Помилка - Талан Светлана - Страница 2

Учора дзвонив Микита. Вероніку накрила хвиля спогадів, і вона не заснула до ранку. Через них не могла думати про те, як їй бути далі. У голову нав’язливою спасівською мухою лізли спомини від того моменту, коли вона дізналася, що чекає дитину, до того фатального дня, коли назавжди зреклася сина. Усе в пам’яті змішалося в один заплутаний клубок спогадів, який називається життям…

Досі Вероніка вважала, що помилки роблять у молодості, щоб потім, уже в зрілому віці, не мають на них права. Усі люди помиляються, і не лише молоді – це Вероніка зрозуміла тільки зараз, коли проаналізувала все своє прожите життя. А ті, хто не помилялися, нічого не досягли, бо вони по життю пасивні й байдужі.

Вероніка напружила пам’ять. Згадала. «Фатальну помилку без фатального кроку не виправиш», – так сказав невідомий їй Веселін Георгієв. Вона наробила багато помилок. Але, помиляючись, люди набираються досвіду. А як же життя? Воно занадто коротке, щоб робити купу помилок, а потім їх виправляти, і все для того, щоб знову схибити. Щоб зрозуміти помилку, треба повернутися до її витоків, знайти істину, тому що наступна може стати фатальною. Не всі знаходять у собі мужність звинуватити себе в скоєному, щоб мати силу волі виправити помилку. Але й видатний полководець бачить свою провину тільки після того, як бій уже програно. Зараз Вероніка зізналася собі, що вона багато разів помилялася. І не вона одна… Але йдеться про життя її сина. І перш ніж прийняти рішення, їй треба добре все зважити. Саме зараз вона не мала права схибити ще раз…

Коли за вікном почало сіріти, а сутінки тихо розповзалися по кутах кімнати, Вероніка забулася в тривожному, неспокійному сні…

Вона прокинулася, коли грайливий яскравий сонячний промінчик на мить зупинився на обличчі, потрапив на заплющені повіки. Вероніка розплющила очі й примружилася, вдивляючись у настінний годинник. Була рівно восьма ранку. За звичкою Вероніка швидко схопилася з ліжка, поправила ковдру, яка збилася набік, накинула халатик і почалапала босоніж на кухню. Думки про важкий день лещатами стиснули голову, кольнули голкою в серце. Вона механічно натиснула кнопку електрочайника, важко сіла на стілець.

Вероніці потрібно було прийняти важливе рішення. Її, як вона вважала, минуле не дало їй спокій, воно нагадало про себе дзвінком від Микити. Колись вона дала собі слово ніколи не подати йому руку допомоги, хай би що трапилося. Зараз її син був у біді, і Вероніка не сумнівалася, що цього разу Микита говорив правду. Від її рішення залежить його, її сина, життя, життя того, хто зрадив її надії, хто плюнув у душу матері й розтоптав усі материнські почуття. Вероніка розуміла, що ніхто їй не допоможе прийняти правильне рішення, вона повинна сама все вирішити і не зробити ще одну помилку. Раптом їй блискавично прийшла в голову думка: «Щоб прийняти правильне рішення, треба бути там, де вперше помилилася». Можливо, усе почалося в 1990 році?..

Частина перша

Розділ 1

1990 рік

– Донечко, може, годі спати? – Вероніка крізь сон почула лагідний голос матері. – Уже сонце скоро сяде, а ти все не прокидаєшся.

– Матусю, але ж я вранці додому прийшла. – Дівчина відірвалася від приємних спогадів про випускний шкільний вечір, але не мала сил розплющити очі.

– Не можна спати на заході сонця, – сказала мати, кинувши на дочку погляд, сповнений любові й ніжності, – голова болітиме.

– Ой, мамо! – незлостиво дорікнула Вероніка. – Ти все зі своїми забобонами! Краще б привітала свою улюблену єдину доньку з успішним закінченням школи.

– А я й хотіла, але тебе не добудишся.

– Справді?! – Вероніка жваво підвелася, сіла на ліжку, обхопила коліна руками. – Я готова!

– Тримай. – Жінка простягнула на долоні сережки.

– Срібні?! Справжнє срібло?! – Вероніка підстрибнула на ліжку від радості. – Мамо, оце так! Яка краса!

Дівчина відкинула вбік ковдру, підбігла до дзеркала на шафі. Швидким умілим рухом вдягла сережки, покрутила головою в різні боки. На її свіжому обличчі заграла, засвітилася задоволена усмішка.

– Краса! Спасибі! – сказала вона, підбігла, чмокнула матір у щоку. – А де ти взяла гроші?

– Це сережки твоєї покійної бабусі.

– А… Чому ти їх не носила?

– Носила, поки тебе не було. – Жінка всміхнулася. – А як ти народилася, зняла й заховала, вирішила: як підростеш, тобі подарую. А потім загинув твій тато, важко одній мені було тебе підіймати, побоялася, що десь загублю сережки, а зараз…

– Що зараз? – Дівчина ще раз підбігла до дзеркала, заглянула в нього, крутнулася на п’ятах, і її золотисте пишне світле волосся сколихнулося хвилею й опустилося на худенькі, по-дитячому гострі плечі.

– А тепер ти поїдеш вчитися в місто…

– Щоб стати лікарем! – додала Вероніка.

– Не змогла я тобі купити золоті сережки, ти вже пробач мені, доню. – В очах жінки заблищали сльози, і вона винувато посміхнулася.

– Ну що ти, мамо! – Дівчина обняла матір за плечі, притулилася щокою до її обличчя. – Ти в мене найкраща! Найлюбіша! І ці сережки теж найгарніші! Можна я їх Кірі покажу?

– Іди вже, балакухо! Може, твоя подружка ще спить?

– Розбуджу!

Не встигла Ксенія Петрівна оком змигнути, як дочки і слід прохолов. Жінка зітхнула. Як же швидко й невблаганно спливає час! Здавалося, тільки вчора вони з чоловіком милувалися маленьким золотоволосим янголятком у дитячому ліжечку – а вже донька закінчила десять класів. Ксенія Петрівна звела погляд на стіну, де в рамці під склом висів збільшений чорно-білий портрет чоловіка.

Як же вона любила свого Льову! Здавалося, щасливішого за неї не було нікого на світі! Ксенія Петрівна досі не могла зрозуміти, чому молодий агроном Льова не помітив жодну гарну дівчину в їхньому селі, а почав упадати за нею, аж ніяк не красунею, до того ж із бідної сім’ї. Вона закохалася в молодого фахівця відразу, як тільки побачила його на колгоспному дворі, але гордість не дозволила їй виказати це. Лев півроку бродив привидом під вікнами Ксенії, поки та не вийшла до нього на перше побачення. Вони одружилися, зігравши весілля коштом колгоспу, а за рік народилася Вероніка.

Ксенія Петрівна, не відриваючи погляду від портрета на стіні, поринула в спогади. Вони були шалено щасливі, так, що Ксенія іноді боялася дихати, щоб не злякати своє щастя – видно, відчувала душа, що воно буде недовгим. Тоді здавалося, що їхньої радості й любові вистачить не те що до кінця життя, а й ще на одне життя. Але біда входить у дім, не питаючи.

Три роки було Вероніці, коли Лев загинув. Така дурна, така безглузда смерть. У той день була сильна ожеледиця. Лев гальмонув молоковоз, який виїжджав із колгоспного двору, щоб доїхати до міста. Він побіг назустріч автомобілю, що гальмував, але через крижану кірку на дорозі ніяк не міг зупинитися. Лев добіг до машини, але раптом послизнувся і впав прямо під колеса. Він помер у лікарні, не приходячи до тями, і Ксенія не змогла з ним попрощатися…

Жінка важко зітхнула, витерла долонею сльозу, яка тоненьким струмком потекла по щоці. Як же Вероніка схожа на свого батька! Така сама висока, струнка, худенька, волосся світле, очі такі ж сині, саме сині, а не блакитні, навіть на підборідді маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пішла в батька. Здавалося б, уперта, наполеглива, бідова, за словом у кишеню не полізе, а насправді дуже вразлива, ніжна й ласкава. Хороша виросла дівчинка. А як могло бути інакше? Адже Ксенія Петрівна вклала в неї всю ту нерозтрачену любов, яка жила в ній і після загибелі чоловіка. Тепер дочка збирається їхати в місто за чотириста кілометрів від дому вступати до медичного інституту. І радісно на душі, що донька не залишиться в колгоспі, що гарну професію вибрала, і сумно, що так далеко їде. Вона ж така ще дитина… Як вона там сама буде жити, якщо за своє життя зо три рази була в місті, і то в райцентрі? А як вона, Ксенія, житиме сама, без доньки?..