Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 14

– Дякую вам, – кажу я, а мати витирає мої заплакані очі. – Я обіцяю, що прийде час, коли ви з гордістю зможете сказати односельцям, нашим сусідам, родичам та знайомим: «Наша старша донька працює вчителькою!»

– Дай-то, Боже! – каже мати і кладе хрест на груди.

…травня 1955 р

Зізнаюсь чесно: мені було трішки заздрісно, що я не отримую стипендію, а Валя, яка не так серйозно ставилася до навчання, її отримує. Але це не чорна, а біла заздрість. Ночами уявляю ті сто вісімдесят карбованців стипендії, які мала б отримати, і душу давить камінь образи на саму себе. Але вже нічого не можна змінити. Я з нетерпінням і деяким острахом чекаю наступної сесії. Тепер я вже не маю ніякого права схибити. А зараз їжджу кожної неділі до села. Батьки кладуть мені до валізи буханець домашнього хліба, шматочок сала, два літри молока, картоплю та цибулю. Я привожу трішки гречки для супу, а Валя – макарони. Разом з Валею варимо суп, засмажуємо його салом, а потім їмо тричі на день. У складчину набагато легше харчуватися. Наша господарка працює завгоспом у дитбудинку для сиріт. Вона готує собі страви на тій плиті, що і ми. З її каструлі смачно пахне, але я ніколи не дозволяю собі заглянути під кришку. Сьогодні Валя запитала мене:

– Як ти гадаєш, що у неї в каструлі?

– Не знаю, – відповіла я.

– То давай подивимося, – запропонувала подруга.

– Не можна!

– Чому?! Ми ж не будемо красти, а лише подивимося, що так смачно пахне.

– Що лежить там, – я вказала пальцем на каструлю, з якої йшов такий привабливий запах, – не наша справа. А підглядати чи то в спальню чужої людини, чи в її особистий щоденник, чи в каструлю – однаково нечемно і негарно. Хочеш, сама заглядай, а я – зась!

– Дуже потрібно! – відказала Валя й пішла до кімнати.

А вже за кілька хвилин Валя сказала:

– Я не знаю, що на мене найшло.

– Ти про що?

– Та про ті кляті каструлі господарки! Не можна так! Я ж дітей буду навчати чесно жити, а сама… Я – свиня! Чи мені не все одно, що там вариться?!

– А все одно воно дуже смачно пахне! – сказала я й облизнулася. Валя залилася сміхом, а за нею і я.

– Чи не з мене ви так смієтеся? – Лідія Максимівна заглянула до нашої кімнати. – Залилися, як циган сироваткою.

– Ні! Ні! – в один голос закричали ми з Валею.

– То ми вже їсти похотіли, – крізь сміх сказала Валя. – Так супу хочемо, а він ще вариться, то ми вдвох смішинку проковтнули…

Петрусь завжди поруч з нами. Він мій найліпший друг. З ним можна поділитися сокровенним, він завжди підтримає морально. Після першого поцілунку я деякий час намагалася його уникати. Зустрічалися на перервах між парами – ховала від нього погляд, червоніла і ладна була провалитися крізь землю. Потім трохи заспокоїлася. Врешті-решт, нічого кримінального не сталося.

На Восьме березня у нас було урочисте засідання. Після нього оголосили танці. Звичайно ж, Петрусь приплівся і запросив мене на вальс. Відмовляти не хотілося, бо танцювати – аж п’яти горять. Щоки у мене палають, а я кружляю у танку і не відчуваю землі під ногами. Ще б пак! Хлопців в інституті навчається набагато менше, аніж дівчат. Кожна із студенток мріє про танок із хлопцем, але юнаки всі зайняті, тож дівчата танцюють парами одна з одною. А я кружляю у танку з хлопцем! Петрусь високий, стрункий, гарний. За ним багато дівчат упадає, а він приклеївся до мене, як банний листок до заднього місця. І що він у мені знайшов? Сама дивуюся. Іноді я думаю над тим, чи потрібен він мені? Ми росли разом, добре знаємо один одного. Але все частіше і частіше ловлю себе на думці, що ставлюся до нього як до гарного та надійного друга. А він… Він все намагається мене поцілувати. Якщо чесно зізнатися, то мені було цікаво відчути, який то поцілунок у губи. Одного разу, коли він проводжав мене додому після занять у бібліотеці, я йому дозволила себе поцілувати зовсім по-справжньому. Виявилося, що у нього теплі та м’які губи. А ще вони гарячі. Від його поцілунку розійшлося тепло по всьому тілу, хоча надворі був мороз. Я злякалася нового почуття і знову втекла додому. Ну чи не дурна я?

…вересня 1955 р

Я вже на другому курсі! Так непомітно пролетів перший рік навчання! Я ще на один крок стала ближче до заповітної мрії. Влітку ходила в гості до Надії Іванівни. Вчителька була мені дуже рада. Вона все така ж струнка, красива, гарна, привітна. Я з не меншим, аніж у дитинстві, захопленням дивилася на її товсту косу, яка обвивала голову вінком. Напевне, так само гордо носять корони на голові, як вона косу. Без неї я не могла уявити свою колишню вчительку. Мені здавалося, що вона і спить з акуратно заплетеною косою.

– Ну що, Марічко, – питає вона, посміхаючись, – не перехотілося бути вчителькою?

– Ну що ви?! Навіть ще більше хочеться!

– Пошлють працювати кудись у забуте Богом і людьми село. Що тоді заспіваєш?

– Хтось із нас повинен і там працювати. Діти всюди однакові: що в селі, що в місті.

– Можливо, буде нелегко.

– Я готова до будь-яких труднощів! – бадьоро кажу їй.

– Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжує моє волосся. А мені так приємно, ніби знову опинилася в далекому дитинстві.

Надія Іванівна приносить мені кухлик молока.

– Пий, дитинко, – каже, як колись.

– Дякую, – відповідаю я, хоча вже не відчуваю себе дитиною.

Я п’ю молоко і ніяк не наважусь сказати, що мрію мати таку косу, як у неї.

– Марічко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Будеш відпускати косу?

– Як у вас! – випалюю на одному подиху і чомусь червонію.

… Ми з Валею живемо, як і на першому курсі, у Лідії Максимівни. До речі, вона так зраділа, коли перед навчанням ми завітали до неї.

– Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а відвикаю тяжко.

Ледь вийшла господиня за двері, Валя одразу ж привіталася з блощицями:

– Ну що, мої дорогенькі, наскучило стару кров пити? Ми вже привезли вам молодої, новенької та свіженької. Тож гайда всі на нас!

Я розсміялася, а Лідія Максимівна заглянула до кімнати та сказала:

– Як все-таки приємно чути ваш сміх! А то, коли я вдома сама, від тиші аж у вухах дзвенить!

…жовтня 1955 р

– Ну ходімо погуляємо в парк! – вмовляла мене Валя. – Торік казала, що не заробила стипендію, то не маєш права на відпочинок. Зараз вже все добре, а ти носа з книжок не виймаєш!

– І що ми там будемо робити?

– Знаєш, скільки там по суботах люду?! Грає духовий оркестр, по алеях гуляють дівчата, хлопці, жіночки з маленькими дітками. Там все місто!

– Таки й усе!

– Не віриш мені? Там навіть дідусі та бабусі походжають! А скільки хлопців, якби ти бачила!

– То підемо на хлопців витріщатися?

– А чому б і ні?! – мовила Валя, крутячись перед дзеркалом. – Чим ми гірші від інших дівчат? Доки будемо сидіти вдома, усіх парубків порозбирають!

– На нас вистачить.

– Чи ти, бува, не закохалася у нашого Петруся? – Валя мружить очі.

– Тю на нього! – кажу я.

– А чому ж ви тоді цілуєтесь?

– Бо приємно, – зізнаюсь я.

– А якщо чесно, то кохаєш його чи ні?

– Я і сама не знаю, – зітхаю я. – Не можу в собі розібратися. Здається, що він мені потрібний. Коли немає поруч, то його не вистачає. А з’являється, то можу без нього обійтися. Я не знаю, що таке кохання, але мені здається, що це такий стан душі, коли не можеш без коханої людини прожити ні дня. Та що там день? Про коханого повинні бути всі думки – кожної години, хвилини, секунди! А я про Петруся згадую, коли мені щось потрібно.

– Особливо, коли на танці біжиш!

– Ти вгадала. Ні, кохання не таке. Яке воно – я ще не відчула, але є передчуття, що воно вже близько, десь поруч. Воно чекає на мене, щоб застати зненацька.

– То закривай книжку та швидше вдягайся, бо всіх кавалерів дівчата розхватають.