе, нічого вдіяти. То рішення Птахи, добровільне. Коли прийде пора — вона з’явиться сама перед тобою, а коли знадобиться твоя допомога — покличе.

— Вчителю, я відчуваю — вона в небезпеці. Я ж вам говорив уже, що бачив її тінь у юрбі на площі. Через тінь вона спостерігала за нами, вона чомусь використовувала варган, отже — і я, і ви, і весь Яроворот їй не байдужі. Та чомусь не захотіла повертатися. Ви що, не розумієте? Вона заплуталася. Вона лишень перелякана самотня жінка, яка безпідставно ревнує.