Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 21

Дмитро провів мене до самого паркану.

– Ну все! – сказала я. – Дякую за приємний вечір. До побачення!

– Можливо, ще трішки погуляємо? – запитав він, взявши мене за руку.

– Ні, вже пізно і я стомилася.

– Тоді сходимо завтра в кіно?

Я завагалася. Мені потрібно було одразу сказати, що чекаю з армії свого хлопця. Але не зараз же мені це розповідати, коли ніс відмерзає? До того ж, мене ніхто ніколи не запрошував в кіно.

– Добре, – відповіла я.

– Тоді до завтра?

– До завтра.

…січня 1957 р

Вже вкотре я переглянула фільм «Карнавальна ніч». Знаю в ньому кожне слово, але вперше дивилася на екран з хлопцем, який мене запросив та купив мені квиток. З нами не було моїх подруг, тож ми були вдвох. Дмитро запропонував поїхати в центр міста, де нещодавно збудували новий кінотеатр, але я відмовилася. Якось ми з Валею зайшли туди, але дізналися, що там квиток коштує п’ятдесят копійок, і передумали. Я знала, що Дмитро такий же студент, як і ми, тому не хотіла, щоб він тринькав свої гроші. Ми пішли до найближчого кінотеатру, куди ходили з дівчатами, бо там квиток коштував від десяти до двадцяти копійок. Щоправда, приміщення кінотеатру було невеличким і не дуже охайним. У залі деякі сидіння стільців були зламані, тому на ці місця взагалі не продавали квитки. А найкумедніше було те, що на білому екрані посередині була дірка, бо тканина від старості прорвалася. Її намагалися зашити, але за деякий час тканина знову розповзалася. Тоді діру стягли дротом темного кольору. Коли ми з дівчатами хотіли повеселитися, то йшли дивитися вже не фільм, а ту дірку. Іноді зображення облич героїв попадало на місце дроту. Тоді ми хіхікали, бо було дуже кумедно бачити, як темний дріт стирчить в акторів з рота або з ока.

Коли я сиділа поруч з Дмитром, то намагалася не дивитися на ту латку, щоб не розсміятися, але все одно не стрималася, коли дріт на клятій латці ненароком опинився в ніздрі головної героїні. Добре, що мій друг прийняв моє дурнувате «хі-хі» за реакцію на слова акторки.

Мені було приємно, коли в роздягальні Дмитро турботливо подав мені пальто, допоміг його вдягнути. Така дрібниця, а в душі тепла хвиля вдячності.

А на вулиці справжнє свято зими! Пішов лапатий сніг. Дерева алеї стали схожі на химерні тварини, що прикрилися товстою та пухкою білою ковдрою. Я зупинилася під ліхтарем, підняла догори голову. Здавалося, що снігова лавина не сиплеться з неба, а навпаки, це земля повільно піднімається туди вгору. І ось вже я сама відриваюсь від землі та лину кудись туди, у безодню…

– Стій так! Благаю, одну хвилинку! – голос Дмитра вивів мене із задуми та повернув на тлінну землю.

Дмитро тримав в руках зошит та олівець.

– Що ти робиш? – запитала я, всміхнувшись.

– Ось так! Добре! Так ще краще, – казав Дмитро і в цей час щось малював. – Марійко, посміхнися ще раз.

– Так що ти там робиш?

– Намагаюся зберегти твій образ на папері.

– Навіщо?

– Якби ти знала, яка ти зараз гарна! – сказав він із захопленням. – Я хочу запам’ятати тебе на все життя такою…

– Якою?

– Гарною. Усміхненою. Щирою. Колись я напишу з цієї замальовки твій портрет.

– І як ти назвеш картину?

– Дівчина та зима. Або так: дівчина-зима. Ні, не так, бо дівчина-зима повинна бути холодною, дивитися зверхньо та зневажливо, а ти… Ти зовсім інша, ти не така, як усі, – казав Дмитро, повільно наближаючись до мене.

– Та ну тебе! – сказала я, схопила в долоні сніг, жбурнула йому в обличчя та кинулася навтьоки.

– Ну зачекай! – крикнув Дмитро та погнався за мною.

Ми обсипали одне одного снігом з ніг до голови. Нам було весело від того, що вечір такий тихий, що сніг почав валити ще більше, що ми молоді і нічим не зобов’язані один перед одним. Я стомилася і сіла прямо в кучугуру снігу. Він був пухкий, тож я провалилася в нього по самі вуха.

– Допоможи! Врятуй мене зі снігового полону! – я закричала та, сміючись, простягла йому руки.

– Я завжди буду поруч! – сказав Дмитро, спритним рухом вивільнивши мене з кучугури. Я опинилася з ним зовсім поруч. – Чуєш, Марійко, – сказав він майже пошепки. – Я завжди буду тобі допомагати.

Я зустрілася з його поглядом, наповненим теплом та ніжністю, й відвела очі.

– Тож допоможи мені обтрусити сніг, – сказала я, вдавши, що нічого не помітила.

Дмитро струсив своєю рукавичкою сніг з моєї спини, потім з комірця та шапочки. Раптом його руки зупинилися на моїй косі, яка сягала талії. Його пальці повільно пройшлися від шиї до кінчика коси.

– Яке шовковисте волосся! – сказав він із захопленням.

– Бо мию відваром любистку та ромашки, – сказала я та перекинула косу наперед.

– Очі! Господи, які очі! – палко сказав Дмитро.

– Які… Очі? – розгублено запитала я.

– Великі. Глибокі. Сині.

– Ну то й що?

– Зазвичай у чорнявих очі карі, а у тебе – сині, ніби весняне небо…

– Але зараз не весна, а зима, – сказала я, легенько відсторонивши Дмитра від себе. – Я вже змерзла і…

Раптом Дмитро швидко торкнувся своїми устами моїх.

– Зачекай! – попросив він. – Не йди! Такий гарний зимовий вечір! Коли ще буде такий?

– Буде! І не один. Не останній же день живемо на світі, – сказала я, попрямувавши в бік домівки.

Деякий час Дмитро мовчки йшов позаду. Потім сказав:

– Мені здається, що я запам’ятаю цей вечір на все життя.

– Звичайний вечір, – мовила я та взяла Дмитра під руку. – Щоправда, дуже красивий.

– А мені здається, що він фатальний, – тихо, ніби про себе, сказав Дмитро.

Ми домовилися зустрітися наступної суботи, щоб знову сходити в кіно. Коли я повернулася додому, мої подруги міцно спали. Я засвітила настільну лампу. На столі чекав на мене лист від Романа. Він був коротенький і стисло розповідав про армійські будні. Роман мені писав різні листи, які були не схожі між собою. Одні листи були схожі на армійський звіт, інші – вщент напоєні лірикою. А закінчувалися вони майже однаково: «кохаю, цілую, вірю». Я дістала лист паперу та конверт, щоб одразу дати відповідь. Але потрібні слова згубилися десь серед того снігу, що без упину сипався з неба. Я не думала про Дмитра як про свого хлопця і не вважала себе зрадницею. Він був для мене просто гарним другом. І я впевнена, що далі дружби наші стосунки нікуди не підуть, навіть якщо Дмитро цього захоче. Але чому тоді я не можу написати Романові про нашу дружбу? Напевне, тому, що чоловіки сприймають світ по-іншому, не так, як ми…

…лютого 1957 р

Вже кілька разів я ходила з Дмитром в кіно. Потім він мене проводжав додому. Відстань, яку можна здолати хвилин за десять, ми проходили за годину, а то і дві. З ним було цікаво розмовляти, можна було подискутувати, обговорити якусь книжку або фільм. Він багато читав і багато знав. Дмитро був старший за мене на один рік, а здавався набагато мудрішим та розсудливішим. Я ловила на собі його теплий погляд, але вдавала, що нічого не помічаю. Навіщо давати надію? Але сьогодні я втратила пильність і опинилася занадто близько до Дмитра. Раптом він схопив мене за руки, і наші обличчя опинилися одне проти одного.

– І знову ці очі! – з жаром в голосі сказав він. – Які ж вони красиві!

– Відпусти, – сказала я, вивільняючи руки. – У мене звичайні очі.

– Ні, Марійко, ні! Ти сама не знаєш їм ціну! Вони глибокі, щирі. Такі очі не можуть брехати. Часто вони у тебе бувають мрійливі. Можуть бути сумними. Тоді хочеться зробити щось таке, щоб зник сум та з’явилися веселі іскорки. Заради цього я ладен робити шалені вчинки! Так, так! Лише заради посмішки на твоєму обличчі! Я хочу, щоб ти ніколи не сумувала. Ти мене чуєш?

Я відчувала тепло його дихання, але вчасно схаменулася.

– Марічко, я щось не так сказав? – запитав він, коли я зробила крок назад.

– Ні, все нормально. Ти – добрий та милий, але…

– Я тебе чимось образив? – схвильовано запитав він.