Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 56

Коли вона закінчила, Остап раптом взяв її за руку. Так, він, скільки себе пам’ятає, живе поміж безсмертними і є чудовим слугою. Тихим, догідливим, спокійним, слухняним, мовчазним, але не глухим. Він знає дуже багато і про безсмертних, і про їхні світи, і про кожного з них. Бо він не тільки слухав, а ще й чув.

— Мальво! Тихенько, дівчинко. Твій Перемінник — це не вирок. Це нагорода твоїй душі, тобто тобі за шпетність помислів, вчинків, діянь, це нагорода душі за зрілість. Ти можеш прийняти світлий бік, ти можеш вибрати й темний, але ти можеш не приймати жодного, залишаючись безсмертною, і, врешті, тобі дозволено навіть зняти Перемінника, відмовитися від нього, хоча для твого смертного тіла тоді це стане присудом. Ти поки що на роздоріжжі, але не поспішай, благаю. Маючи такий дар, ти можеш багатьом допомогти.

Мальва наче вперше побачила Остапа. Сьогодні той не падав перед нею на коліна як перед божеством, наче подорослішав раптом, став іншим. Таким, яким би хотіла бачити справжнього чоловіка. Розважливим та мудрим, не імпульсивним (бо імпульсивності у ній аж забагато). Чи то Яроворот його робив таким упевненим у собі, чи то ті події, які раз за разом перекочувалися світами? Він наче говорив і просто, але так, що її розпач, неприязнь, нерозсудливість та ненависть враз кудись ділися, натомість з’явилася зосередженість.

— Стрибог — мій батько. Мій батько — темний, а мама — звичайна людина, — сказала буденно. — Темний, що вбиває.

Остап гірко посміхнувся сам до себе. Своїх батьків він не пам’ятав, не знав. Але через роки зрозумів інше:

— О, так, батьки, Мальво! Ті люди, яких не вибираєш? А може, воно не так, навпаки — вибираєш! Інколи мені здається, що батьківство — це випробування не для щойно народженої дитини, це випробування для тих, хто стає батьками. І то випробування на зрілість. Пан Стриб, чи, як ти кажеш Стрибог, своє випробування поки що завалив. Він мешкав тут, у Яровороті, разом з Птахою. Я був їхнім слугою. Вона, Птаха, його кохана і дружина. А він? Він зовсім-зовсім непоганий. Він і далі кохає її. Не можу повірити, Мальво, що історія цих двох уже закінчена. Бачиш, як воно буває! Печально і прекрасно. А ти гризешся тим, що твій батько темний. Він, як і ти, поки що на роздоріжжі. Може, допомагаючи собі, ти допоможеш і йому…

— Але, але… Все не так, Остапку! Він убив її, сама то чула, — простогнала Мальва вже не так впевнено.

— Ти ж цього не бачила, Мальвочко, тільки чула, — Остап говорив упевнено і вдумливо. — А чуткам вірити не годиться, особливо чуткам, які розпускають вороги. Я люблю Птаху як матір. Вона мене врятувала, коли гинув мій світ. Вибрала серед мільярдів немовлят чомусь мене, а випадковостей, як кажуть безсмертні, таки не буває. Отож… поки не побачу мертвого тіла Птахи чи не почую оті слова про її кончину з уст того, хто бачив це на власні очі, не повірю. Це ж Птаха, Велика Магура, Матір-Слава, вона вміє і знає таке, що вартує знань усіх темних, складених докупи, її знання — це її покара, не лише гордість, бо забагато знати — означає стати Богом, вершителем доль чужих. А це непросто. Бо так легко з Бога перетворитися на тирана.

Мальва уважно слухала спокійні слова хлопця, і їй від цього ставало легше, надія поверталася назад, та надія, що раптом покинула її на Магурі в Карпатах. Остап помітив переміну в погляді та очах дівчини і впевнено продовжував:

— Птаха врятується, я знаю. Інше зле — тебе шукають. Що ж, поміркуємо й про це. Вони тебе загубили на Магурі? Ага! А та гора невипадково так називається. Птаха колись розповідала, що назви просто так ані горам, ані людям не даються. Магура їх трохи затримає. До того ж Яроворот обгороджено сильними чарами, які здолати не так просто.

Остап підняв угору голову, слідком за ним це зробила й Мальва. Над ними у небі кружляли перисті хмари.

— От їх слід остерігатися. Німі вісники. Вони тебе відразу запримітили, тільки-но ти з’явилася в Яровороті. І через якийсь час долетять до того, хто їх приставив шпигувати за світлими. Пару днів фори ми маємо. За цей час наші безсмертні щось вигадають. А ще над селищем висить парасоля із захисних чар-оберегів, такий собі чароврат, тож не думаю, що темні посміють з неба атакувати. Тільки через ворота. Ключами темні не користуються, ті їх не слухають. Так-так, ключі — то не простий собі музичний інструмент, Мальво, то жива світла енергія. Навіть мене вона ледве не вбила, хоч я і не з темних. Тому не все так і зле. Однак мусиш переповісти те, що розповідала щойно мені, Учителю Посолоню, він у нас у Яровороті наймудріший. Якщо, звісно, ти не передумала і не хочеш до батька.

Мальва заперечливо захитала головою. Остап спеціально не називав зайвий раз ім’я Стриба, бо не знав, як зараз його називати, чи господарем, як раніше, чи темним Стрибогом.

— Йти зможеш? — уже турботливо зазирав Мальві в очі. Та кивнула, погоджуючись, відчувши тільки зараз смертельну втому.

Вони йшли Яроворотом. Мальва вчепилася в руку Остапа, наче боялася, що той її відпустить і з нею тоді трапиться якесь лихо. Наприклад, з’являться нізвідки оті, що її переслідували в Карпатах, а вона просто не зможе опиратися, бо вкрай знесилена тими пригодами, несподіванками та відкриттями, що градом посипалися на неї. А град виявився дошкульним, завбільшки з куряче яйце, і влучив точно — в душу.

Схоже, що в Яровороті вже всі знали про прибуття незнайомки, бо з-за воріт, розкішних кущів чи квітників визирали цікаві голови та стежили чужі очі, але нічого, крім допитливості чи стурбованості, вони не випромінювали. Мальва несподівано зробила приємне відкриття, тут і справді немає недоброзичливості чи темних помислів. Лишень багато квітів, квітів, квітів, особливо мальв. Якби була менше зайнята собою, то це б мало її вразити. А так, лише ковзала очима по барвистих плямах і насилу переставляла ноги, простуючи за Остапом дивними круглими вуличками.

На широкій площі перед величезною будівлею зупинилися.

— Храм Сонця, — шепнув на вухо Остап.

Вона вже тут була. Впізнала ту площу, хоч будівлю тоді не встигла розгледіти, бо разом з усіма вперто витріщалася в небо.

Велична триповерхова будівля з круглими очима-вікнами. Храм Сонця! Цей будинок недарма так назвали. Він, здається, палав у променях світила і ледь чутно вібрував. Той Храм був живим, сама будівля жила. Від побаченого Мальві запаморочилося в голові. Вона ледве не впала, але Остап спритно перехопив дівчину, обережно опускаючи на дерев’яну лаву.

Посеред площі височіла велична фігура сивобородого чоловіка, витесана з білого мармуру. В правій руці ціпок, ліва піднята вгору, долонею до неба. Голова чоловіка також дивиться вверх. Біля кам’яної фігури навколішки стоїть його копія: так ж велична й сивочола.

— Це Вчитель Посолонь, — Остап киває в бік сивобородих, маючи на увазі, очевидно, живу копію пам’ятника.

Мальва тихо перепитує:

— Який з них? Вони ж однаковісінькі.

Здатність пускати шпильки навіть при смертельній втомі дівчину не полишила. Остап вражено витріщився на Мальву й посміхнувся сам до себе. Це влучне порівняння він чув не вперше. Та слова дівчини, хоч і говорилися тихо, схоже, почув чоловік, що стояв навколішки. Він поважно звівся на ноги, повернувся до них обличчям і лагідно промовив:

— Ім’ям Сварожого кола вітаю тебе, Мальво! Ласкаво просимо в Яроворот. Я — Посолонь. А це, — кивнув з поклоном у бік пам’ятника, — наш Учитель та покровитель Яроворота Білобог. Радий, що ти успішно переправилася у наш світ. Запрошую до Храму Сонця.

Вчитель Посолонь шанобливо вклонився, припрошуючи помахом руки йти за ним. Мальва вчепилася в руку Остапа і попленталася за хлопцем.

Перед входом до Храму стояли ще дві кам’яні фігури, чоловіча та жіноча. І чоловік, і жінка вбрані в довгі аж до землі туніки, схоже, тут мода на таке, навіть у статуй. У людей на шиях висять якісь медальйони із символами-знаками. Їх Мальва вже десь бачила. Треба буде Птаху розпитати про це якось при нагоді. Їй подобалося думати, що Птаха жива, і вона гнала геть з голови інші думки.