Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 164

В ряді випадків за основний принцип сучасного господарства вважають – як це робить, зокрема, у своїх часом дуже вдалих і переконливих дослідженнях Зомбарт –“економічний раціоналізм”. Це безумовно справедливо, якщо під економічним раціоналізмом розуміти таке підвищення продуктивності праці, якого досягають шляхом науковообґрунтованого поділу виробничого процесу, що дозволяє долати “органічні” межі росту продуктивності праці, зумовлені природою і людськими можливостями. Таким процесом раціоналізації в галузі техніки та економіки зумовлена, безперечно, значна частина життєвих ідеалів сучасного буржуазного суспільства: праця, спрямована на раціональну організацію розподілу матеріальних благ, завжди, без сумніву, була одною з головнях цілей діяльності представників “капіталістичного духу”. Досить хоча б познайомитись із тим, як Франклін описує свої зусилля, спрямовані на покращення комунального господарства Філадельфії, щоб зрозуміти цю очевидну істину. Радість і гордість від усвідомлення того, що багато людей завдяки тобі “отримали роботу”, що ти сприяєш економічному “розквітові” рідного міста у тому, орієнтованому на зростання числа народонаселення і торгівлі значенні, яке капіталізм пов’язує з поняттям розквіту, –все це, безперечно, належить до ознак тієї специфічної і, безперечно, “ідеалістичної” радості життя, яка притаманна представникам сучасного підприємництва. Поряд із цим безумовно фундаментальною рисою капіталістичного приватного господарства є те, що воно раціоналізоване на основі строгого розрахунку,планомірно і тверезо спрямоване на досягнення економічного успіху –на противагу господарству селянина, який живе сьогоднішнім днем, або привілеям і рутині старих цехових майстрів чи “авантюристичному капіталізмові”, котрий орієнтований на політичний успіх та ірраціональну

Може скластись враження, що розвиток “капіталістичного духу” найлегше всього зрозуміти, глянувши на нього як на частковий випадок загального розвитку раціоналізму, –що змусило б нас зосередити увагу насамперед на його принциповому підході до останніх питань людського буття. При цьому історичне значення протестантизму звелося б лише до того, що останній зіграв певну роль як “предтеча” чисто раціоналістичного світогляду. Однак уже перші серйозні спроби такого роду засвідчують, що така спрощена постановка проблеми неможлива хоча б тому, що загальна історія раціоналізму ніякоюмірою не є сукупністю процесів прогресивного розвитку в окремих сферах життя, які розгортаються паралельноодин одному. Раціоналізація приватного права, наприклад, коли розуміти під цим впорядкування і систематизацію змісту права за допомогою юридичних категорій, досягла своєї вищої форми у римському праві доби пізньої античності і водночас здобула найменший розвиток в окремих з економічного погляду найбільш раціоналізованих країнах, зокрема в Англії, де рецепція римського права свого часу зазнала краху внаслідок протидії сильної корпорації юристів, тоді як у католицьких країнах Південної Європи продовжував мати місце його досить значний вплив. У XVIII ст. чисто посейбічна раціоналістична філософія знайшла свій притулок якраз не лише (і навіть не переважно) у найбільш розвинених капіталістичних країнах. Ще й сьогодні вольтер’янство лишається спільним надбанням вищих та –що з практичного боку більш важливо –середніх верств якраз у романських католицьких країнах. Якщо ж під “практичним раціоналізмом” розуміти той різновид життєвої поведінки, при якому світ оцінюється насамперед з точки зору посейбічних інтересів окремої особистості,то таке відношення було і залишається типовим для народів „liberum arbitrium“;.. воно увійшло у плоть і кров італійців та французів, і ми могли вже переконатися, що це зовсім не той грунт, на якому могло прорости те відношення людини до свого “покликання” як життєвої мети, яке необхідне для розвитку капіталізму. Життя можна “раціоналізувати” з досить різних точок зору і в найрізноманітніших напрямках (цю просту істину, про яку часто забувають, слід було б поставити на чільне місце у будь-якому дослідженні проблеми “раціоналізму”). “Раціоналізм” –це історичне поняття, яке криє в собі безодню суперечностей, і нам належить насамперед вияснити, від якого духу веде свій родовід та конкретна форма “раціонального” мислення і раціонального” життя, на ґрунті якої виросла ідея “покликання”, і та –як ми бачимо, цілком ірраціональна з погляду чисто евдемоністичних інтересів окремої особи –здатність до кінця віддавати себе роботів рамках свого фаху, котра завжди була і продовжує залишатися одною з найхарактерніших ознак нашої капіталістичної культури. Насцікавить тут насамперед походження тих ірраціональнихелементів, які складають основу такого, а також будь-якого іншого поняття “покликання”.

Макс Вебер. І. Постановка проблеми. 1. Віросповідання і соціальне розшарування. 2. “Дух” капіталізму. // Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Видавництво “ОСНОВИ”. – 1994. С. 38 – 69.

Фукуяма, Френсіс

(нар. 1952 р.)

Відомий американський соціолог, футуролог, філософ. Широка популярність до ФренсісаФукуями прийшла в 1989 році, після опублікування статті “Кінець історії?”. У соціально-філософському плані особливої уваги заслуговують його ідеї стосовно ідеологічної еволюції людства, форм правління суспільства та економічного прогресу.

ДОВІРА: СОЦІАЛЬНІ ДОБРОДІЇ І ШЛЯХ ДО РОЗКВІТУ.

Передмова до другого видання

…В кожній з колишніх соціалістичних республік цей перехідний етап тривав різний час і привів до різних результатів. Одні країни, такі як Угорщина та Чехія, перейшли до ліберальної демократії відносно швидко і вже стали членами Європейського Союзу. Інші – на зразок Туркменістану та Узбекистану - перетворилися на авторитарні держави. Хоча траєкторія руху України до ліберальної демократії й була ближча до країн Східної Європи, ніж до Середньої Азії, її успіхи на політичному та економічному фронтах виявилися куди більш незначними.

Той факт, що різні країни приходять до таких різних результатів, я пояснюю особливостями культури, соціальних засад і традицій… Будь-яке суспільство спирається на формальні закони та інститути, які кодифіковані в законодавчих актах. Але найбільш проникливі спостерігачі розвитку сучасної демократії вказують на те, що формальні інститути рідко самі по собі є гарантією політичної стабільності, економічного зростання і соціальної справедливості в суспільстві. Вони повинні бути підкріплені відповідними неформальними нормами й традиціями.

Токвіль, зокрема, стверджував, що однією з характерних особливостей американців є їх схильність створювати добровільні організації та інші структури громадянського суспільства, й саме вони є могутнім опертям для американської демократії. Він вказував на те, що довіра і соціальне партнерство міцні саме в США – факт, який разюче відрізняв Новий Світ від його рідної Франції, де, як він говорив, неможливо знайти десять французів, які б могли займатися спільною справою.

Проникливі спостереження Токвіля з того часу були не раз підтверджені незліченними емпіричними дослідженнями, в яких американське суспільство порівнювалося з іншими. Майже всі дослідники відзначали, що рівень соціальної довіри в США набагато вищий, ніж в інших країнах, як і схильність вступати в різні організації та групи – від спортивних клубів і релігійних громад до політичних партій та трудових спілок.

Сучасні соціологи назвали «мистецтво співтовариства» Токвіля «соціальним капіталом». Якщо вважати здатність спільно працювати на загальний результат формою капіталу, неможливо не визнати довіруцінним економічним активом, тобто потенційним джерелом добробуту і стабільності влади.

Окремі індивіди, які працюють самі по собі, слабкі. Їх могутність примножується, тільки якщо вони здатні об’єднатися у великі групи. Соціальний капітал – загальновизнані традиції та норми, які сприяють кооперації, – критично важливий, тому що він різко знижує «транзакційні витрати», які підвищують ціну формальної співпраці.