Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 59

Дівчина показала великий палець догори.

— Тож все добре? Молодець. І минулі розчарування та страхи вже не здаються аж такими, що не виправляються?

Мальва хитро примружилася.

— Що ж, тоді обідаємо і вирушаємо з тобою туди, звідки вся ця історія почалася. Я ж обіцяла показати твою батьківщину. Можливо, там ти знайдеш відповіді на багато запитань, які тебе тривожать. Отож…

Птаха посміхалася. Мальва примружила праве око і попрохала:

— А можна з нами піде Остап?

— Не думаю, що це гарна ідея, — Птаха трохи розгублено відповідала. Посолонь розповідав, що саме спомин Мальви про Остапа привів її в Яроворот. Дременула вчасно, й темні на Магурі не змогли дівчину перехопити. А ще гора довго водила їх манівцями. А як вони думали? Магури своїх не зраджують. А згодом… Згодом Мальва ні на мить не відпускала від себе хлопця. Той три дні не відходив від ліжка дівчини. Остап — добра дитина, розумний, меткий, відданий, але чи пара майбутній безсмертній? Мине час, і Мальва його переросте, він стане їй нецікавим. Як тоді йому жити? Птаха ловила себе на думці, що переймається долею Остапа не менше, ніж долею Мальви. Вона знає його дуже давно і не зможе дозволити, щоб такій добрій дитині робили боляче. Навіть коли це робитиме Мальва. Вона ж сама втрапила в схожу халепу з тим нерівним коханням. Та якщо Остап з Мальвою зуміють і це перебороти, то Смерть здолати таки не втрафлять.

— Чому ні? Чому не можна? — Мальва з викликом дивилася на Птаху.

О, як вона нагадувала зараз Стриба. Спомин про обвуглену руку та біль всередині штрикали серце, як і спомин про того, хто її ледве не вбив. Розтоптане кохання залишилося там, на березі молочної ріки, витекло з неї цівочкою. Принаймні в цьому вона себе досить успішно переконала. І тому, коли пізніше розмовляла з Марою, то була спокійною і трохи байдужою. Мара чи не вперше в житті просила, навіть благала. І Птаха обіцяла подумати над проханням, наперед не сказавши ані так, ані ні. Бо, зрештою, все залежало від Мальви. Дівчина ж тим часом напосідала:

— Кажи правду, Птахо! — вимагала. — Чи не тому, що він простий смертний? А як же твій знаменитий вислів про рівність?

Ох, і намучиться вона з цією дівкою.

— Саме тому, Мальво, і не можна, бо Остап — смертний. Чи ти хочеш його погубити? Думаєш, легко смертним подорожувати за допомогою ключа? Він це вже раз робив, але чи ти запитувала його, що йому це вартувало? Вчитель Посолонь майже тиждень його виходжував. Остап заледве не помер.

Птаха говорила правду. Мальва відразу побачила по чистій хмарці над головою жінки. Та навіть не ховала від Мальви свої думки. Довіра мала бути взаємною.

Мальва тяжко зітхнула й іронічно просичала:

— А попрощатися з ним можна чи це також смертельно небезпечно для смертного?

Птаха, погоджуючись, кивнула. Що ж ти з нею вдієш!

Птаха, після того як забрала зі світу поляниць щойно народжене немовля, лишень одного разу повертала сюди. І зараз вони з Мальвою, вже дорослою, стоять біля кургану. То могила Верхи — висока, досконала, горда, як і годиться бути могилі доньки самої Цар-Матері. Сьогодні вони не застали на місці сарматське плем’я поляниць, ті пішли мандрувати своїм світом, творячи його таким, яким хочуть бачити, ніхто не говорить про правильність, вона тут ні до чого, тут має значення лишень одне — жити за власними законами, не торгуючи заради цього душею. Зовсім поруч знайома місцина для жертвоприношень. Та зараз жертовник мертвий. Пошматований, розбитий, майже знищений. Те, що залишилося від нього, валяється під ногами, поросле лишаєм та ковилою. Вже давненько на тому місці ніхто не приносив Великій Матері жодних жертв. Як не дивно, Верху поховали зовсім поруч зі старим жертовником. Як насмішка над дурними забобонами жриці.

Мальва підійшла впритул до кургану. Вона без пояснень Птахи багато розуміла. Бо то був її рідний світ і вона у ньому — своя. Мальва стала навколішки перед курганом. Враз важко зітхнула, схлипнула, втамовуючи сльози. «Чи не забагато води, як на пару днів, дівчино?» — сама себе запитувала. Птаха підійшла ззаду, поклала руку на плече:

— Нічого, Мальвочко, поплач. Вони, ці сильні жінки, також вміють плакати. Жінки мусять це робити, щоб залишатися жінками.

Після слів Птахи наче десь всередині щось надірвалося і задощило. Мальва впала обличчям у суху траву кургану. Запах ковили та полину огортав саваном. Вона жаліла матір, часи, віки, які їх розділяли, закони, за якими жили ті часи, вона жаліла своїх теперішніх батьків, яких мусила залишити, щоб не нашкодити, бо себе теперішньої вже боялася. Може, не так себе, як тих, хто має зараз до неї певний інтерес. Вона жаліла й себе, бо враз так сильно захотілося й далі залишатися сімнадцятирічною звичайною дівчиною, вже студенткою, майбутнім істориком, до того ж перспективною спортсменкою, яка подає величезні надії і навіть колись могла б стати олімпійською чемпіонкою. Вона жаліла Остапа, доброго, щирого, на якого так була схожа долею — він також втратив рано свій світ, батьків, виховувала та ростила його Птаха, і який собі на лихо зустрів її. Вона дивилася на Птаху і розуміла — кохати таких, як вони, — це і щастя, і велике горе. Мальва це прочитала в очах Птахи, коли та не захотіла брати в сарматський світ із собою Остапа. Одна її половина просто несамовито прагла стати такою досконалою, як вона, її теперішня Учителька, друга — навпаки, протестувала, воліючи не зважати ні на жодні закони чи приписи — воля у думках, почуваннях, бажаннях, мріях…

Дівчина обтерла долонею сльози, тоді заплющила очі, поцілувала землю і… Враз образи та голоси заполонили голову. Бачила і вмираючу маму під час пологів, і перелякану Птаху, яка не дала Мальві тоді померти, опікувалася нею всі ці роки і не дозволить їй впасти, бо пообіцяла… А такі зазвичай дотримують слова. Мальва чітко бачила страшну і красиву водночас Цар-Матір, свою бабусю, і те, як вона, не вагаючись, жорстоко вбила Жрицю, щоб Птаха допомогла народитися Мальві. А потім був страшний бій своїх проти своїх. Ні переможених, ні переможців: одні жінки-воїни на боці Вітри, інші — проти неї, на боці Великої Матері та прадавніх законів. Сарматки втратили багато поляниць, а Цар-Матір втратила владу. Заради великого блага, заради… Верху поховали тут, як велить закон Великої Матері — з честю та гідністю. Поховали не як звичайну жінку, що померла випадково під час пологів, а як ту, що загинула героїчно на ратному полі, в бою.

І розплата Вітри — велика, і смерть Верхи — безглузда, і обіцянка Птахи — щира… Виділа все це, Мати Земля Сарматська розповідала. Та у своїх мареннях Мальва побачила ще одну жінку, найголовнішу в тій колотнечі. Коли помирала мама, вона стояла в її голові, чекаючи, коли Птаха нарешті допоможе немовляті з’явитися на світ, щоб забрати душу Верхи собі… І забрала, а Птаха дозволила це зробити. Птаха — велична, світла, сильна безсмертна беззастережно підкорялася тій жінці. Чому? Мальві здалося, що якби та пані захотіла, то могла б врятувати і матір також чи принаймні дозволити Птасі спробувати. Але ж ні! Правила, про які торочить так часто Птаха, напевне, то вони. Як вона інколи її діставала з тими правилами — те можна робити, а те не слід. Так правильно, а так не дуже. Запитаєш чому? Передбачувана відповідь — «Закони неписані і писані для всіх безсмертних існують, і їх слід виконувати». Велика тлуста крапка, Мальво! А як ти гадала? Птаха часто видавалася надто передбачуваною, аж до оскоми, як ото інструкція до холодильника чи пралки. От і в той момент, коли на світ з’явилася маленька Мальва, Птаха чинила за інструкціями, тобто тими своїми неписаними законами.

Мальва лютувала, була зла на всіх — на безсмертних, смертних, дурнуватих сарматок. Встала з землі лишень тоді, коли приплив жалю та гніву минувся. Звісно, Птахи поруч не було. Пані Досконалість, чомусь те слово найбільше пасувало її Учительці, чемно відійшла вбік, делікатно залишивши Мальву наодинці з розпачем, з болем та смертю, яку не здолати.