Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 7

– Давай спробуємо їхати. Може, це його заколише, і він засне?

– Май на увазі, якщо він не перестане кричати через п’ять хвилин – я зупиняюсь, і роби з ним, що хочеш. Мої нерви більше не витримають. Треба ж, такий малий, а як репетує! Вмерти можна! – сказав Попандос, сідаючи за кермо.

Вони від’їхали від узбіччя, і БМВ хутко став набирати швидкість. Повз них пролетів на шаленій швидкості чорний «хаммер» і, нахабно їх «підрізавши», зник у тумані.

– Вух! – сказав, видихнувши, Попандос. – Я трохи в штани не наклав з переляку! Ти бачив цього нахабу? Бачив? Він ледь не зачепив нашу «беху». Ще три сантиметри – і він шмякнув би нас у бочину! Ну сука! Я тобі покажу, як «підрізати»!

Обурений до краю нахабством водія «хаммера», роздратований криками невгамовного немовляти, Попандос натиснув на педаль газу. Деякий час попереду він не бачив нічого, крім густої білої габи, але незабаром прямісінько перед ними з’явився задок «хаммера».

– Може, не треба? – запитав Парамон, усім тілом втиснувшись у сидіння.

– Треба, браток, треба! – сказав Попандос і, набравши швидкість, почав обганяти чорний автомобіль. Він не бачив за тонованим склом водія, але встиг подивитися на «хаммер» і різко обігнав його.

– Ага! Наклав у штани?! Відразу згадав про гальма! – прокричав Попандос.

«Хаммер» протяжно просигналив і, знову їх «підрізавши», зник у тумані.

– Ну, і нахабна пика! – сказав почервонілий від хвилювання Попандос. – Він думає, що його тачка крутіша і йому все дозволено? У нас «беха» теж ніштяк!

– Не у нас, а в господаря, – зробив уточнення Парамон.

– Яка на хрін різниця, – гиркнув розсерджений Попандос. – У нас? У нього? Так угамується він коли-небудь чи ні?

– А ти, значить, пожер, а тепер підсунув? – поморщив носа Парамон і прочинив вікно. – Воняє як!

– По-перше, закрий вікно, пацана застудиш. По-друге, якщо сам зіпсував повітря, то хоч чесно признайся, – зауважив Попандос. – Я вже давно почув, що смердить, як у параші, і мовчав. Я, бач, Пашо, веду себе, як вихована людина.

– Я не смердів! – обурився Парамон і затиснув ніздрі пальцями.

– Чуєш, а може, це він? – Попандос кивнув у бік немовляти і став пригальмовувати.

Чоловіки вийшли з салону, і Попандос нахилився над кошиком з малюком і понюхав.

– Я ж казав! – радісно вигукнув він. – А ти хотів все звалити на мене.

– І що тепер будемо робити?

– Що? Що? Підгузки треба міняти, – пробурчав Попандос і зняв голубенькі штанці з дитини. – Якби ще хто розповів, як це робиться.

– Там на них повинні бути липучки, – зауважив Паша, – я рекламу по телеку бачив.

– Бачив, бачив. Усе ти бачив, а де вони, не знаєш, – невдоволено бурчав Попандос, відшукуючи липучки. Знайшовши їх, він розгорнув памперс.

– Нічого собі! – присвиснув Парамон. – Я й не думав, що такий малий може стільки накласти!

– А ти думав, він як горобець?

– Ну, не горобець, але щоб стільки!

– Що ти хочеш? Це ж мужик майбутній, – сказав Попандос і витяг брудний підгузок. – І де тепер його купати?

– Навіщо купати? Нехай його вдома купають, а у нас є туалетний папір.

– А це що за «Серветки з алое»? – Попандос дістав упаковку серветок із зображенням дитини. – Може, ними витерти? Тут і «бебі» написано, значить, для дітей.

– А якщо вони зі спиртом? Ще зробимо опік.

– Але написано для тупих – «бебі».

– Ну то й що? Мало що ними треба ще витирати? Може, рот, а може, соски треба дезінфікувати?

– Вони з алое. А воно гірке, до чортиків. Як же тоді йому соски натирати?

– Кажу тобі, візьми туалетний папір – перевірений продукт.

– Давай. Сам ти продукт! – посміхнувся Попандос.

Чоловіки витерли немовля і, діставши з кошика новий підгузок, довго мучилися, міркуючи, як правильно його одягти. Малюк, відчувши тепло людського тіла і сухість штанів, заспокоївся і, стомившись від крику, заснув прямо на задньому сидінні.

– Ну, і що тепер будемо робити? – Запитав весь розчервонілий і спітнілий Попандос. – Треба в кошик покласти і застебнути ременем. Якщо я це зроблю, він знову прокинеться й буде кричати.

– Нехай поки на сидінні поспить, не звалиться, – сказав Парамон. – Поїхали вже, а то скоро ця курка прокинеться і почне кожні п’ять хвилин надзвонювати.

– Коли вона раніше десятої години прокидалася? Ти бачив хоча б раз? – спитав Попандос, сідаючи за кермо.

Мотор загуркотів, і авто зрушило з місця.

– А раптом сьогодні у неї проклюнуться материнські почуття на початку п’ятої ранку? – з іронією відповів Парамон.

– Тоді відключи мобілки, і абонент буде недоступний.

– Слушна думка!

– Дивись, «хаммер» на заправці стоїть.

– От нахабна скотина! – сказав Парамон і, відчинивши вікно, висунув руку і показав непристойний жест середнім пальцем. – Хай тепер спробує «підрізати»!

– А ми дамо газку і вперед! – докинув задоволений помстою Попандос і натиснув на педаль газу.

Розділ 5

Ранок і непроглядний туман жахливо дратували Антона. І взагалі, він був на межі нервового зриву. А як може ще почувати себе людина, яка знає, що їй залишається жити зовсім небагато? Може, інші поводяться інакше, але Антон про це не замислювався. Він був злий на себе та на весь світ, який, як він вважав, не сприйняв його. Світ просто відторгав його, виштовхував із життя, хоча Антону було всього двадцять два роки. Незважаючи на юний вік, молодик, який так нервово вів чорний «хаммер», мав те, про що тільки могли мріяти його однолітки. Батько Антона, Георгій Арсентійович, володів мережею автозаправок і балував сина з дитячих років. Хлопець мав усе, що хотів і чого не хотів. Гроші його розбестили. Вони, як відомо, наділені владою, якоюсь всемогутністю, можуть підняти людину вище на голову, на дві від інших, але й мають інший, негативний бік. Вони можуть згубити.

Саме це і сталося з Антоном. Він одержував багато грошей, купався в достатку, жив у респектабельній квартирі поліпшеного планування, мав новий «хаммер», купу подружок і друзів.

«Липових друзів, – з гіркотою подумав Антон. – Друзі любили не мене самого, а гроші, якими я щедро ділився з ними».

Антон на мить замислився про те, чи знав його батько, що він присів на наркотики. Було незрозуміло: чи то він нічого не знав, чи то здогадувався, але не давав взнаки, чи то знав, але вірив у те, що наркотики в житті Антона – пустощі: пограєься, як у дитинстві з новою машинкою, а через деякий час забуде про нещодавно улюблену іграшку. Батько забив на сполох, коли несподівано зайшов до Антона і застав його в самих трусах, коли той щойно вийшов з душу. Тоді батько вперше побачив страшні незагоєні рани на ногах сина.

– Так, це саме те, що ти думаєш, – пояснив йому Антон відразу, щоб уникнути зайвих питань.

– Тобі треба лікуватися. Терміново, – сказав батько.

Тоді батько дав йому гроші, які Антон знову ж витратив на наркоту. Довідавшись про це, батько силоміць відвіз Антона на лікування і там за все сплатив сам.

Антон змирився і почав лікування. Але через кілька днів дізнався, що у нього СНІД. Ці слова прозвучали, як удар грому серед ясного дня. Він заметушився, піддався паніці та зателефонував батькові.

– Арсентійовичу, – так, жартуючи, звертався до нього Антон, – все в цьому житті можна виправити.

– СНІД невиліковний, – сказав підупалим голосом батько.

– З таким діагнозом люди живуть довго, якщо лікуються, – сказав Антон, сам у це не вірячи.

Антон брехав. Але брехня для нього не була обтяжлива. Останнім часом він жив у брехні, і вона стала невід’ємною частиною його пустого життя. Георгій Арсентійович досі вважав, що син навчається в інституті, хоча там Антон не з’являвся вже кілька місяців. На цей раз батько знову повірив синові й залишив йому велику суму грошей на ліки. Антон подякував, сказав батькові, що все буде о’кей, і акуратно склав гроші в барсетку. А ввечері того-таки дня він прийняв для себе остаточне рішення.