Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 184

Слово “представляти“ за своїм походженням означає “ставити щось перед очима“. Представлення може бути простим показом чогось, даного природою, перед глядачами. Павич та індик лише красуються перед самицями своїм розкішним оперенням, але вже в цьому показі є ще одна істотна риса: демонстрація чогось незвичайного з метою викликати захват. Якщо ж птах не тільки демонструє, а при цьому ще й робить танцювальні па, то тут ми маємо дійство, вихід за рамки звичайної дійсності у сферу вищого порядку. Ми не знаємо, що почуває при цьому птах-виконавець. Проте знаємо, що в житті дитини такі дійства бувають насичені образністю. Дитина творить образ чогось відмінного, чогось гарнішого чи вищого, ба й небезпечнішого за Гі звичайне життя. Дитя уявляє себе принцом, або татом, або лихою відьмою, або тигром. Воно так захоплюється, що буквально “виходить за межі себе“, “заноситься“ так далеко, аж майже вірить, ніби й справді є тим чи тим, хоч і не втрачає повністю усвідомлення “повсякденної дійсності“. Дитяче дійство – це не стільки удавана дійсність, скільки здійснення чогось в образах: “пере-образування“, образне перетворення реальності.

Переходячи тепер від дитячих ігор до священних дійств архаїчної культури, ми переконуємось, що там “грає“ більше духовного елементу, хоча визначати його надзвичайно важко. Священне дійство – це щось більше, ніж просто позірна актуалізація, удавана дійсність; це також більше, ніж символічне втілення; воно – містичне перетворення. У ньому щось невидиме й нечинне прибирає прекрасну, чинну, священну форму. Учасники ритуалу переконані, що їхнє дійство актуалізує, здійснює певне божественне благо, приносить такий порядок речей, який вищий за той, що серед нього вони звичайно живуть. Все одно ця “актуалізація через представлення“ і далі у всіх відношеннях зберігає формальні ознаки гри. Вона розігрується чи то виконується серед буквально “обгородженого“ ігрового простору; до того ж розігрується як свято, тобто вільно й радісно. Заради неї зумисне відгороджують сакральне місце, замкнутий у собі тимчасово дійсний світ. Але навіть коли гра закінчується, дія Гі не припиняється: вона й далі випромінює на звичайний зовнішній світ своє сяйво, свій благотворний вплив, посилаючи безпеку, лад і достатки всій спільноті, аж поки настане знову цей священний час гри.

ГРА Й ЗМАГАННЯ ЯК ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ

...Культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку. Навіть ті види діяльності, що безпосередньо спрямовані на задоволення життєвих потреб – полювання, наприклад – в архаїчному суспільстві тяжіють до ігрової форми. Саме через гру людська спільнота підіймається до над біологічних форм життя, підвищуючи цим свою цінність. Через гру суспільство виражає своє розуміння життя і світу. Ці слова не означають, ніби гра переростає в культуру – ні, радше культурі в її початкових фазах притаманний ігровий характер, вона розвивається у формах і атмосфері. У цій двоєдиності гри й культури саме гра є первинна.

...У поступальному рухові культурі, прогресивному чи регресивному, гіпотетичне вихідне співвідношення гри й не-гри не залишається статично-незмінним. Як правило, ігровий елемент помалу відступає на задній план, поглинений переважно сферою сакрального. Решта його кристалізується як різні вияви знання: фольклор, поезія, філософія, розмаїті форми правового та суспільного життя. На такому етапі первинний ігровий елемент майже цілковито губиться, розчиняючись у явищах культури. Але в будь-який момент, навіть у високорозвиненій культурі, ігровий “інстинкт“ може знов утвердитися, виявитись на повну силу, втягуючи як окрему особу, так і людські маси в п’янливий вихор велетенської гри.

...Особливо яскраво взаємозв’язок культури й гри виказують вищі форми суспільного грання, яке полягає у впорядкованій діяльності грзши а чи двох супротивних груп. Сольна гра може бути культу-ротворчою лише в обмеженій мірі. Всі основні чинники гри, чи індивідуальної, чи то колективної, наявні уже в тваринному житті. Це – дотепність, змагання, вистави, демонстрації, виклики, гордовитість, виступання й похваляння, прикидання і зобов’язливі правила.

...”Колективне грання“ має переважно антитетичний характер. Як правило, воно розігрується між двома партіями чи командами. Танець, урочистий похід, вистава можуть, одначе, бути геть-чисто позбавлені антитетичності. До того ж “антитетичне“ зовсім не обов’язково повинне означати “змагальне“ чи “агоністичне“. Пісня в гомофонічному стилі, хор, менует, голоси в музичному ансамблі, гра в мотузочок на пальцях (така цікава для етнологів тим, що з неї розвинулись хитромудрі магічні системи у деяких примітивних народів) – усе це приклади антитетичної гри, що аж ніяк не мусить бути агоністичною, хоча в ній може й діяти момент змагальності. Вельми нерідкісні випадки, коли котрась діяльність, самодостатня за своїм характером (наприклад, виконання театральної чи музичної п’єси), може своєю чергою ввійти до категорії агоністичного, ставши предметом змагання за призи, які присуджуються чи за аранжування, чи за виконання, як то було із грецькою драмою.

Серед загальних ознак гри ми зазначили напругу й непередбачуваність. Тут завжди стоїть питання: чи поталанить, чи вдасться виграти? Ця умова зберігається навіть тоді, коли ми граємо в пасьянс, розгадуємо крутиголовки, акровірші, кросворди, дьяболо тощо. А в іграх, де змагаються між собою групи, напруга й непередбачуваність результату зростають незмірно – тут антитетичний елемент стає по-справжньому агоністичним. Прагнення виграти буває таке пристрасне, аж часом загрожує звести нанівець саму легкість, без якої і гра не гра. Одначе тут виявляється ще одна важлива відмінність. У чистій грі на талан напруга, яку відчуває гравець, лише незначною мірою передається глядачеві. Азартні ігри самі собою є вельми цікаві об'єкти для культурологічного дослідження, одначе з погляду культуротворчості мусимо визнати їх непродуктивними. Вони – безплідні, не дають поживи ні для життя, ні для духу. Картина міняється, як тільки гра починає вимагати старання, знань, умінь, сміливості й сили. Що “трудніша“ гра, то більше напруження охоплює глядачів. Шахова партія може захопити уболівальників, дарма що гра в шахи лишається безплідною для культури та ще й позбавлена видимої краси. Але як тільки гра набуває краси, що нею можна милуватися, враз стає очевидною цінність цієї гри для культури. Одначе така естетична цінність не є абсолютно необхідною для становлення культури. З таким самим успіхом гру можуть підносити до рангу культури й фізичні, інтелектуальні, моральні та духовні цінності. Що більш здатна гра підвищувати тонус, інтенсивність життя окремого індивіда чи цілої групи, то легше стає вона частиною самої культури. Священний ритуал і святкове змагання – ось дві форми, котрі всякчас і повсюди поновлюються і всередині котрих культура виростає як гра і в грі.

...В усякому змаганні важить не тільки “заради чого”, а й “у чому” та “з чим”. Люди змагаються одне з одним, прагнучи бути першими у силі або в спритності, в знанні або в багатстві, у розкоші, щедрості, в благородному походженні або в кількості дітей. І змагаються вони з допомогою власної фізичної сили або з допомогою зброї, з допомогою свого розуму або кулаків, а ще ж вони обрушують одне на одного всілякі незвичайні демонстрації, пишні словеса, самовиховання, лайку або, нарешті, пускають в дію хитрість та ошуканство. Згідно з нашими поглядами, малювання як засіб виграти гру позбавляє цю діяльність її ігрового характеру й псує її взагалі; адже для нас сутність гри в тому й полягає, щоб гравці дотримувались правил – щоб гра була чесною. А проте архаїчна культура відмовляє в слушності цьому нашому моральному судженню про обман у змаганні, в чому їй вторує і дух народної мудрості. В казці про зайця та їжака вся честь і хвала дістається неправдивому гравцеві, що виграє з допомогою ошуканства. Багато міфологічних героїв перемагають шахрайськими витівками або із сторонньою допомогою.