Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 37

— Пощо? Поговорити? — голос був незгіршим від картинки.

Вирва затягувала його, а він зовсім і не пручався, бо був упевнений, що контролює ситуацію.

Жінка повільно опустила руки. Тендітні білі крила, а не руки. Стрибог навіть посміхнувся з такого порівняння. Біла лебідка, яку зараз проковтне страшний крилатий Змій. Чи не проковтне? Підійшов ближче. Не відчував довкола жадних чар, хіба що десь вдалині, над хатиною тої дівчини, за яку виник спір, у повітрі мерехтів Боговник. Перед Стрибогом стояла вродлива тендітна неозброєна пані, яка майже вірила своєму ворогові. О, скільки разів він спокушав жінок такими словами? Правда, то здебільшого були смертні. «Легка здобич, батьку, та ваша безсмертна. І чого б я мав її боятися? — говорив сам собі впевнено, майже вірячи в сказане, — я от тільки пограюся з нею трішки, як кішка з мишею, зовсім-зовсім трішки».

Вона стояла мовчки, дивилася на нього очікувально. Стрибог підійшов ще ближче, майже впритул. Міг добре розгледіти довгу білу сукню аж до землі, рукави якої щедро помережані солярними знаками — світлі люблять Сварога і його символи. Довге чорне волосся спадало на плечі. На якусь мить замилувався складеними в ображений дитячий бантик рожевими губками, потім осмикнув себе — це не звичайна жінка, дурню, це ворог — підступний і сильний. Ліпше він тоді відразу напав, як зазвичай — без попереджень, підступно. Але ж то була жінка, хай ворог — але жінка. Вродлива і така беззахисна. І раптом та жінка подивилася йому в очі. А він? Він забув відвести погляд, як то обіцяв батькові. Вдихнув і чомусь забув видихнути, так і стояв, здається, вічність, наче боявся сполохати те, що дивними чарами почало зв’язувати тих двох з протилежних світів, які ще пару миттєвостей тому палко ненавиділи одне одного. З марева його вихопило інше, раптом спиною відчув, що його побратим Щезун, вважаючи «захитування уваги» ворога — мудрим маневром, готував випад у бік безсмертної. Діяв майже інтуїтивно — навіть з деякою люттю та бажанням уберегти жінку, його жінку. «Вона моя?!» — перепитував чи переконував себе. Щезунові дозволені чари розбилися об такі ж темні чари, підставлені Стрибогом, і зрикошетили в самого Щезуна. Вони його знесилили на деякий час. Поруч почув ніжне, ледь чутне:

— Дякую.

Коротке куце слово… Свідомість відключається. Звідкілясь на світ божий вилізає та його сутність, про яку він тільки здогадується, вважаючи власні добрі поривання щодо ворога, які інколи на нього находили, простою слабкістю. Він не знав, що всередині може стати так добре від мовленого слова, то не зрівняєш ні з чим — ні з задоволенням від перемоги над ворогом, ні з задоволенням від ночі кохання з розкішною жінкою, найдосвідченішою, найсолодшою. Всередині розлилося тепло. О, так, його холодною серединою розливалося тепло, там наче щось увімкнулося. То було і страшно, і млосно, і добре, і разом з тим гидко. Гидко, бо він злякався себе іншого. Справжній воїн війська Морока не може робитися таким слабаком. І Стрибог тоді ганебно втік з поля бою, переможений не чарами, не силою відворотного чи приворотного зілля Птахи-Магури. Його тоді здолало геть інше. Втікав, не розбираючи дороги, подалі від неї, найогиднішої і найпрекраснішої, з очима на півсвіту, втікав не додому, бо вдома з’явитися зараз — це ж встид, засміють: син Мора програв битву Жінці. Це ж і для батька ганьба, син Морока — слабак… Та й це не найгірше. Найгірше інше — темні легко його прочитають, а відступників у його краї карають нещадно. Ні — не смертю, забуттям. Хоча можливо йому б і простили, враховуючи попередні заслуги і те, чий він син.

Та начхати на все, начхати. Річ у іншому. Мусив сам розібратися зі своїми дволиками, гордість не дозволяла волати про допомогу. Бо що ж він скаже батькові? Дайте ліків від… Від чого? Як воно називається те дивне і страшне водночас, що вже залізло досередини і не збиралося з неї виходити, а навпаки — майже поглинуло, з’їло його. Стрибог забився в найтемніший світ, у найглухіший кут, у якому нема ні світла, ні темряви, де блукають загублені сірі. Закрився від усіх: зачинив помисли, мрії, бажання, надії. Ніхто не зміг би зараз їх прочитати. Думав, може, так йому стане ліпше і марево поступово розвіється. Але ті очі в півсвіту не відпускали. Нічого не зміг із собою вдіяти. Він — найжорстокіший у темному світі — поводив себе жалюгідно. Врешті, на сьомий день, наче трохи попустило і Стрибог, зібравши всю волю в кулак, вирішив подивитися в очі своїм страхам, він бо справжній воїн, а миті слабкості у всіх бувають. Он і батько колись розповідав про те, що і з ним різне траплялося, але тут найперше перебороти себе, бо найважча перемога — то перемога над собою. Він знав, де шукати світлу. Вона досі в Світі Чотирьох Сонць, відчував її.

Він з’явився вчасно. Її оточили, майже знесилили, зв’язали чарами його побратими. І він, не роздумуючи, став на її бік. Наймогутніший у Світі Ночі став на бік Світу Дня. Відчув, що двобій із собою якомусь своєму Я він програв, навіть не розпочавши.

— Магурко, ти мене не боїшся?

— Ні. Бо я тебе знаю.

— Знаєш?

— Так, і я чекала. Сварог накреслив над тобою Чароврат. Я чекала на тебе віки, знала, що ти повернешся.

— Повернуся, звідки? Ти граєшся словами, мов вогнем, жінко. Дивися, не підпали себе. Чи на всі твої запитання, голубко, існують відповіді?

— Не на всі. Та зараз я знаю те, що кажу. Ти — мій!

— Я твій? Хто в силі за мене вирішувати, чий я?

— Жінка, Стрибе. Завжди вибирає і вирішує жінка. Я тебе вибрала, і немає на то ради.

— А коли вирішує не вона?

— Тоді це не та жінка, яка тобі судилася.

Стрибог заперечливо та чомусь перелякано хитає головою.

Птаха трохи сумно посміхається:

— Чому ж ти мені тоді допомагаєш, Стрибе? Ти — наймогутніший у твоєму світі, той, хто вартий сили половини темного світу. Той, хто щойно пішов проти своїх, допомагаючи жінці зі світлої дороги.

Вона питала те, про що він боявся запитати себе. Врешті наважився підняти свої очі, відірвавши їх від землі:

— Як ти мене назвала? Ти помилилася, напевне. Я — Стрибог, а не Стриб. Чуєш, жінко, Стрибог! І не допомагав я світлим, я допоміг тобі, жінко!

— Я також маю ім’я, яке можна промовляти без страху, яке однаково добре звучить мовою усіх світів.

Вона засміялася, від того сміху стало і гірше, і краще водночас. Здоровий глузд шепотів на вухо, втікай від неї, але той сміх, ті очі навпроти тримали вже настільки міцно, що з бога враз перетворився на безвільного недоумка. Жінка продовжувала:

— Я — Птаха-Магура. А ти — Стриб. Бешкетливо, але мило звучить, Стрибог — нещадно, бо Боги часто бувають надто категоричними, а тому й жорстокими.

Вони стояли на березі великої води. Хвилі спокійно плюскотіли в ногах.

Вона взяла його за руку. Теплий і ніжний дотик крила, в горлі стояло щось, не даючи навіть зітхнути, боявся поворушитися. Вона підвела його до лінії, яка розділяла воду і піщаний берег.

— Море може бути лагідним, може бути жорстоким. Воно — і життя, воно — і смерть.

Налетів вітерець, скуйовдив її волосся, чорне пасмо торкнуло його очі, вітер кинув їм в обличчя жменю піску і помчав берегом, забавляючись.

— Вітер, Стрибе! Він може бути лагідним пустуном, а може бути й жорстоким буревієм чи смерчем. Ти ж знаєш це ліпше за мене. Як і кохання — може вбити, а може і…

Дівчина повернула голову в його бік. Вона дивилася простісінько в душу, в безсмертну душу, бачила наскрізь. Стрибог не відводив своїх очей, аж сльози почали виступати й котитися лицем. Він ніколи не плакав, не знав, що вміє. Той, хто починав війни, той, хто жорстоко карав відступників, легко спалюючи цілі міста, цивілізації, вчиняючи землетруси, повені, Бог плакав, стаючи трохи людиною. Витерши долонею очі, здивовано витріщився на вологу на ній.

— Це називається плакати, так уміють усі смертні і ті, хто колись ними був. А дощ на долоні — то сльози. Плакати можуть і вміють ті, хто вміє співчувати, кому болить, і ті, хто вміє кохати. Ласкаво просимо на світлий бік темряви, Стрибе.