Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 3

Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавель на кладовищі.

– Там не можна рвати, – сказала я їй.

– Чому?

– Мама говорила, що з кладовища не можна нічого їсти, – пояснила я.

– А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дізнається!

– Брехати не можна!

– А ти не бреши. Не кажи нічого і все. Принеси щавель, поклади на стіл та й мовчи, – повчає мене подруга.

Не хотіла я йти на кладовище, але вона так гарно розповідала, який там великий щавель, скільки його там багато, що я врешті-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стіл та й мовчу.

– Ой, дитинко, – каже мама, – який гарний та великий щавель! І де ж це такий виріс?

– На кладовищі, – одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсім не вміла. Зізналася й одразу ж від сорому розплакалася.

– Цить, доню. – Мама притисла мене до своїх грудей. – За те, що сім’я сьогодні буде з вечерею – спасибі. Але брехати більше не треба. Негарно так. Соромно. Добре?

– Я… Я ніколи, ніколи не буду брехати, – кажу я, витираючи сльози.

Іноді в нашій родині було справжнє свято. Це траплялося тоді, коли вдавалося спіймати у річці якусь рибину. Тоді можна було поласувати і гарячою юшкою, і спробувати саме м’ясо риби. Але найчастіше таланило взимку, коли річку сковувала крига. Дрібна риба, якої було в річці повно, починала задихатися. Тоді ми робили ополонку, туди підпливала риба, а ми виловлювали її підсакою. Цю рибу одразу ж не їли, мати сушила її в печі, щоб можна було обміняти на якісь інші харчі. Одного разу мати обміняла два відра сушеної риби на відро картоплі.

Пам’ятаю, як навесні пішли ми з дівчатами за село до залізничної колії, уздовж якої тягнулася лісосмуга з акації. Тільки почали рвати її цвіт, як щось загавкало. Я була змалку боязка та полохлива, тож одразу принишкла і запитала подружку Валю:

– Де це собака гавкає?

А вона, щоб посміятися з мене, каже:

– Звідки тут собаки? То лисиця!

Я не на жарт злякалася. Рву біленькі запашні квіточки, а сама все дослухаюся: чи, бува, не загавкає та лисиця десь поруч? З часом я трохи заспокоїлася і почала підспівувати дівчатам. Розгортаю гілля куща і раптом бачу прямісінько перед собою чорного чоловіка з золотими зубами. Я й заклякла на місці від переляку! А той засміявся та й каже: «Вовка боятися – в ліс не ходити!» Тоді я як заверещу з переляку та вчеплюся у руку подруги! Як потім з’ясувалося, то був об’їждчик із залізничної колії. А зі мною трапилося лихо. Піду до школи, мине кілька годин, а у мене починають німіти губи, потім по них йдуть кольки, доходять до голови, й мені стає зле. Вчителька відпустить мене додому, я приплетуся на ватяних ногах до хати, а їсти-пити не хочу і не можу. За тиждень я вже ледь пересувалася – така стала немічна.

– Щось треба з дитиною робити, – сказала тоді мати.

А що робили тоді в селах? Привели до мене бабцю-шептуху. Вона щось довго шепотіла над моєю головою, а потім вилила віск із розтопленої свічечки у воду.

– Ось, дивіться! – сказала бабця.

Мати з Тьотею подивилися та в один голос: «Лисиця!» Зізналася я, що нещодавно злякалася лисиці. Наступного дня з воску вилилися кущі, а через добу – той дядько, якого я так злякалася. З того дня я почала одужувати.

На другому кінці села було велике озеро, а за ним тягнувся кудись далеко-далеко сосновий гай. Найчастіше мене, як найстаршу в родині дитину, брала з собою в ліс хрещена мати. Ходили далеко, у ті місця, де бувало менше людей. Хрещена назбирає ягід два великі кошики, а я лише один. Йду додому, і мені соромно повертатися з одним кошиком. Обмию ввечері ноги у річці, мати прикладе до порепаних підошов листя подорожника, примотає ганчіркою, а на ранок знову ходжу босоніж. Але зазвичай йшли до гаю в основному діти збирати суниці. Увечері Тьотя нам готувала плетені з лози кошики, а вранці, ледь зажевріло на небі, будила нас йти до лісу по ягоди. Очі злипаються, але ми підіймалися, йшли надвір – треба йти до лісу, бо хочеться їсти. Ноги босі, п’яти порепані, роса обпікає дитячі ніжки. Перед тим зайшли до сусідів, забрали із собою Валю.

– Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга.

– Навіщо? Нам більше ягід дістанеться, – кажу я.

– А ти знаєш, як той ліс називається?

– Ні, – зізнаюсь. – Та яка різниця?

– «Покійне»! Ось як!

Одне слово вже мене налякало.

– А Петрусь від нас старший, – не вгамовується Валя. – Тож із ним не так страшно буде.

– Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвір’я Петрика.

Йдемо до лісу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лісу. Обабіч дороги зеленіє висока трава, величаво розлігся лопушняк, серед трави завмерли ніжно-голубі дзвіночки. Подалі виглядають із трави ясноокі ромашки, рожевіє запашна конюшина. А старезний ліс урочисто й поволі суне нам назустріч.

У лісі стоїть солодкий суничний запах, і ми одразу кидаємося до маленьких кущиків з різьбленими листочками. Не втримуюся, і перші кілька запашних ягідок кидаю до рота, довго смакую ними, а руки самі вже швидко снують по траві. Нам поталанило, бо прийшли раненько, і люди ще не встигли визбирати ягідки. Кладу до кошика не лише стиглі, а й напівзелені суниці. Більше вже не куштую – не одна ж я голодна! Коли кошик був майже повний, в лісі чомусь потемніло. Піднімаю голову догори й бачу, як велика темна хмара зачепилася за верхівки височенних сосен.

– Напевне, незабаром буде дощ, – кажу Валі.

– Доки не назбираю кошика, додому не піду, – відказує та далі нишпорить руками по траві. – А ти не запитувала Петруся, чому ліс називається Покійне?

– Тобі завжди подобається мене лякати!

– Так розповісти? – Петрусь вже тут як тут! – Чому так ліс називається?

– Якщо щось страшне, то не треба, – благаю я його, але Петрик уже почав:

– Колись давно тут не було лісу, а стояло село, і в ньому жили люди. Посеред села у них була гарна церква. А одного разу все село і навіть церква провалилися глибоко під землю.

– Не бреши! – кажу я.

– Не віриш?! – Петрусь аж підскочив. – Я не брехун і доведу це тобі. Ось іди сюди та приклади вухо до землі.

Я слухняно підходжу до нього, стаю навколішки та прикладаю вухо до землі.

– Чуєш?

– А що я повинна почути?

– Мій дід казав, якщо добре прикласти вухо до землі та прислухатися, то буде чути, як у церкві дзвони б’ють та півні співають!

Я завмерла, затамувала подих, і в цей час десь загримів грім. Я підхопилася, як навіжена, та побігла з криками чимдуж з лісу, а за мною всі також. Зупинилися, щоб відхекатися, коли вже вибігли з лісу.

– Ти почула? – запитав Петрусь.

– Так! – відповідаю я, хоча й сама не знаю, чи щось чула, чи грому злякалася.

І тут Валя розревлася.

– Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.

Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:

– Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.

– А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.

– Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!

Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.

– Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.

– Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.

Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.

А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.

– Ось підеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.

– Ну то й добре, ніхто не заважатиме.

– Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.

– Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.